Галя зайшла в гості до подруги Людмили і завмерла на порозі.
У квартирі панував ідеальний порядок.
Світлі меблі блищали чистотою, інтер’єр був продуманий до дрібниць. Усе говорило про смак і достаток господині.
У кутку тихо гудів робот-пилосос, що збирав пил, який навіть не було видно людському оку. А посеред стіни висів новенький телевізор – величезний, плоский екран, який явно коштував цілий статок. Галя зітхнула, відчувши, як десь усередині ворухнулася справжня заздрість.
Людмила зустріла її радо, як завжди. Її обличчя сяяло посмішкою, волосся було гарно укладене, а новенька домашня туніка мала доволі спокусливий вигляд. Вона здавалася абсолютно задоволеною життям.
Галя в розтягнутому светрі й потертих джинсах, відчула себе поруч із нею сірою мишкою.
– Привіт! Проходь, проходь! – весело запросила Людмила.
– Людка, ти як завжди! Усе так гарно… – пробурмотіла Галина, окидаючи поглядом затишну обстановку
.Вона увійшла, почуваючись трохи ніяково. У неї самої вдома все було зовсім по-іншому. Вічно розкидані іграшки, вічно зайнятий чоловік, вічно не вистачає часу на прибирання. За собою стежити взагалі ніколи.
– Слухай, чайку поп’ємо? Або кави? – запропонувала Люда, запрошуючи подругу на кухню.
– Каву хочу, – відповіла Галя, сідаючи за стіл.
Люда поставила перед Галею чашку з кавою, присунула тарілку з тістечками і сіла навпроти.
– Удома ні хвилини вільної, спокійно не посидіти за чашкою кави.
– Зрозуміло. А як узагалі справи? – поцікавилася подруга, накладаючи цукор у чашку.
Галина зітхнула, намагаючись знайти потрібні слова. Справи в неї йшли неважливо. Чоловік, Денис, працював на заводі, отримуючи скромну зарплату, а останніми місяцями майже не бував удома, діти-дошкільнята часто хворіли, і грошей вічно бракувало. Ось і довелося прийти сюди, щоб позичити трохи в подруги. Але просити завжди неприємно.
– Та ось… Проблеми, знаєш, – нарешті видавила вона. – Грошей зовсім немає. Дітям треба купити одяг, а тут ще Денис чужу машину стукнув, потрапив, як то кажуть, на гроші…
Людмила уважно слухала. Вона завжди була готова підтримати подругу, хоча сама жила зовсім інакше. У неї не було ні чоловіка, ні дітей, зате була хороша робота і невеликі, але стабільні заощадження. Та й квартира в неї була просторішою, ніж у Галини, і техніка найсучасніша.
– Звичайно, допоможу! – сказала Людмила, дістаючи гаманець. – Скільки тобі потрібно?
Галина назвала суму, намагаючись говорити впевнено, але почуваючись при цьому ніяково.
– Готівкою тобі, чи як?
Людмила мовчки встала, відчинила шафку, дістала гаманець, відрахувала купюри й простягнула подрузі.
– Спасибі, Людочко… – пробурмотіла Галя, беручи гроші. – Не уявляєш, як ти мені допомогла. Дуже сподіваюся, що зможу повернути через місяць.
– Знаю, знаю, – кивнула Людмила. – Адже діти ростуть швидко. А Денис-то як? Все ще захоплюється машинами?
Галина усміхнулася:
– Як завжди. Якби не діти, думаю, ми б узагалі жили в гаражі. Його пристрасть до залізяк не вщухне ніколи! Вічно у своєму гаражі пропадає.
Вони посміялися разом, згадуючи Дениса в юності, коли він годинами міг возитися з мопедами і мотоциклами. Тепер у нього з’явилися солідніші іграшки.
– А ти як? – поцікавилася Галина, озираючись навколо. – Так само живеш сама? Як у тебе з Русланом? Заміж не збираєшся?
Людмила знизала плечима:
– Знайшла кого згадувати! Робота забирає багато часу, та й звикла вже жити сама. Хоча іноді сумую…
– От уже не думала, що ти будеш скаржитися на нудьгу! Але зате в тебе все є: і посудомийка, і новий телевізор, і цей чудо-пилосос… Хоч би як зайду, то якась обновка. Хоча, дивно, як ти примудряєшся все це купувати? Ще й подорожуєш щороку. Я ж знаю, що твоя зарплата не така вже й велика…
Людмила розсміялася.
– Усе просто, – відповіла вона. – Живу одна, тому й витрат менше. Адже чоловіки часто витрачають гроші на всілякі дурниці, на кшталт машин чи гаджетів. І діти вимагають постійних витрат. На іграшки, на гуртки, на одяг… Є все-таки плюси в самотності.
Подруга продовжувала говорити, розповідаючи про те, як легко жити самій, без жодних зобов’язань.
Галя слухала з недовірою.
Так, можливо, їй було б простіше, якби жила сама. Але тоді не було б тих радісних моментів, коли сім’я збирається разом за вечерею, коли діти бігають по хаті, сміються і граються. Не було б теплих обіймів чоловіка перед сном, не було б відчуття, що ти потрібна комусь найбільше на світі.
– Одній легше, напевно. Але я от щось не вірю, що в тебе нікого немає, – усміхнулася Галя. – Зовсім на тебе не схоже.
Людмила загадково посміхнулася.
– Є, звісно. Невже ти думаєш, що я монашка? Є друг, звісно, який нічого для мене не шкодує. Гроші, подарунки… У коханні клянеться.
– І хто він?
Людмила підняла брови, наче здивувавшись такому інтересу.
– Якось познайомлю. А взагалі, нескладно знайти спонсора. Чоловіки всі гуляють.
– Та ну, не всі…
– Думаєш, твій не такий? Ха!
– Денис? – засміялася Галя, – У нього на сім’ю не вистачає ні грошей, ні часу. Який із нього коханець?
– Наївна ти. На сім’ю може й не вистачає, а на щось цікавіше завжди знайдеться.
– Ой, не лякай мене, – Галя встала і пішла до виходу, – дякую за все, мені бігти треба. Дітей із дитсадка час забирати.
Вдома, вклавши дітей спати, вона довго сиділа в темряві, дивлячись на стіну.
Чоловік усе ще не повернувся. Де він зараз? З ким? Слова Людмили не виходили з голови. І цей її глузливий погляд… Справді, де Денис пропадає? І чому грошей не вистачає постійно, хоча заробляє останнім часом непогано. Чому їй зарплату не віддає всю?
Можливо, справді є хтось на стороні? А може, до Людмили й бігає? До кого ще-то? У житті ж так і буває, з подругою дружини найпростіше закрутити…
Галі здалося, що серце зупинилося від таких здогадок. Сидять зараз там удвох, сміються над нею, як вона позичає гроші чоловіка в його коханки!
Заснула з тривожними думками. І ледь прокинувшись, вирішила діяти.
Денис уже сидів за комп’ютером. Вона навіть не чула, коли він прийшов.
– Денисе, скажи чесно… У тебе є інша жінка?
– Не виспалася, чи що? – буркнув він, продовжуючи щось друкувати.
– О котрій ти вчора прийшов? З ким ось зараз листуєшся? – вона спробувала зазирнути в монітор.
– Я знаю про твій зв’язок із Людмилою, – сказала вона твердо. – І хочу почути правду.
– З якою ще Людмилою? Що за маячня, взагалі? Який зв’язок? Відчепись. Якщо вже я і завів би коханку, то молодшу. Навіщо мені твоя Людмила? Вона навіть старша за тебе.
– Що? Ти обізвав мене старою!
– Та годі вже наїжджати, немає в мене нікого. Не з тієї ноги встала, чи що? Працювати заважаєш.
Але Галя не вірила йому. Вона продовжувала себе накручувати, малювати в уяві сцени зради, врешті-решт, пішла в спальню, зачинила двері й розплакалася.
Як же так вийшло? Вона завжди думала, що їхня сім’я міцна, що вони можуть подолати будь-які труднощі разом. А тепер…
Минуло кілька днів. Вона все ще не могла заспокоїтися. Телефонувала Людмилі, але та не брала слухавку, що ще більше нервувало і злило.
Нарешті, вирішивши з’ясувати все до кінця, Галя знову вирушила до подруги…
– Людо, я маю знати, – сказала вона, стоячи на порозі. – Чи правда, що Денис мене зраджує? Ти щось знаєш? Між вами є щось?
Людмила розплющила очі від здивування і розсміялася.
– Ти серйозно? У мене з Денисом? Та ти що? З чого ти взяла?
– Але ти так сказала…
– Нічого я такого не казала. Фантазія у тебе бурхлива. І безглузда.
– Тоді хто він? Твій друг, який допомагає? І чому ти на мої дзвінки не відповідаєш? Що відбувається?
– Я запрошую тебе на своє весілля. Через два тижні. Приходь, побачиш сама. І запевняю тебе, я не за Дениса твого виходжу, – засміялася Людмила.
Через 8 місяців Галя прийшла до Людмили, привітати з появою доньки.
Вона з подивом озиралася на всі боки, помітивши, що порядок, який колись панував у цій квартирі, поступився місцем хаосу.
Ще недавно ця квартира була зразком порядку і чистоти, а сама господиня завжди стежила за собою.
Але зараз усе змінилося. Всюди були розкидані дитячі речі: пелюшки, пляшечки. На дивані лежали стопки невипрасуваної білизни, а на кухні нагромаджувалися гори немитого посуду.
Та й сама Люда мала не кращий вигляд. У домашньому м’ятому халаті, в одному шльопанці, з наспіх зібраним у пучок волоссям і з темними колами під очима…
Але на втомленому обличчі сяяла радісна усмішка, і очі світилися щастям.
– Привіт! Проходь, проходь, – сказала Людмила. – Ой, вибач за безлад… Ну, ти розумієш…Нема коли поки що прибирати…
– Як ти? – запитала Галина, намагаючись не звертати уваги на навколишній безлад.
– Краще не питай, – втомлено посміхнулася Людмила, похитуючи колиску, – забула вже, коли висипалася. Дві години заколисую, півгодини спить. Нічого не встигаю.
– Ну і як життя сімейне? Чоловік допомагає?
– Працює ж. Цілими днями сама. Та й ночами теж…
– Зрозуміло, знайомо все це. Може, тобі допомогти чимось? – Галина заглянула в ліжечко. – Давай погойдую.
– Та сама впораюся. Просто потрібно трохи звикнути до нового ритму життя. Усе-таки дитина – це не іграшка, яку можна вимкнути, коли набридне. А взагалі, подивись трохи за нею, я в душ збігаю.
– Звичайно, йди спокійно.
За кілька хвилин Людмила вийшла мокра і задоволена.
– Спить? Ой, дякую! Як же добре спокійно постояти під душем! Так мало для щастя треба.
Вони посміялися, посиділи ще трохи, розмовляючи про різні дрібниці, що стосуються догляду за немовлям.
Галина помітила, що в Люди очі злипаються від утоми.
– Лягай поспи, поки малятко заснуло. Піду я, не буду заважати. Бережи себе. І не забувай відпочивати.
Людмила вдячно посміхнулася.
– Дякую, що прийшла. Рада була побачитися. Забігай частіше.
Галина повернулася додому. Чоловік зустрів її біля дверей, дбайливо забираючи важку сумку з продуктами. Діти кинулися до неї, розповідаючи про свої пригоди.
І в цей момент вона відчула себе по-справжньому щасливою, навіть незважаючи на безлад, який вони влаштували у квартирі, поки її не було. Увечері, вклавши дітей спати, вона сіла поруч із чоловіком на диван. Денис обійняв її, розпатлавши волосся.
– Кохаєш мене? – запитала вона. – Скажи чесно, любиш?
Він подивився на неї здивовано, але відповів упевнено:
– Звичайно, кохаю. А що сталося? Сумніваєшся, чи що?
Вона посміхнулася, злегка почервонівши від збентеження
– Ні, просто іноді хочеться почути це знову… Прямо зараз.
Денис притягнув її ближче, ніжно цілуючи в лоб.
– Ти знаєш, що я тебе обожнюю. Навіть коли ти намагаєшся нагодувати мене вівсянкою вранці! Навіть коли змушуєш із дітьми збирати іграшки, щоб був ідеальний порядок, як у твоєї Людки.
Вона розсміялася:
– Давно ж ти не бував у неї в гостях! За безладом ми тепер із нею зрівнялися.