У маленькому селі всі вже звикли до суботньої традиції: щойно на дворі світало, бабуся Катря починала місити подвір’я. Це означало лише одне – вона готується до приїзду дорогих гостей.
Проживши більшу частину життя саміткою, доля під старість подарувала їй людей, які стали майже рідними. П’ять років тому бабуся допомогла їм у великій біді, і відтоді ті щонеділі приїжджають із міста, аби провести з нею день. За весь цей час вони жодного разу не порушили свого негласного договору.
Хатинка бабусі Катрі ховалася за густими, старими яблунями, наче в казці. Лише тоненький струмок диму з комина свідчив, що хтось тут живе. Попри відсутність власної родини – ні чоловіка, ні дітей, – самотності бабуся не мала. Її двері завжди були прочинені для людей із бідами.
В селі Катрю називали “доброю знахаркою”. Люди йшли до неї з усілякими клопотами: у кого дитя плаче, у кого душа нестерпно діймає. Бабуся запалювала свічку, читала молитви, й навіть найважчі проблеми поступалися перед її силою.
– Я не беру грошей, – відмовлялася вона, коли їй пропонували плату. – Мені на хліб вистачає. Краще ці гроші віддайте Насті – сусідці моїй. Вона сама трьох дітей ростить, ледве кінці з кінцями зводить.
Спочатку Настя лаяла сусідку за таку щедрість.
– Бабусю, та чого ви їм таке кажете? Вони ж думають, що ми тут голодуємо! – бурчала вона.
– Ех, доню, ти ще не розумієш. Добро завжди повертається, – відповідала бабуся.
З часом Настя змирилася. Вона часто заходила ввечері до старенької, щоб розповісти про свої клопоти, отримати пораду чи просто виговоритися.
Якось ввечері, коли бабуся вже зібралася лягати спати, двері її хатини раптом скрипнули.
– Хто це прийшов так пізно? – здивувалася Катря, виходячи з кімнати.
На порозі стояв високий чоловік із малюком на руках.
– Добрий вечір, – почав він, – казали, що ви можете допомогти. Син уже тиждень не спить і постійно плаче.
Бабуся Катря уважно подивилася на малюка.
– Чому ж ваша дружина не годує дитину? – запитала вона.
Чоловік опустив очі:
– Вона нас покинула. Полюбила іншого, і пішла одразу після його появи,- кивнув він у бік малого.
Старенька похитала головою, але нічого не сказала. Вона зробила те, що завжди робила: запалила свічку, прочитала молитву і дала чоловікові кілька порад щодо догляду за дитиною.
Чоловік хотів дати гроші, але бабуся відмовилася:
– Віддайте краще Насті, моїй сусідці. Вона одна тягне трьох дітей.
Чоловік кивнув і пообіцяв зробити це наступного ранку.
Наступного дня чоловік, як і обіцяв, зупинився біля Настиної хати. Жінка вийшла на двір, обтрушуючи руки від бруду: саме перебирала картоплю.
– Ви Настя? – запитав він, привітно усміхаючись.
– Так, а ви хто будете?
– Мене звати Сергій. Я від вашої сусідки. Хотів би передати вам ось це.
Він простягнув їй конверт із грошима. Настя здивувалася:
– А чому це вона знову за мене клопочеться? Я ж нічого не просила!
Сергій розсміявся:
– Така вона, ваша бабуся. Не відмовиш.
Розмова якось сама собою зав’язалася. Сергій розповів про свої проблеми з маленьким сином, про втечу дружини. Настя теж розговорилася, розповіла про свої труднощі.
– Чесно кажучи, вже навіть не сподіваюся, що щось зміниться. Живу заради дітей, а більше й не знаю, чим себе зайняти, – зітхнула вона.
– Не кажіть так, – м’яко заперечив Сергій. – Ви сильна жінка. Все буде добре, ось побачите.
Минуло кілька тижнів, а Сергій усе думав про Настю. Одного разу, повернувшись із відрядження, він вирішив знову поїхати до села. Цього разу він привіз подарунки: ромашки для Насті, солодощі для її дітей і калач для бабусі Катрі.
– Нарешті ти приїхав, – зустріла його бабуся. – А я ж казала, що твоя дорога сюди не випадкова.
Сергій лише усміхнувся. Він знав, що це тільки початок нової історії.
У селі швидко розлетілася новина, що Сергій вирішив перевезти Настю разом із дітьми до міста.
– Бач, бідувала-бідувала, а тепер їй доля усміхнулася! – пліткували сільські жінки.
Та бабуся Катря тільки усміхалася. Вона знала, що її сусідка ніколи її не забуде.
– Настя хотіла забрати мене з собою, – говорила вона, – але я з цієї хатини нікуди не піду. Та й хіба вони мене покинуть? Обіцяли щонеділі приїжджати.
І кожної неділі, коли на обрії з’являлася знайома автівка, бабуся Катря вже чекала біля воріт, щоб зустріти свою нову родину.