– І чого, донечко, мені до вас їхати в місто? Краще ви приїжджайте на свята, в селі все ж, цікавіше, – кажу я своїй Світлані.
– Хоч би ще сніг був, то інша справа, діти хоч на санчатах покаталися б, а так просто їхати і болото місити – не хочу, – ліниво каже Світлана. – Краще ти приїжджай до нас, у мене ще й день народження, – додала дочка.
Я приїхала з Італії у відпустку і хотіла провести свята в колі рідних, а вся моя родина – це дочка Світлана, зять і двоє онуків.
Донька в місті тепер живе, я їй квартиру ще три роки тому купила. Вона завжди мріяла жити окремо, але поки я не подалася на заробітки, такої можливості не було.
Я в Італії непогано заробляю, приблизно тисячу євро в місяць, і всі гроші я складала, на себе нічого не витрачала, ніколи каву в кафе не пила, щоб зекономити. Тому я квартиру за 4 роки змогла придбати.
Дочка відразу в неї переїхала, а я думала, що нарешті зможу трохи свій будинок в селі підлатати, щоб мати куди повернутись. Але моя Світлана якраз в декрет пішла, тому треба було її фінансово підтримувати.
– Не роби помилки багатьох заробітчанок, купила квартиру доньці, і на цьому досить. У неї є чоловік, нехай він заробляє, – повчали мене інші заробітчанки тут, в Італії, але я їх не слухала.
Вони часто сміялися з мене, що я собі шкодую крусан купити, в той час як вони для себе нічого не шкодували. Але я собі пояснювала, що більшість з них тут вже по 20 років сидить, і за цей час вони вже і квартири купили, і будинки збудували, і машини придбали, не те, що я.
Одного разу стався прикрий випадок – у мене вкрали телефон, як я гуляла по банкарелях у неділю. Дівчата мені радили відразу тут, в Італії, купити собі новий.
Але дочка моя придумала інший варіант – вона мені сюди відправить свій старий телефон, а собі купить новий. Я погодилася, а подружки мої лише головами похитали, так дивувалися з моєї добродушності, а я на той момент була свято переконана, що роблю все добре.
Тепер приїхала я додому у відпустку, і дочка захотіла, щоб ми свята у неї справляли, в місті. Мені ця ідея не дуже сподобалася, адже квартира двокімнатна, місця мало. Та я зробила так, як просила Світлана – приїхала до них.
Виявилося, що дочка запросила ще кілька друзів в гості, і тому хотіла у себе святкувати.
Я не мала нічого проти, поки я не побачила, з яким розмахом збирається святкувати моя донька. Я була відверто здивована тим, коли дивилися, як тарілки з їжею шарами одна на одну накладаються на стіл.
От навіщо стільки їжі готувати? Я вже відвикла від цих об’їдань, у нас в Італії свята дуже скромно святкують, я перший раз як з ними Різдво святкувала, то голодна з-за столу встала.
А тут – столи від їжі вгинаються. І якби це хоч було все приготовано за гроші доньки – я б мовчала, але я розумію, що Світлана моя ніде не працює, а живе за ті євро, які я їй висилаю, виходить, що цей стіл накритий за мої гроші.
І це в той час як я в Італії шкодую собі каву купити. Мене від обурення розпирало, але це ще були не всі сюрпризи.
Дочка собі телефон купила не простий, а нову модель iPhone, яка коштує більше, ніж тисячу євро.
Підсумок в цій історії сумний, бо я важко працюю, на всьому економлю, для того, щоб моя донька, яка ніде не працює, ось так просто розкидалася грошима, які навіть не знає як заробляти.
Я думаю, що після цієї поїздки додому я зміню своє ставлення до грошей: дочці більше нічого не дам, про що я вже її попередила.
– Ти не можеш такого зробити, мамо, у мене малі діти, – плачеться дочка, бо вже відчула, що пахне смаженим і що я не жартую.
– У тебе є чоловік, справляйтесь якось. Шукай роботу, можна поки-що віддалену, але більше жодного євро ти від мене не отримаєш, – ще раз повторила я.
Рішення свого я змінювати не збираюся. Поки-що купила я собі новий телефон з магазину, я заслужила, а старий віддала Світлані. Тепер я в першу чергу дбати буду про себе. Шкодую лише про одне – чому я швидше не послухала своїх подруг-заробітчанок.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.