— Ми з тобою проживемо разом цілу вічність, — ніжно шепотів Роман Марії, коли вони подали заяву до РАЦСу.
— І в радості, і в горі? — запитала вона, усміхаючись і заглядаючи в його очі, повні щастя.
— А я тобі не набридну за всю цю вічність? — жартома поцікавилася Маша, схиливши голову і дивлячись на нього хитрим поглядом.
— Як ти можеш набриднути, якщо я кохаю тебе більше за життя? Я, швидше, боюся, що тобі набридне моє постійне перебування поруч, — відповів Роман.
— А мені хочеться, щоб ти завжди був поруч, — зізналася Маша, цілуючи його. — Хочу засинати й прокидатися з тобою, готувати тобі сніданок, обід і вечерю, чекати тебе вечорами з роботи й проводити з тобою всі вечори.
Марія, закінчивши педучилище, працювала вчителькою початкових класів. Вона планувала повертатися додому раніше чоловіка і встигати переробити всі домашні справи до його приходу. Роман же мріяв забезпечити їм безтурботне життя.
— От попрацюю ще трохи, відкрию свою фірму, найму людей, — мрійливо казав він. — Будемо будувати будинки. І для нас з тобою збудую найкрасивіший дім! А потім будуть діти…
— А скільки дітей у нас буде? — загадково спитала Маша.
— Багато! — впевнено відповів він. — Як у моєї бабусі. У тата було чотири сестри та два брати, і всі вони завжди були дружні. Ти ж сама знаєш, вони й досі підтримують одне одного.
— Так, у тебе чудова родина, — погоджувалася Маша.
Коли Роман повідомив батькам про намір познайомити їх із нареченою, вони влаштували справжнє свято, запросивши всю родину. Вони так тепло зустріли Марію, що вона відчула себе частиною цієї родини.
Після весілля молодят відправили у весільну подорож, а по поверненню тітка Романа запропонувала їм пожити у своїй квартирі — вона виїжджала на кілька років з міста. За цей час Роман втілив свою мрію: відкрив будівельну фірму й почав зводити будинок. А невдовзі Марія повідомила про вагітність.
— Постараюся закінчити хоча б тимчасовий будинок до народження дитини, — сказав Роман. — Облаштуємо його, а потім переїдемо у великий дім.
— Чому ти впевнений, що буде син? — здивувалась Маша.
— Просто відчуваю! — гордо заявив він. — Це відчуття саме з’явилось, отже, так і буде.
— А якщо донька? Ти розчаруєшся?
— Ні, звісно! Мені байдуже, хто народиться — син чи донька, кохатиму однаково!
— Мені теж все одно. Головне, щоб дитина була здоровенькою! Ми ж мріяли про велику сім’ю!
Подружжя сиділо, обійнявшись, і уявляло, як облаштує дитячу кімнату.
— Спочатку одна дитяча, а потім додамо ще, — усміхався Роман. — Добре, що місця вистачить. А у дворі зроблю великий дитячий майданчик…
Проте вагітність Марії проходила складно. З’явилися ускладнення, і їй довелося часто лежати в лікарні, практично до самих пологів. Виписували її ненадовго, але згодом вона знову опинялась на лікарняному ліжку.
— Краще б ти позбулася такої дитини, — радила подруга Марина. — Врятована дитина — це не дитина, як казала моя бабуся.
— Марино, що ти таке кажеш?! — обурилась Марія. — Будь-яка дитина буде улюбленою! За результатами УЗД усе добре.
— Ну, вирішуй сама, звісно. Тільки пам’ятай, що чоловіки зазвичай тікають від проблем. Ти впевнена, що твій Ромчик тобі зараз вірний? Може, давно вже ходить наліво. А якщо дитина народиться з відхиленнями чи хвора — він точно втече, а ти будеш кусати лікті.
— Марино, вибач, але поки не народжу — не хочу з тобою спілкуватися. Ти раніше не була такою токсичною. Що з тобою сталося? Роман працює день і ніч, будує дім і контролює робітників. Я впевнена на сто відсотків, що він мені вірний. Інакше я б це відчула.
— Ну-ну, — невдоволено скривилася подруга. — Не хочеш спілкуватися — не будемо.
І вона пішла, цокаючи підборами по кахельній підлозі.
Маша замислилась. Чому подруга так вороже налаштована? Можливо, заздрить. У самої Марини не було чоловіка, та й ті чоловіки, що, за її словами, вишикувались у чергу, швидко зникали. Може, саме через образу вона наговорює на Романа. Але він зовсім не такий, Маша була впевнена. Було видно, що він змучений роботою. На зраду в нього просто не вистачило б сил. Але інколи хробачок сумніву все ж точив її. Однак Маша намагалася гнати ці думки.
Коли настав час народжувати, Марія почувалася зле. Пологи були складними, малюк народився дуже слабким і одразу потрапив до реанімації з запаленням легень.
Марія не знаходила собі місця. Роман кинув усі справи, оплатив їй окрему палату і сидів біля неї цілими днями.
Вони розуміли одне одного без слів. Навіть мовчання разом приносило більше втіхи, ніж самотність. Але через дванадцять довгих і виснажливих днів лікарі повідомили, що організм малюка не впорався з хворобою.
Марія ніби занурилася у темряву від горя. Стільки всього довелося пережити, щоб усе закінчилося так трагічно. Наче цього було недостатньо, лікарка приголомшила їх ще однією сумною новиною.
— Бачите, проблема в вас, — звернулася вона до Маші. — Вам краще більше не намагатися завагітніти. Кожна спроба може завершитись тим самим сумним результатом.
— Що ж тепер буде? — запитала Маша у чоловіка, ледве стримуючи сльози. — Ти мене покинеш? Навіщо тобі така дружина? Ти ж можеш знайти іншу…
— Перестань говорити дурниці! — з образою промовив Роман. — Я кохаю тебе й буду поруч, що б не сталося — і в радості, і в горі!
— Але ж чи можливо радіти без дітей? Як далі жити спокійно? Я не зможу! Краще йди одразу, я все зрозумію. Це буде краще, ніж чекати, поки ти сам це скажеш.
— Я ніколи такого не скажу, — наполягав Роман, але Маша відмовлялася його слухати.
— Я поїду до батьків, — заявила Марія, коли вони повертались із кладовища після прощання з малюком.
— Ми поїдемо додому! — твердо відповів Роман, беручи її під руку.
Однак відтоді їхні стосунки змінилися. Марія повністю замкнулась у собі, і Роман наполіг на тому, щоб вона звільнилася з роботи. Вони жили у тимчасовому будинку, як і планували, а він продовжував добудовувати дім. Його мама, тітки, а також батьки Маші по черзі приїжджали, щоб допомогти Роману і підтримати Марію, але вона відмовлялася спілкуватися з кимось. Часто навідувалася й Марина, яка повторювала кожного разу одне й те саме: мовляв, треба було її послухати, а тепер уже нічого не змінити.
— Іди від Ромчика, — наставляла вона, користуючись моментом, коли поруч не було рідних. — Навіщо ти псуєш йому життя? Він молодий, знайде іншу, яка народить йому здорових дітей. А ти потім страждатимеш, коли він у цьому зізнається. Він вибере жінку з дитиною — і прощавай твоє кохання. Машко, я переживаю за тебе. Подумай про своїх батьків, про мене. Ми тебе любимо й ніколи не зрадимо, а на чоловіків покладатися не можна.
— Іди, — тихо прошепотіла Марія. — Більше не приходь.
Коли Марина пішла, Маша закричала так голосно, що Роман почув її навіть на будівництві й прибіг.
Він міцно обіймав її, цілував у маківку, а вона намагалася відштовхнути його, кричачи, що він їй більше не потрібен і нехай шукає ту, яка зможе народити нормально.
— Крім тебе мені ніхто не потрібен, — шепотів він. — Я можу любити тільки тебе. І навіть якщо у нас не буде дітей, я зроблю все, щоб ми були щасливі. Ти просто переживаєш втрату дитини, але час лікує. Потрібно лише трохи почекати…
Але Марії не ставало краще. Навпаки — з кожним днем їй було дедалі гірше. Роман возив її на консультації, запрошував спеціалістів з різних клінік. Усі лікарі лише розводили руками: фізично вона була здорова, єдиним виходом бачили лікування у психотерапевта. Та Роман категорично відмовлявся відправляти дружину в лікарню.
Час минав, і Марія все більше слабшала. Ні вмовляння чоловіка, ні сльози матері не допомагали. Вона лежала днями на ліжку, втупившись у стелю, і плакала. Ліки, призначені лікарем, не давали жодного ефекту.
Романові з великими труднощами вдавалося тримати себе в руках, аби не зірватися і не почати пити, як це робили інші. Він уже закінчив будівництво дому і займався оздобленням, розповідаючи про кожен етап Марії.
— Хотів обрати шпалери для нашої спальні, але подумав, що ми маємо зробити це разом, — казав він, погладжуючи її руку. — І плитку у ванну теж не хочу обирати сам. Машо, отямся. Подумай про мене. Мені теж важко, а бачити твої страждання ще болючіше. Давай впораємось із цим разом. Ми ж обіцяли підтримувати одне одного і в радості, і в горі. Прокинься!
Марія лише втомлено заплющувала очі та просила залишити її. Потім занурювалася в мрії, де вони з чоловіком сиділи на галявині, а навколо гралися діти — хлопчики й дівчатка. Вона навіть усміхалася цим фантазіям, але, розплющивши очі й усвідомлюючи реальність, знову починала плакати.
Одного вечора, коли Марія задрімала, за дверима пролунав голос. Вона впізнала дзвінкий голос Марини. Чому вони з Романом підвищують голоси? Незабаром усе стало зрозуміло.
— Навіщо ти прийшла? — суворо запитав Роман.
— Прийшла розставити всі крапки над «і», — нахабно відповіла Марина. — Я більше не буду мовчати. Я вагітна! І зараз треба вирішувати. Або цей овоч, або я! Обирай! З ким тобі буде краще — з егоїсткою, якій на тебе начхати, чи зі здоровою, адекватною, красивою жінкою?
— Що ти несеш? — просичав Роман, знизивши голос. — Я ніколи не покину Машу. Я з самого початку сказав, що це був імпульс. Ти ж була згодна. Чого ти тепер хочеш?
— Дитині потрібен батько! — заявила Марина. Марія почула кроки та зрозуміла, що її вивели за двері.
Серце гупало в грудях. Марія підвелася, сіла на ліжко і схилила голову на долоні. Як він міг? — майнула думка. А як ти могла? — озвалась інша. Вона раптом усвідомила, що передбачення подруги стали реальністю. Марина скористалася ситуацією і спокусила Романа. Але якби Маша взяла себе в руки, він би не піддався. У голові все змішалося. Вона не думала про наслідки своєї депресії, думала тільки про себе, тоне у власному горі. Але тепер було пізно. Марина має рацію: дитині потрібен батько, і Роман має нести відповідальність за свої вчинки.
Романа довго не було. Маша уявляла, як він буде викручуватись, що скаже.
Коли він повернувся, з опущеною головою, Маша запитала:
— Що сталося? Хто приходив?
І він, сівши поруч, не став нічого приховувати. Розповів усе як є.
— Сьогодні приходила твоя подруга Марина… — Роман замовк на мить, збираючись із думками, потім продовжив: — Машо, мені треба щось тобі сказати. Тільки вислухай мене спокійно, добре? Ти зовсім віддалилася. Спершу лежала на збереженні, потім — ці пів року в депресії… Я не кажу про щось глобальне, але ти навіть розмовляти зі мною не хочеш. Я почувався таким самотнім, що коли Марина попросила допомогти встановити ванну, а потім запросила на вечерю й почала активно фліртувати, я не відмовився. Так, я швидко зрозумів, що зробив помилку, але вже нічого не виправиш. Я зрадив тобі, а потім сам мало не збожеволів від почуття провини. Але якщо так буде й далі, боюся, що знову зірвуся. Я не перестав тебе любити, ні, не думай. Просто кожній людині потрібні тепло, розуміння. А ти, ніби, замерзла. Холодна, байдужа, як чужа…
Марина сказала, що вагітна, але я не вірю. І навіть якщо це правда, я все одно не покину тебе. Але мені дуже важко все це терпіти. Я взагалі не знаю, як досі не зірвався й не запив від самотності.
Марія глянула на чоловіка з болем в очах і тихо заплакала.
— Якби ти справді любив, ти б ніколи не зробив цього. Іди. Її дитині потрібен батько.
— Ех, Машо, Машо… — похитав головою Роман, підводячись. — Як же ти нічого не зрозуміла… Шкода…
Він різко вийшов із дому, грюкнувши дверима.
Наступного ранку Роман пішов до Марини. Вона відчинила двері з широкою усмішкою:
— Нарешті наважився піти від своєї?..
Але він перебив її:
— Поїхали!
— У РАЦС? — глузливо перепитала вона.
— У лікарню! Зараз ти підеш до лікаря й візьмеш довідку про вагітність.
— Нікуди я не поїду, — сіпнула вона руку.
— Ні, поїдеш! — твердо сказав Роман. — Інакше я вважатиму, що ти все вигадала.
— Думай, як хочеш! Мені ти не потрібен! — крикнула Марина. — Я просто хотіла помститися Машці, забрати тебе в неї.
— Помститися? За що? — здивувався Роман.
— За те, що їй завжди все найкраще! У школі вона відбила в мене хлопця, хоча знала, що він мені подобається. Варто було йому запросити її в кіно, як вона про все забула. Потім знайшла тебе й так «вдало» вискочила заміж. А мені що — приємно, коли мене всі кидають?! Я сподівалася, що якщо в неї не буде дітей, ти не захочеш залишатися й звернеш увагу на мене. Але ти якийсь обмежений! Нащо вона тобі? Безформна, холодна…
— Зачекай… — Роман замислився. — То це ти все підлаштувала? Ти часто приходила до нас, коли Маша була вагітна. І потім у лікарню навідувалась…
— Який догадливий, — посміхнулася Марина. — Звичайно, я. І лікарю заплатила за фальшивий діагноз — безпліддя. А що, тобі подобається бачити, як вона щаслива? Знаєш, скільки разів я позбавлялася дітей, щоб тепер сама не мати змоги завагітніти?
Марина переходила від крику до істерики. А Роман раптом усе забув, почувши, що діагноз Маші був вигадкою.
Він вибіг із її квартири й помчав додому, купивши по дорозі букет її улюблених чайних троянд.
Забігши в будинок, він завмер на порозі. Маша зустрічала його в гарній сукні, з укладеним волоссям і навіть нафарбованими віями. З кухні линув аромат смачної їжі.
— Пробач мені, Ромко, — вона кинулася йому на шию. — Я всю ніч думала й зрозуміла, як сильно була неправа. Моєму поводженню немає виправдання. Ти мав рацію, я думала тільки про себе. Прости… Я все усвідомила й більше не звинувачую тебе. Якщо ти вирішиш піти до Марини та її дитини — я зрозумію. Це сталося через мене.
Роман дістав телефон і увімкнув запис їхньої розмови з Мариною. Маша слухала, прикривши долонями вуста. У голові не вкладалося, як подруга, якій вона довіряла найпотаємніше, могла так вчинити.
— Ти пробачиш мені? — несміливо спитав Роман.
Маша кивнула.
— Уже пробачила. І хочу все виправити. Повернути те, що ми втратили за цей час. Я вже навіть приблизно уявляю, які шпалери хочу в спальню, а в дитячу ми купимо…
Вона з ентузіазмом почала ділитися ідеями, а Роман мовчки усміхався. Його Маша повернулася. І тепер у них усе буде ще краще, ніж раніше.