Михайло вмовив мене перевезти свою маму до нас рік тому. Він розповідав, як їй важко там у селі, що їй потрібний нагляд, а більше нікого з рідних немає.
Основним аргументом стало те, що вона продасть будинок, і ми внесемо ці гроші в іпотечний кредит, щоб зробити менше платіж.
Але я не знала, що в селі будинки коштують дуже дешево, і сума змінила наш платіж лише на тисячу гривень на місяць. А ось витрати на свекруху були досить суттєвими.
Вона, як тільки переїхала до нас у місто, відразу оперилася: почала просити нові вбрання, вимагати квитки в театр.
– Мишко, ми самі з тобою в театр рідко ходимо, квитки досить дорогі. Якщо потрібно, сплачуй їй походи на свою премію.
– Ти ж знаєш, що премію я відкладаю нам на машину. Набридло на метро їздити.
– Але твоя мама дорого нам обходиться. З її переїздом я не можу собі дозволити нічого: косметику, до якої звикла, походи в кафе з подружками, звичну їжу. Чому я маю відмовляти собі у всьому?
– Гаразд, я поговорю з нею, уріжу її апетити.
– І скажи, що червона риба тепер буде, лише у свята. Переходимо в економрежим.
– Добре.
Я була задоволена цією розмовою, хоча думала, що чоловік знову почне жаліти матір, але він погодився поговорити з нею. Це справді переходило всі рамки. Свекруха поводилася так, ніби квартира належала їй.
– Знаєш, люба, я свій будинок продала, і ви внесли ці гроші за квартиру, а отже, я тепер така ж господиня тут, як і ви! – тупнула ніжкою Світлана Петрівна.
– Заспокойтеся, ваші сто двадцять тисяч – це крапля в нашій іпотеці. Тож вам належить хіба що туалет!
– Щооо? От нахабну дружину знайшов мій син! Ні в чому собі не відмовляєш! У тебе одні твої помади з духами коштують, як мій будинок, мабуть. Для кого ти красуєшся? Заміж уже вийшла!
– Для себе, мені що ганчірку для підлоги напнути?
– Теж мені, красуня знайшлася. До того ж ще жадібна! Мені на нове пальто грошей пошкодувала!
– Бо ми не мільйонери. Ви на свою пенсію можете дозволити собі купити, що завгодно! Ми й так вас усім забезпечуємо! Тож можна поводитися скромніше, Світлано Петрівно!
– Скромніше? Я ростила Мишка, я його мати!
– І що? У мене також батьки є. Тільки вони чомусь до нас жити не просяться, і квитки в театр не вимагають!
– Я й кажу, що ти жадібна! Не хочу навіть розмовляти з тобою!
Вже ввечері свекруха присіла на вуха до сина зі своїми проханнями. І він, як завжди, здався.
– Ну, синку, я познайомилася з однією жінкою, вона запросила мене в кафе. Ти ж знаєш, я тут нікого не знаю, настав час заводити знайомства. Всім потрібні друзі. Але ж я не можу піти без грошей.
– А скільки треба грошей?
– Хоча б пару тисяч.
– Скільки? Так багато на кафе? – здивувався Михайло.
– Що ж мені з одним чаєм сидіти? Що, якщо вона замовить салат, а я буду перед порожньою тарілкою? А якщо десерт до чаю захочу? Сам знаєш, у столиці які ціни. А Наталя, жінка пристойна, вона по їдальнях не ходить.
– Ну, мамо, я просив тебе бути у своїх бажаннях скромнішою. Ось тобі тисяча, і все на цьому. У мене самого залишилося небагато.
– Попроси у своєї ненаглядної!
– Вона й так злилася, що з тобою витрати сильно збільшилися. Тим більше у Лізи зарплата більша, саме вона платить іпотеку. Тож нахабніти не варто.
– А я й не знала, я думала, що здобувач – ти!
– Ні, мамо. Тож вистачить з нею свариться. Інакше…
– Все, зрозуміла, – невдоволено сказала Світлана Петрівна.
Якийсь час вона поводилася нормально, але шкідливий характер не приховати.
– Що це, Лізо, нова блузка?
– Так, купила на роботу.
– Гарна, от би й мені таку.
– Добре, скоро у вас день народження, куплю й вам, якщо сподобалася.
– У подарунок? Це ж просто одяг, як можна дарувати одяг? На дні народження заведено дарувати прикраси, чи гарні французькі парфуми.
– Давно ви маєте такі вимоги? Пам’ятаєте, коли ви жили в селі, у вас з усіх прикрас була хустинка на голові, та обручка.
– Моє скромне життя вже у минулому. Хочу на старість років хоч побачити щось. Невже не маю права?
– Звичайно маєте, але лише на свої накопичення. У мене всі надлишки йдуть на іпотеку. Її треба якнайшвидше закрити, ми з Мишком вже дітей планувати хочемо.
– Дітей? Куди так рано?
– У сенсі? Нам уже двадцять сім років!
– Ну й що, у мене Мишко у тридцять з’явився, і добре.
– А що, коли я хочу двох дітей?
– Батюшки, та куди? Де ми тут всі будемо розміщуватися?
– Якщо чесно, то я не планувала, коли виходила заміж, що ви житимете з нами!
– Ой, ой … як же це. А куди ж ти планувала я подінусь? Ти сподівалася, що Мишко мене покине?
– Ні, я думала, що він перевезе вас сюди, й поселить поблизу. Але в нього не вистачило грошей. Він прагнутиме, бо має бути здобувачем.
– Та ти безжальна. Може, на другу роботу ще його відправиш?
– Можливо! І розмова закінчена.
Я не збиралася здаватися. Мені треба було, щоб свекруха найближчим часом з’їхала від нас, бо терпіти її більше не хотіла.
Але після нашої розмови вона почала налаштовувати сина проти мене.
– Кохана, чому моя мати каже, що ти хочеш її вигнати?
– Що за маячня? Я сказала, що найближчим часом ми намагатимемося розселитися.
– Що це означає?
– Михайло, ну твоя мама не може жити з нами вічністю. У нас двокімнатна квартира, ми плануємо дітей. Нам самим скоро тут стане тісно.
– Якось я не думав, що ти так зробиш.
– Як? Ти хочеш дітей, чи ні?
– Так, але не ціною моєї матері.
– Так прагни заробити більше. Ти вже достатньо накопичив грошей, напевно, можна постаратися, і купити їй студію.
– А машина? Я збирав на неї. Ну ні, я не збираюся відмовлятися від своєї мрії.
– А як мої мрії? Вік підтискає. Я що повинна сама крутитися? Мені треба бути впевненою, що коли я піду в декрет, то ти нас зможеш утримувати.
– Я один?
– А як ти думав?
Михайло скривджений вийшов із квартири, й повернувся тільки під ранок у неосудному стані.
Я не знаходила собі місця весь цей час, я обривала йому телефон усю ніч. І тільки свекруха підливала олії у вогонь.
– Сама винна, навалила на нього все. Злякала мужика. Матері хотіла позбавити.
– Що? Я лише дала йому зрозуміти, що треба так само старатися, як і я.
– Ділова яка! А я буду рада, якщо він знайде когось спокійніше і з квартирою!
– Ах, так! Ось що вам важливе! Злидня! Не хочете ви ніяких онуків, тільки про себе думаєте! Вирвалися із села, тепер потребуєте все поспіль. А я вам нічого не зобов’язана! Все, годі з мене!
– Лізо, не кричи, – ввалився у квартиру Михайло.
– Ти де був? Я телефон обірвала. Чому не брав слухавку?
– Спеціально не брав, хотів відпочити.
– Відпочити, поки мене тут твоя мати з глузду зводить? Ти знаєш, що вона сказала?
– Ні, і не хочу знати! Все, закінчуйте свій базар! Набридли обидві! Я купив машину, яку хотів! І крапка.
– Що? Ти купив машину?
– Так, і моя мати продовжує з нами жити!
– Ти все вирішив, так? Зрозуміло.
Я не розмовляла ні з чоловіком, ні зі свекрухою вже тиждень. Я перестала купувати продукти, сама їла в кафе поряд із роботою.
А вечорами почала ходити знову на зустрічі з подружками. Але якось я підслухала розмову чоловіка з матір’ю, які думали, що я ще сплю уранці.
– Синку, так не піде. Ти на свою зарплату нас не потягнеш. Ми без неї не впораємося. Та й іпотеку вона платить, вижене нас ще. Іди, мирись із нею.
– Я вважаю, що я маю рацію, мамо. Нехай перша підходить. А ми потерпимо.
– Куди терпіти? Мівіною пропонуєш харчуватися? Мені таке не можна! Я вже звикла до гарної їжі. Вона обіцяла мені подарунок до дня народження.
– А в тебе тепер тільки машина в голові, на один бензин скільки грошей іде! Та й дивлюся, дедалі частіше вечорами пропадати почав. Я одна тут сиджу.
– А що вона ходить, а мені не можна?
– А я теж кудись хочу сходити! Ви мені вже місяць нікуди квитків не купували!
– Мамо, я тут познайомився з кимось. Не хвилюйся, якщо все вийде, то з Лізкою миритися не доведеться.
– Вона останнім часом, як з глузду з’їхала. Тільки й каже про дітей. А я тільки жити почав нормально, не хочу у нову кабалу!
– Та ти що? А з ким ти познайомився? Квартиру вона в столиці має?
– Так, трикімнатну, від батьків дісталася. І вона не така груба, навпаки – поступлива, добра.
– Ой, добре синку! Тоді прискорюйся, але з цією теж помирись, треба ж по-доброму квартиру розділити після розлучення!
– Це так!
Я була вражена, які байдужі істоти мене оточували! А я так вірила Михайлу, кохала його.
– Виходить, ось що ви задумали? Поділити квартиру? А ось і не вгадали! Нічого вам не дістанеться. Тільки я платежі вносила зі своєї карти.
– Так що квартира, вважай, мені належить! Навіть іпотека на мене оформлена, так що можете збирати дрібнички, і на вихід!
– Куди? Ліза, ти що? – схаменувся Михайло.
– Можеш не виправдовуватися! Я всю вашу розмову чула! Все, котіться! Забирай свою матусю, і геть! – вказала я на двері.
– Та ти ще пошкодуєш! Ще довго тобі дітей не бачити!
Свекруха репетувала так, поки збирала речі, що навіть сусіди почали стукати по батареї. Але коли всі пішли з помешкання, я видихнула.
Нарешті спокій! Залишившись сама, я швидко змогла закрити іпотеку самостійно, і в суді, під час розлучення, легко це довела.
Незабаром до мене почав залицятися мій начальник, якому я давно подобалася. І вже за кілька років я дочекалася того, чого так сильно хотіла – у нас з’явилася красуня-дочка.
А ось Михайлу довелося винаймати квартиру разом із матір’ю, адже дівчина, на яку він так розраховував, відмовилася жити з такою недолугою свекрухою.
І я дівчину дуже добре розумію, бо сама була в її шкірі! Ну що ж, нехай тепер синочок опікується мамою – вони одне одного варті! Я слушно міркую?