Дівчина, не піднімаючи очей, змахнула сльозу, простягнула складений удвічі аркуш у клітинку й одразу зникла.
Наталя повільно розгорнула листок. Її передчуття вже давно підказувало про щось подібне, тож написане не стало для неї великим шоком.
«Наталю, я йду, пробач.
Так, я чиню, як боягуз, але більше не можу, сили закінчилися. Пробач. Дітей не залишу, але з тобою більше жити не буду. Дім я продав. Ось твоя частка. Їдь до мами. Цього вистачить на початок.»
Її руки опустилися, а погляд застиг на розкиданих купюрах, які лежали перед нею.
— Наталочко… Що там? — бабуся Віра тихо запитала, вдивляючись у її обличчя. — Телеграма?
— Усе гаразд, ба… Йди чай пий, я печиво витягну… а то пригорить, — відповіла Наталя.
Запах ваніліну й злегка підгорілого печива наповнив кімнату теплом, але всередині Наталі було холодно.
Вона давно чекала на щось подібне. Дім належав Віктору — він отримав його у спадок від бабусі. Останнім часом чоловік дедалі частіше не ночував удома, пояснюючи це тим, що допомагає брату добудувати свинарник, бо треба встигнути до морозів. Чутки доходили й до Наталі. Сусідка Світлана, дружина брата Віктора, намагалася щось сказати, робила натяки, але Наталя не слухала або вдавала, що не розуміє.
— Мамо, — із двору визирнув Ваня, їхній десятирічний син, — мамо, дядько Петро тебе кличе.
— Бабусю, поглянь за Катрусею, я зараз, — відповіла Наталя, накинула пальто й вийшла на вулицю.
— Доброго дня, Наталю, — звернувся до неї Петро. — Я це… Хотів запитати… Ну, як там із будинком…
— Ви про продаж? — уточнила вона.
Петро кивнув, ніяково переступаючи з ноги на ногу.
— Живіть, поки треба, не хвилюйтеся. Моя Ксеня ще мала, часу вистачить. Я купив для неї. Але ви не поспішайте. Усе по-сусідськи…
— Дайте мені три дні, і я виїду, — сказала Наталя холодно, повернувшись у дім.
— Наталю, зачекай… — намагався її зупинити Петро, але вона зачинила двері.
Слідом за нею вбіг Ваня, його щоки палали від морозу.
— Мамо?
— Усе добре, синку.
— А де тато? — запитав хлопчик із серйозністю, яка не личила його віку.
Наталя обійняла його, притиснула до себе, поцілувала в теплу голівку й відчула, як сльози навертаються на очі.
— Він пішов, так? — тихо запитав хлопчик.
Наталя мовчки кивнула.
— Я його вб’ю, — прошепотів він, але мати лише похитала головою:
— Ні, сину, цього робити не треба. Ми сильні, ми впораємося.
У цей момент заплакала маленька Катруся. Наталя заспокоїла доньку, посадила дітей вечеряти й пішла до бабусі Віри. Старенька сиділа біля вікна, злегка здригаючись від плачу.
— Наталю, допоможи мені оформитися в будинок для літніх людей, — раптом промовила вона.
— Що ти таке кажеш? — Наталя з подивом подивилася на неї.
Бабуся Віра була сестрою покійної бабусі Наталі. У неї були дві доньки, але жодна з них не захотіла забрати матір. Одна мешкала далеко, а інша жила у містечку неподалік. Віра опинилася в Наталіному домі після того, як її донька попросила прихистити стареньку.
— Не вигадуй. Поїдеш із нами.
— Куди ж я поїду, Наталю? — тихо перепитала бабуся.
— Не знаю. Там побачимо.
Наталя не звинувачувала Віктора. Вона завжди розуміла, що цей дім не її. Її мрією було збудувати власний, але цього так і не сталося. Вона набрала номер матері.
— Що ти будеш робити? — знервовано вигукувала та. — Йди до Віктора, нехай залишить дім тобі й дітям. Кинь йому ці гроші в обличчя!
— Ні, мамо, — відповіла Наталя й вимкнула телефон, щоб більше не чути її голос.
Мати Наталя розуміла: у неї давно інша сім’я, діти. А вітчим ледве дочекався її закінчення школи, щоб виставити з дому.
З Віктором вона познайомилася пізніше. Рік вони зустрічалися, а потім одружилися. Наталя була щаслива, вірячи, що знайшла «хорошого» чоловіка.
Телефон знову задзвонив. Це була мати.
— Наталю, ти, напевно, випадково роз’єдналася. До речі, куди ти збираєшся подіти бабусю Віру? — запитала вона.
— Але точно не до тебе, — різко відповіла Наталя.
— Ну навіщо ти так?
— Мені ніколи, мамо, — Наталя поклала слухавку і більше не відповідала.
Вона дістала стару записну книжку, знайшла потрібний номер і вийшла на вулицю, щоб зателефонувати.
— Алло, тітко Наталю, — сказала вона в слухавку, коли їй відповіли. — Ми з Віктором розійшлися. Бабусю Віру до тебе привезу, гаразд?
— Що?! Наталю, що ти вигадуєш? У мене тиск, як я її доглядатиму? — обурено вигукнула тітка. — Ти вже сиди з нею, у тебе це краще виходить.
— Але ж вона твоя мати! У тебе три кімнати! — Наталя ледве стримувала обурення.
— І що? У мене онуки, і тиск… Ну ти розумієш, — сухо відповіла тітка.
— Ясно, — сказала Наталя, поклавши слухавку.
Вони їхали у плацкартному вагоні. Худенька молода жінка з великими сумними очима, серйозний хлопчик, жвава дівчинка й тендітна старенька, яка час від часу тихо витирала сльози.
— Привіт, тату, — сказала Наталя, коли підійшла до дверей батька.
— Наталю? Це ти? А це хто? Діти? Ой, бабуся Валя! — розгублено вигукнув він.
— Віра, тату. Це бабуся Віра, — уточнила Наталя.
— А, так… Ну, заходьте, заходьте… Люсю! Люсю, дивися, донька з онуками прийшла! — гукнув він до дружини.
— Тату, ми не будемо заходити. Просто дай ключі від квартири, яка мені належить. Вона ж ціла? — Наталя намагалася говорити стримано.
— Квартири? — розгублено перепитав батько.
— Так, квартири, яку мені заповіла бабуся Маша.
— Е-е-е… Ну, розумієш… Людо, зайди сюди! — зам’явся він.
— Бачиш, Наталю, — втрутилася Людмила, — у тій квартирі зараз живуть люди. Але ви не залишитесь на вулиці! Можете поки побути в нас, доки не знайдете щось інше.
Через кілька днів Наталя випадково почула розмову Людмили з батьком:
— Ну, коли вони вже з’їдуть? — запитала Людмила.
Наталя зайшла до кімнати.
— Тату, а що з квартирою? Коли звільниться житло? — прямо спитала вона.
Людмила різко жбурнула ложку на стіл, а батько почав кашляти.
— Ну… Розумієш, доню… — почав він.
— Скажи їй правду! — перебила його Людмила. — Немає тієї квартири! Ти хоч пам’ятаєш, що твій батько аліменти платив?!
— До шістнадцяти років, — сухо відповіла Наталя.
— Що? — Людмила явно розгубилася.
— Я пам’ятаю, як мене змусили підписати відмову, коли я була у вас у гостях, — сказала Наталя, намагаючись тримати голос спокійним.
— Що за дурниці?! — Людмила роздратовано насупилася.
— Тату, нам потрібен свій куточок. Нам час…
Батько зніяковіло опустив очі.
— Ми… з твоєю мамою продали ту квартиру. Гроші поділили одразу після заповіту, — промимрив він.
Наталя застигла на мить.
— Як?! Це ж було мені! Бабуся хотіла, щоб квартира залишилася мені! — вигукнула вона.
— І що? — знизала плечима Людмила. — Він теж мав право. Ще добре, що хоч щось отримала.
— Дайте мені три дні, — спокійно сказала Наталя, не підвищуючи голосу.
— Доню… — спробував заперечити батько.
— Три дні, — повторила вона й вийшла.
— Мамочко, куди ми тепер? — запитав Ваня, коли вони залишили будинок батька.
— Ми залишимося тут, сину. Це моя батьківщина. Ми сильні, і ми впораємося, — впевнено відповіла Наталя. — Ми потрібні одне одному, і цього достатньо.
Зняти житло виявилося складним завданням.
— Вибачте, але ми не здаємо сім’ям із дітьми.
— Ви впевнені, що зможете платити?
— Без чоловіка? Це сумнівно.
Зрештою Наталя знайшла невеличку кімнату.
— Це окремий вхід. Душ у сусідки, туалет є. Потрібна оплата за два місяці наперед.
— Ми згодні, — твердо відповіла вона.
Роботу також знайти було непросто, але їй дали шанс.
— Без досвіду? Придеться навчатися, — сказав керівник. — Колектив у нас дружній, допоможуть.
— Я готова, — відповіла Наталя.
— Бабусю, діти, ми переїжджаємо! — сказала вона через три дні з усмішкою.
— Куди? — запитав Ваня.
— Скоро побачите! — Наталя підбадьорила дітей.
— Мам, а це наш дім? — захоплено спитав він, оглядаючи нову кімнату.
— Так, сину. Це наш новий дім, — відповіла мама, дивлячись на своїх дітей.
Бабуся Віра тихо заплакала.
— Наталю, я тільки обтяжую тебе… Якби не я… — почала вона, але Наталя обійняла її й відповіла:
— Що ти таке кажеш? Ми — родина, розумієш? Родина! Нікому ми з тобою не потрібні, тільки дітям. Дякую тобі за все: за те, що доглядаєш за ними, що береш на себе побут. Ти моя найкраща помічниця. Що я без тебе? Хто я без вас? — Наталя обійняла бабусю Віру, яка сиділа біля вікна зі сльозами на очах.
Старенька тяжко зітхнула й витерла сльози:
— Я просто не хочу бути тобі тягарем, дитино. Ти молода, тобі треба жити для себе…
— Ба, ти не тягар, — відповіла Наталя, дивлячись у її мудрі очі. — Ми підтримуємо одне одного. Без тебе я б не впоралася. А тепер у мене є важливі новини, — її голос став більш впевненим. — Борис Аркадійович запропонував мені піти вчитися. Йому потрібен юрист, і я давно мріяла про це. Що думаєш?
— Іди, доню, іди, не зволікай. Я завжди казала, що ти розумна й сильна. У тебе все вийде! — з гордістю сказала бабуся, ніжно усміхаючись.
— Мамо, ми справді купимо квартиру? — несподівано втрутився Ванька, почувши розмову.
— Ага, Катруся підслухала, напевно? — жартома запитала Наталя.
— Ні, бабуся по секрету розповіла, — хитро посміхнувся хлопчик.
— Так, синку, але спершу треба розлучитися з татом, — тихо додала вона, і в її очах з’явилася рішучість.
Ванька, хоч і був ще підлітком, усе частіше запитував про батька. Але обіцяної допомоги від нього так і не було.
— Мамо, це наша квартира? Усе наше? Вона така велика! — захоплено вигукнула Катруся, забігаючи в нове житло.
— Так, донечко. У тебе буде своя кімната, у Ванюші своя, у бабусі — свій куточок, і навіть у мене! — з усмішкою відповіла Наталя.
— А гостей ми тут прийматимемо? — захоплено запитала дівчинка.
— Звісно, прийматимемо, — відповіла мама, ніжно погладжуючи доньку по голові.
Раптом задзвонив телефон. Наталя здивовано взяла слухавку:
— Алло?
— Наталю, ти не забула, що сьогодні мамин день народження? — прозвучало обурене запитання.
— Що? — із сарказмом відповіла Наталя.
— Сьоме червня! — впевнено заявив голос.
— Сьоме липня, — сухо уточнила вона. — І мами вже два роки немає…
— Як?! Ти приховала, що мами більше немає?! — обурення в голосі перейшло в розпач.
— Приховала? Я вам дзвонила, писала смс, але ви не відповідали. Потім ваша донька сказала, щоб я залишила вас у спокої. Тож я так і зробила. До речі, ваша сестра просила переслати мамині заощадження, мовляв, їй потрібніше.
— Які заощадження?! — у голосі пролунала паніка.
— Напевно, вам краще знати, — сказала Наталя й поклала слухавку.
Наталя стояла біля могили бабусі Віри, згадуючи її теплі слова й поради. Вона прошепотіла:
— Ба, пам’ятаєш Сергія? Ти завжди казала, що він хороший чоловік. Я, мабуть, тебе послухаю. Він дав мені три дні, щоб подумати. Сказав, що готовий чекати стільки, скільки потрібно.
Теплий промінь сонця торкнувся її обличчя, і Наталя відчула, ніби бабуся обіймає її своїми невидимими руками.
Вона озирнулася на дітей, які стояли трохи осторонь.
— Добрий день, мої любі! — голос її звучав тепло й упевнено. — Ми сильні, і ми потрібні одне одному. З нами Бог, а значить, усе буде добре.
У її очах світилася рішучість, а на обличчі сяяла спокійна, ніжна усмішка.