– Що ж ти досі живеш, та мене мучиш?! – Антон смикнув гнучку трубку крапельниці.
Молоденька медсестра увійшла до палати, і Антон швидко підвівся зі стільця, залишивши зухвалу витівку, наче його застали на місці злочину.
– Лікар новий де?
– У п’ятій палаті, – відповіла медсестра.
– Як вона?
– Минулої ночі погано було, але впоралися, ви не хвилюйтесь, у нас чудові лікарі.
Антон нервово стиснув кулаки.
– Ви сказали, що сподівань мало, а моя дружина вже четвертий місяць у вашій лікарні! – чоловік просто наскочив на лікаря, який виходив із сусідньої палати.
– Вибачте, що?
– Я чоловік Сотникової.
– А-а-а. Поліни. Ми робимо все можливе, у неї молодий організм.
– Прогнози, які прогнози? – нервував чоловік.
– Я нічого не можу вам обіцяти. Відключати її від апарата і виводити з коми ми поки що не плануємо.
– Ви просто тягнете з мене гроші, вам не важливо, що вона вже овоч.
– Ви не маєте рації, динаміка хороша після останнього втручання, – лікар хотів знайти картку пацієнтки, та показати результати досліджень. Він зупинився біля посту і почав перебирати карти, але Антон просто обернувся і пішов.
В офіс він уже не поїхав, подався додому. На повороті він раптом зрозумів, що проскочив на червоний. Вилаявся і додав газу.
Чотири місяці тому він був також злий на дружину, вів автомобіль і теж проскочив на червоний. Сильний удар вантажівки прийшовся саме в те місце, де сиділа Поліна.
Вони були одружені понад рік. Така прекрасна пара, такі закохані. Здавалося, що все чудово. Жили в достатку, нічого не потребували.
У дружини після батьків залишився бізнес, який вона у свої двадцять вісім продовжила вести сама.
Чоловік був старший на два роки, з простої працьовитої сім’ї, але з великими амбіціями. Вмів переконувати, працював у добрій торговій компанії на посаді менеджера. Зустрілися Поліна та Антон на одній із виставок, познайомились і зав’язався роман.
На початку стосунків Антона все влаштовувало, він спокійно витрачав гроші дружини, якщо було потрібно, одразу взяв собі дорогу машину.
Але незабаром йому стало мало. Антон спочатку натякав, потім просив, а через рік після весілля став вимагати передати управління справами компанії йому.
– Навіщо? – Дивувалася Поліна. – У нас є все: квартира, заміський будинок, машина, гроші. Навіщо тобі офіційний документ? У нас і так все спільне.
– Це твоє, ти не розумієш, – починав нервувати чоловік, – це твоє, а я наче додаток до всього цього. Я теж працюю нарівні з тобою, навіть більше, я чоловік у сім’ї.
Криза першого року сімейного життя набирала обертів. Молоді все частіше сварилися і “кидалися” один в одного закидами.
– Не розумію, коханий. Папір нічого не змінить. Ми, як були чоловіком та дружиною, так і залишимося. Навіщо це все?
– Як потім все пояснювати клієнтам? Вони звикли мені довіряти. Нашому прізвищу. Назву компанії ти теж хочеш поміняти? – Поліна почала сердитись.
– Нічого я не хочу міняти! Хочу, щоб ти цінувала мене та поважала. А ти використовуєш мене!
– У тебе довіреність! Ти можеш підписувати всі документи, чи це не довіра? – Кричала Поліна, а Антон тиснув на газ.
Антон був винен у тій дорожній пригоді, хоча визнавати цього не хотів. Свідків до ладу не знайшли. У вантажівці не було відеофіксації, і місце пригоди було невдало приховано від камер, розташованих на сусідніх будинках. Відео з реєстратора у своїй машині Антон передбачливо стер.
За тиждень Антон знову приїхав до лікарні, але й цього разу стан дружини його не задовольнив.
– Ви розмовляйте з нею, вона ж чує вас, хай несвідомо. Знаєте, скільки випадків, коли пацієнти прокидалися від того, що їхні родичі…
– Замовкніть, – перервав медсестру Антон.
Дівчина образилася та вийшла з палати.
Антон міцно стиснув руку Поліни так, що побіліли кісточки її пальців. Її поголена після останнього втручання голова вже обростала русявим волоссям, яке раніше так подобалося йому.
Але зараз.Нині Антон хотів одного – щоб Поліни не стало. Тоді все, що належало їй, перейшло б йому по праву. За чотири минулі місяці він уже звик до цієї думки й не допускав іншого результату. Антон уже жив так, наче Поліни більше немає.
– Хочеш я допоможу тобі піти? Це не боляче, – усміхався він їй, дивлячись на обличчя. Її повіки злегка здригнулися. – Ти втомилася, я теж. Я тобі допоможу, мені розповіли як.
– Ви тут? – у дверях палати з’явився лікар. – Здрастуйте. Мені повідомили, що ви прийшли. Я змінив схему лікування, призначив нові препарати, та…
– Робіть, що вважаєте за потрібне, – Антон не став слухати лікаря і просто вийшов з палати.
Ідея позбутися хворої дружини не виходила у нього з голови. Вона ставала нав’язливою. Антон все частіше вигадував і дізнавався про нові способи відправити дружину на той світ і почати нове життя, без усіх цих лікарень і минулого, що припинило його влаштовувати.
Поліна розплющила очі й відчула, як гаряча крапля, що обпалює, повільно котилася по щоці. Вона чула все! Кожне слово свого чоловіка!
Свого Антона, Тошечку. Вона хотіла від цього чоловіка дітей. Хотіла дожити з ним до глибокої старості. Поліна заплющила очі. Сили знову покинули її.
Коли прийшла медсестра, пацієнтка знову розплющила очі й подивилася на молоду дівчину. Та машинально робила свою роботу, не звертаючи уваги на жінку, що лежала на ліжку.
Поліна спромоглася поворухнути пальцями, коли дівчина підійшла ближче.
– Отямилася! – Вигукнула медсестра і пішла за лікарем.
Черговий лікар оглянула Поліну і м’яко посміхнулася, подивившись у її блакитні очі.
– Молодець, дівчинко, ти сильна, впораєшся.
Звичайно, де їй було знати, що ця зовсім худа, слабка жінка зібрала в собі решту сил, щоб залишитися жити. Вони, якісь таємні, невідомі – запустили її організм.
– Треба повідомити вашому чоловіку радісну новину, – оголосила лікар і подивилася на медсестру.
– Ні, – тихим, слабким голосом видавила з себе Поліна і повторила, – ні.
– Хочете набратися сил? – розуміючи кивнула лікар, – добре, відкладемо це до завтра. Згодна, зайві емоції поки що ні до чого.
– Я боюся чоловіка, ні – мотала головою з боку в бік Поліна наступного ранку, коли сили знову повернулися до неї. По щоках покотилися сльози.
– Не хвилюйтеся, все добре, я покличу чергового лікаря.
Лікар, той новий лікар, що всього кілька тижнів вів пацієнток цього відділення, прийшов через пів години.
– Знаю, знаю, все знаю. І дуже радий, що ви прокинулися самі. Тепер все буде гаразд.
Поліна знову заплакала.
– А ось лити сльози не треба. На це потрібні такі сили, що можна забути, як дихати.
– Чоловік приходив і сказав, що позбавить мене життя, я чула.
– Що це ви?
Вона кивала, збираючись із силами.
– Не пускайте його до мене, прошу. І зателефонуйте до Павла Андрійовича, нехай приїде.
Лікар подивився на медсестру, потім знову на пацієнтку.
– Заспокійливе вколіть.
– Я прошу, – почала плакати Поліна.
Лікар пішов, а молода медсестра, зробивши укол, подивилася на Поліну і сказала.
– Я доглядатиму вас, мені ваш чоловік теж здався дивним.
– Зателефонуйте до Павла Андрійовича, – тихо попросила пацієнтка.
Поліна знову поринула в сон, а коли розплющила очі, відчула, що в палаті хтось є. Перед нею, розвалившись на стільці, сидів Антон.
Поліна заплющила очі, ніби вдаючи, що знову перебуває в несвідомому стані.
– Я знаю, що ти прийшла до тями, – шипів Антон, нахилившись над своєю дружиною. – Ти вирішила повернутись, але цього не треба було робити.
– Що ви тут робите? Їй не можна хвилюватись, – закричала молода медсестра, – усі питання до лікаря, виходьте, або я викличу охорону. Дівчатка, зателефонуйте на пост! – медсестра схвильовано вискочила в коридор.
Антон підвівся і спокійно пішов до виходу.
– Я повернуся. Або ти сама, або я тобі допоможу, – Антон тицьнув у бік дружини пальцем.
Поліна відчула, як прискорено закалатало її серце, і запищав монітор, до якого вона була приєднана датчиками.
Медсестра повернулася до палати й показала Антону на двері.
– Пішов я, пішов.
– Боже, як я злякалася за вас. Як він зайшов?
– Зателефонуйте до Павла Андрійовича.
– Та не знаю я, хто це такий, немає таких даних у вашій картці.
Поліна заплющила очі. Як стільникові телефони нас рятують в екстрених ситуаціях і, навпаки, змушують довіряти, й не запам’ятовувати номери потрібних нам телефонів.
– Наберіть у пошуку компанію “Сотников і Ко”.
Павло Андрійович приїхав до Поліни пізно ввечері. Він був дуже здивований тим, що вона була у лікарні.
– Антон сказав, що ви на Балі, відпочиваєте, готуєтеся до материнства.
Поліна закусила губу. Медсестра хотіла вийти, але Поліна попросила залишитися.
– Довіреність на управління анулюйте та складіть на себе. Чоловік планував, щоб я більше не вийшла звідси. Він не хоче, щоб я жила, і зробить це за зручної нагоди, – Поліна зібралася з силами та продовжила.
– Найміть мені охорону, якщо ще є гроші. Продайте машину, заміський будинок чи квартиру, якщо грошей немає. Павле Андрійовичу, я можу звернутися лише до вас.
Чоловік кивнув головою.
– Я працював із твоїм батьком, ти виросла у мене на очах. Можеш не турбуватися, я зрозумів. Я все зрозумів, Поліно. Одужуйте. Завтра я приготую все, що тут може знадобитися. Так. І телефон, – усміхнувся він.
Наступного ранку в лікарні з’явився незнайомий персоналу чоловік. Він був одягнений у лікарняну уніформу і намагався поводитись, немов працює тут уже давно. Приїхав Павло Андрійович із довіреністю та іншими документами.
– Я заблокував усі рахунки та забрав у нього машину. Антон залишиться без копійки, я про це потурбуюся, – заспокоював він Поліну.
– Він віддав? – Здивувалася вона.
– Не хотів, звісно. Але я переконав його. Переконав, – ніби підтверджуючи свої слова, повторив чоловік.
– Живий він, не турбуйся, але пиху зняли з нього, щоб зрозумів. Більше ти його не побачиш. Заходи всі застосував, не вперше, ми з твоїм батьком і не таких утихомирювали.
Павло Андрійович дотримався слова, яке дав. Коли Поліну виписали, вона ще довго відновлювалася вдома. Тепер вона була впевнена, що всі негаразди позаду, і для неї починається нове життя.
Щоправда, вона змінила квартиру, бо не могла перебувати там, де все нагадувало про колишнього “покидька”.
З Антоном вона офіційно розлучилася. І подальша його доля її зовсім не цікавила – він для неї пішов в небуття.
Поліна не розуміла, як могла пригріти такого плазуна? Чи він таким і був, чи гроші його таким зробили? Як ви вважаєте?
Пишіть в коментарях свої думки з приводу цієї ситуації. Ставте вподобайки.