«Не дзвони мені більше, мамо, я зайнята!» — крикнула я в слухавку. І мама більше не зателефонувала…
Мене звуть Ксенія Лебедівська, і я живу в Каневі, де дзвіниця стоїть посеред Дніпра, як німий докір минулому. Цей день я не забуду ніколи. «Не дзвони мені більше, мамо, я зайнята!» — сказала я в телефон, люто кинувши слухавку. Тоді здавалося, що я маю рацію. Робота давила, як прес, терміни палали, нерви були натягнені до межі. Мамині дзвінки — її вічні «Ти поїла? Як справи? Не втомилася?» — дратували мене. Я задихалася від її турботи, мені бракувало повітря, щоб просто жити своїм життям. В той момент я хотіла тільки одного — тиші.
І мама замовкла. Не зателефонувала ні в той день, ні на наступний, ні через тиждень. Спершу я навіть не помітила цього — занадто занурилася в свій безлад. Мене тішила ця порожнеча: ніхто не ліз зі смішними питаннями, не нагадує про те, що я сама собі не хазяйка. Я була вільна — так мені здавалося. Минуло два тижні. Одного вечора, сидячи наодинці з чашкою охололого чаю, я раптом задумалася: чому її голос не звучить в моїй голові? «Образилась? Гордість її зачепила?» — подумала я, кинувши погляд на телефон. Ні пропущених дзвінків, ні повідомлень. Порожнеча.
Я зітхнула і вирішила зателефонувати сама. Гудки йшли один за одним, але відповіді не було. «Звісно, раз я її відшила, тепер вона мене ігнорує», — фукнула я, роздратована її впертістю. Наступного дня зателефонувала знову — і знову тиша. У грудях ворухнувся холодний клубок. А що, як трапилось щось лихе? Перед очима виникли її слова, сказані колись тихо, з теплом: «Я завжди поряд, якщо захочеш поговорити». А якщо вона більше не може бути поряд? Серце стислося від жаху.
Я кинула все — роботу, справи, плани — і помчала до неї в село під Каневом, де вона жила останніми роками. Відкриваючи двері її будинку своїми ключами, я відчувала, як кров стукає у скронях. Всередині було тихо — мертва, обтяжуюча тиша. Я покликала: «Мамо?» — голос тремтів, але відповіді не було. Вона лежала на ліжку, стискаючи телефон у холодних руках. Очі закриті, обличчя спокійне, наче вона просто заснула. Але я знала — її більше немає.
На прикроватній тумбочці стояла чашка чаю — холодна, неторкана, як символ її самотності. Поруч лежав старий альбом. Я відкрила його тремтячими пальцями — на першій сторінці було моє дитяче фото: я, маленька, сиджу в неї на колінах, а вона усміхається, обіймаючи мене. Сльози застлали очі, в горлі встав ком. «Коли це сталося? Дзвонила вона мені востаннє? Хотіла попрощатися?» Я схопила її телефон — руки тряслись, як у гарячці. Останній набраний номер — мій. Дата — той самий день, коли я крикнула їй піти з мого життя. Вона послухалася. Більше не зателефонувала.
Тепер дзвоню я. Щодня, щовечора. Набираю її номер, слухаю нескінченні гудки, сподіваючись на диво, якого не буде. Тиша в слухавці ріже дужче ножа. Я уявляю, як вона лежала одна, стискаючи телефон, як чекала мого голосу, а я відштовхнула її — грубо, безжально. Робота, стрес, справи — все, що здавалося важливим, впало у прірву, залишивши мене з порожнечею, яку нічим не заповнити. Вона хотіла лише піклуватися про мене, а я бачила в цьому тягар. Тепер я розумію: її дзвінки були ниткою, що тримала нас разом, а я сама її обірвала.
Я ходжу по її будинку, торкаюся її речей — старої ковдри, потертої кружки, альбому з фотографіями, де ми щасливі. Кожна дрібниця кричить про те, що я втратила. Мама пішла, не попрощавшись, бо я не дала їй шансу. Моя остання фраза — «Не дзвони мені!» — стала її вироком і моїм прокляттям. Я кричу в пустоту, кличу її, але чую лише відлуння своєї провини. Вона більше не зателефонує, а я не перестану дзвонити їй — в надії, що десь там, за межею, вона пробачить мене. Але тиша — мій вічний відповідь, і з нею я тепер живу, несучи цей біль, як важкий хрест.