Андрій поморщився і набрав номер колишньої дружини, з якою розлучився півроку тому.
“Навіть голосу її чути не хочу, – думав він, – а не те що зустрічатися”.
– Алло! Ірино? Це я. Ну, хто я, Андрій, звісно. Не впізнала, чи що? Сьогодні ввечері заїду. Що значить, куди? До тебе, зрозуміло. Куди ще я можу заїхати, якщо тобі дзвоню.
Що значить, навіщо? Дивні запитання ставиш. Зовсім здичавіла без мене. За речами, звісно. Навіщо ж іще. На тебе, чи що, милуватися? Своїми речами! Якими ще. Корова. Коли думати-то навчишся? Ось саме, тими самими, які я не забрав півроку тому. Дійшло, нарешті.
Я розумію, що ти забула. Сподіваюся, ти їх не викинула? З тебе станеться. Кажу, станеться з тебе. Чому раніше не приїхав? Що? Чому тільки зараз згадав? Тому що я на півроку поїхав. На вахту. Так! Працював. Учора повернувся. Що значить, тобі сьогодні незручно? А аліменти від мене зручно отримувати?
Ну і що, що дітям! А отримуєш-то ти їх. Ну от і будь добра з розумінням ставитися і до інших людей. Я кажу, думати треба не тільки про себе, Ірино, а й про інших. Ні, дітей бачити не хочу. Вони зараз де? У школі? От і чудово. Скоро приїду. Що? Чекай, кажу. Протягом години буду.
Андрій вимкнув телефон і сплюнув.
“Дурна баба, – подумав він, – як таких тільки земля носить. І адже нічого не змінюється. Скільки часу вже минуло, а вона все така сама. Розуму, як не було, так і немає. Мають рацію ті, хто каже, що жінки не змінюються. Добре, що в мене розуму вистачило піти від неї. А так досі б мучився”.
Андрій згадав, як і чому пішов від Ірини, і йому стало ще огидніше.
“Жадібна, ревнива і самолюбна, як усі жінки, – думав він, коли їхав у метро.
– Стільки часу з нею промучився. Чого хотів? Невже всерйоз сподівався виправити її? Ха, ха! Ну, просто десять років викинутих із життя. І що в результаті? Аліменти на двох дітей? І як після всього цього не ненавидіти цю жінку? Як?”
Ірина його не виганяла. Він сам пішов, коли раптом вирішив, що може знайти когось і кращого.
– Досить! – кричав Андрій, коли йшов. – Думаєш, якщо стільки років разом і двоє дітей, то я і все життя, що залишилося, маю з тобою мучитися? Не сподівайся. Ти себе в дзеркало-то бачила?
Ну, так подивися, подивися. І подумай. Не про себе, так про дітей. Бо це ти винна, що в них тепер не буде батька. А я знайду своє місце в житті.
Андрій багато чого ще сказав тоді. Ірина просила його не йти. Переконувала залишитися. Обіцяла виправитися і стати хорошою дружиною. Але її слова не переконали Андрія. І він пішов.
А через якийсь час вони розлучилися. І незабаром після розлучення Андрій став заробляти на життя вахтовим методом.
“Ось воно! – думав Андрій про своє нове життя. – Щастя! Справжнє. Чоловіче. Ні тобі дружини. Ні тобі дітей. Орендована кімната. І абсолютна вседозволеність. Роби що хочеш. Коли хочеш, приходь. Коли хочеш, йди. Гуляй, з ким хочеш. Слова ніхто не скаже. Свобода!
А зарплата! Раніше-то, коли одружений був, доводилося з дружиною ділитися. А тепер? Аліменти відняли, і все. Решта моє! Живи й насолоджуйся. Адже я тепер і своє власне житло можу купити. Чому ні. У розстрочку. Пенсія у мене нескоро. Встигну все виплатити”.
І ось через півроку самотнього, але такого щасливого життя, Андрій їхав у метро до своєї колишньої за тими своїми речами, які не забрав одразу.
“Гаразд, якби речі були не потрібні, – думав він. – Але в тому-то й річ, що це дуже дорогі для мене речі. Дуже важливі. Треба було, звичайно, відразу їх забрати. Тоді не довелося б зараз їхати за ними.
Але я був у такому стані, що просто забув про них. А вона? Змія. Навіть не нагадала. Адже напевно бачила, що я не все забрав. І промовчала. Напевно, через ці речі хотіла мене утримати. Жінки!
Ну як після всього цього не думати про вас погано. Як? Де взяти сили?”
Андрій подзвонив у двері, але дзвінка не почув і став стукати по дверях ногою.
“Зараз зрадіє, – гидливо думав він, – подумає, що я заради неї, а не через речі приїхав. Почне вмовляти залишитися. Запропонує почати все спочатку”.
– Навіщо стукаєш? – запитала Ірина, коли відчинила двері.
“Анітрохи не змінилася, – думав він, дивлячись на неї. – Хіба що ще більш нахабна стала. Ні. Не залишуся. І нехай навіть не вмовляє”.
– Дзвінок полагодь! – грубо відповів Андрій. – Тоді й стукати не буду. Речі мої давай.
– Дзвінок працює. А речі твої – он вони.
Андрій натиснув на кнопку. Дзвінок справді працював.
– А чому я не чув? Де мої речі?
– Двері тому що нові, – відповіла Ірина. – Звукоізоляційні. Ось твої речі. Забирай і йди.
Вона показала на великий, брудний, брезентовий рюкзак, який лежав біля входу.
– Перевірити треба, – сухо сказав Андрій. – Чи все на місці.
– Перевіряй.
Андрій відкрив рюкзак і вивалив вміст. На підлозі опинилися: дві пари старих кросівок, мильниця, зубна щітка, мочалка, фен, ручний дриль, бляшанка з цвяхами, молоток, нижні штани зі штрипками, домашні капці, кілька відеокасет, електробритва, кавомолка, термос і велика мушля, яку Андрій використовував як попільничку.
– Усе на місці? – запитала Ірина, коли Андрій поклав речі назад у рюкзак.
– Фотографій не вистачає, – відповів він.
– Яких ще фотографій? – не зрозуміла Ірина.
– Моїх, – відповів він. – Яких же ще? Твої мені не потрібні.
– Я їх усі викинула.
– Як це?
– А ось так. Відразу. Щойно вигнала тебе, так одразу зібрала всі світлини, на яких є ти, розірвала і викинула.
– Навіщо ж ти це зробила? І весільні теж викинула?
– Їх у першу чергу.
– Як ти посміла?Як у тебе рука піднялася. Адже в цьому будинку ростуть мої діти.
– Хочеш з ними побачитися?
– Я не про це! При чому тут… Я про те, що вони мають знати, хто їхній батько.
– Ти хочеш, щоб я твої фотографії в рамочках на стінах або на столах тримала?
– Чому ні?
Андрій озирнувся. Він тільки зараз помітив, що в передпокої стало все по-іншому. Було зроблено ремонт, і все в ньому було нове.
– А ти що? Зробила ремонт?
– Так.
“Миленько, – подумав він. – Дорого, але… зі смаком. От не очікував”.
– Скрізь чи тільки в передпокої?
– Скрізь.
– А можу я дізнатися, на які шиші ти його зробила?
– Не твоя справа.
Але Андрій уже нічого не чув. Він був наче в тумані й хотів тільки одного. Подивитися, як тут тепер усе було влаштовано.
– Я хочу подивитися?
– Що подивитися? Ремонт? Навіщо?
– Хочу знати, в яких умовах живуть мої діти.
– У нормальних умовах.
– Мені необхідно в цьому переконатися.
– Переконуйся. Тільки черевики зніми.
Андрій ходив по квартирі й дивувався.
“Як же це? – думав він. – Чому? Так не повинно бути. Це несправедливо. Що ж це виходить? Без мене вона живе краще, ніж зі мною? Так, чи що? А раптом вона вже заміж вийшла?”
– Ти заміжня? – ніби між іншим поцікавився Андрій.
– Ні, – відповіла Ірина.
“Хто б сумнівався, – подумав Андрій. – Міг би й не питати. Кому ти потрібна, миша летюча”.
– Працюєш?
– На завод влаштувалася.
– Зарплата?
– Хороша.
Андрій зморщився і подивився на Ірину.
“Ну, а що, – думав він, – працює, ремонт у квартирі зробила. Чим не варіант? А то все один і один. Скільки можна. Мабуть, повернуся до неї. А набридне колись, знову кину”.
– Ось тут на столику нехай буде моя фотографія, – сказав Андрій. – Наступного разу я тобі принесу кілька. Вибереш.
– Наступного разу?
– Завтра… Утім, ні. Завтра в мене справи. Післязавтра я повертаюся до тебе і до дітей.
– З чого раптом?
– А з того раптом. Тому що вистачить. Нагулялася і буде.
– Я нагулялася?
– А хто? Я, чи що?
– А ти, значить, вирішив повернутися?
– Так! Я так вирішив.
– Просишся назад?
– Прошу.
– Незважаючи на те, що я дурна, бездарна, нікому не потрібна корова?
– Ти тут взагалі ні до чого. Я це роблю тільки заради наших дітей. Інакше, якщо в будинку не буде чоловіка, то невідомо, чим усе це, – він показав навколо себе руками, – може для них закінчитися.
– Ні, – твердо сказала Ірина. – Ні про яке твоє повернення й мови бути не може. Речі перевірив? І провалюй. Тим більше, що я заміж виходжу.
“Ось це новина! – подумав Андрій. – Заміж вона виходить. Зовсім з глузду з’їхала? А я? А як же наші діти? Виходить, усе даремно?”
– А ти не поспішаєш? Ірино! Ось так, раптом і… Знову заміж?
– Не раптом. І досить базікати. Забирайся геть.
– А як же ми? Все-таки 10 років разом? Як-не-як! Або що? Півроку минуло, і все? Забуто?
“От, що за нісенітницю він городить? – подумала Ірина. – Він узагалі розуміє чи ні, що говорить?”
Очі Андрія були широко відкриті. Його губи злегка тремтіли. Руки його теж тремтіли. Ірині стало трохи не по собі.
“А що як у нього з головою не все гаразд? – думала вона. – А я так сміливо з ним розмовляю. Він візьме й накинеться зараз на мене. А що? Усяке може бути. Я з ним, як із нормальним, а він, може, вже того? Адже невідомо, де він весь цей час пропадав.
Раптом поїхав головою. Чому ні? Ой. Мама. І нікого поруч. Що робити? Краще з ним не сперечатися. Розмовляти спокійно. Наобіцяти з три короби, аби він пішов”.
– Забуто? – суворо повторив Андрій.
– Ні, звісно. Чому відразу забуто. Нічого й не забуто.
– Значить, кохаєш? Як і раніше?
– Кохаю, звісно. Як і раніше.
– Кохаєш, кажеш? – Андрій примружився і оголив передні зуби. – А сказала, що заміж виходиш? Збрехала, чи що.
– Збрехала, – не моргнувши, відповіла Ірина.
– Навіщо?
– Не знаю.
– А я знаю, – упевнено відповів Андрій. – Хотіла, щоб я ревнував? Так?
– Точно. Хотіла.
– І в тебе це добре вийшло, – усміхнувшись, сказав Андрій. – От начебто нічого такого й немає в тобі, а я… Заревнував.
– Вибач.
– Гаразд. Проїхали. Але щоб більше такого не було. Зрозуміла?
– Більше ніколи. Обіцяю. Це було вперше і востаннє. Присягаюся.
– Отже, знову разом? Так?
– Разом. Так. Тобто? Ти хочеш повернутися? Я правильно зрозуміла? Вже сьогодні?
– Не я хочу! А так треба. Так буде краще для нас усіх. Чого незрозумілого?
– Все зрозуміло. Я згодна.
– Тоді я поїхав за речами?
– Поїдь.
– А рюкзак тут залишу? Так?
– Залишай.
Андрій вийшов із квартири. Ірина зачинила за ним двері, заплющила очі й полегшено зітхнула. А невдовзі з роботи повернувся її майбутній чоловік. Вона йому все розповіла.
– Цей, чи що, рюкзак? – запитав майбутній чоловік.
– Цей, – відповіла вона.
За дві години Андрій з усіма своїми речами і з блаженною посмішкою на щасливому обличчі стояв біля дверей квартири Ірини. Він натиснув на кнопку дзвінка.
Далі все відбувалося якось дуже швидко. Відчинилися двері. І Андрій навіть не зрозумів, як у його руках опинився рюкзак.
– Прийдеш знову, пошкодуєш, – почув він. І двері зачинилися.
Усе сталося так швидко, що Андрій навіть не встиг розгледіти того, хто це сказав