Часто тепер Марія згадує про своє життя та долю, має багато часу, пенсію, дітей дорослих. Дочка одружена і живе далеко. Двоє синів теж одружені, живуть своїми сім’ями неподалік матері.
Пролетіла якось непомітно молодість, зрілість і старість на порозі. А Марія не може зрозуміти, чому так швидко пролітає час. Ще спокою не дає їй образа та розчарування.
– А може, це тільки в мене так? – думає вона. – Може, в інших не так швидко летить час, протікає життя?
Але як би там не було, залишилася вона тепер на самоті і переживала старості. А раптом дітям не потрібна буде? Хоча все її життя було присвячене їм. Для матері її діти завжди будуть на першому місці, щоб не трапилося, а ось цікаво, як вона для них? Але це вже інша історія.
Марія виросла у селі. Спочатку у них була звичайна сім’я, жили як всі довкола, але згодом занедужала мати і злягла, не могло підвестися, так і лежала кілька років, а батько почав гульбанити. Чи то від того, що дружина опинилась у такому становищі, чи то йому просто так хотілося. Дочка доглядала лежачу матір, важко їй було звичайно, але добре хоч вона вже навчалася у старших класах. Від батька не було допомоги.
Після школи Марія нікуди не пішла навчатись, як залишити матір? Але у вісімнадцять років до неї прийшли свататися. Андрій – односельчанин, спокійний і діловитий, старший за неї на три роки, відслужив і повернувся додому. У нього вже й спеціальність була електрика.
Він одразу ж придивився до Марії, вона теж звертала увагу на нього, подобався він їй тим, що старший за її однолітків і серйозніший. Загалом Марія відрізнялася від сільських дівчат, одягалася завжди зі смаком, хоч і не було зайвих речей. Але в неї якось все гармоніювало і одразу впадало в око. Була дуже акуратною, красивою та скромною.
– Мамо, я збираюся одружитися, – приголомшив він матір.
– На кому? – здивувалася мати. – Начебто я не помічала, що ти до півнів з кимось гуляєш?Знайшов, напевно, незрозуміло яку, не розібравшись після служби. Зараз у селі багато доступних дівчат. Ну, кажи, хто вона, – наполягала мати, видно було, що невдоволена.
– Одружуватися збираюся на Марії, доньці тітки Віри.
Мати мовчала, видно, що думає, потім видала:
– Так, Марія – дівчинка хороша, нічого не можу сказати, але молода, вісімнадцять є їй? Дісталася важка доля їй, доглядає матір, а батько гульбанить.
– Нещодавно виповнилося їй вісімнадцять, не хвилюйся, і вона згодна за мене вийти.
Весілля у Андрія з Марією було не галасливе, не до великих веселощів, а буквально через три дні після весілля не стало Віри, її матері.
– Може це й гріх так казати, – обговорювали жінки односельчанки відхід Віри. – Але вона розв’язала доньці руки. Марії тепер буде легше, та й не одна вона тепер. Андрій її підтримає, він хлопець серйозний та дбайливий.
Незабаром після прощання батько поїхав до іншого села, одружився там з якоюсь жінкою. З того часу зв’язок дочки з батьком припинився. Він не приїжджав, не цікавився, як живе дочка, а вона також. Іноді хтось їй казав, що бачив її батька в сусідньому селі, але він яким був таким і залишився, ще й дружина така ж і додавали: «два чоботи-пара».
Андрій любив свою дружину, він працював у селі електриком, а вона у місцевому магазині. Потім народилася донька, обидва були раді. Свекруха душі не чула в онучці, допомагала у всьому. А через три роки народилися сини-двійнята.
Жили у будинку батьків Марії, поступово відбудували будинок, розширили. Андрій поставив новий гараж, великий хлів, у якому тримали господарство. Була в них корова з телям, вівці, кури та гуси. Жили дружно, діти підростали.
Як завжди, несподівано прийшла біда. Після грози Андрія викликали на роботу, не було світла, треба було щось підключити, і сталася біда. Мабуть через необережність Андрія не стало.
Від горя Марія не могла прийти в себе. У двадцять п’ять років залишилася вдовою із трьома дітьми. Сестра Андрія все взяла у свої руки, бо свекруха теж не могла оговтатися після втрати сина. Старшій доньці було п’ять років, а хлопчикам по два роки. Ганна, сестра чоловіка, допомогла Марії оформити документи для отримання пенсії на дітей. Половину господарства довелося продати, і потекли її скорботні будні.
З молодої красуні перетворилася на худеньку втомлену жінку, нічого не їла, навіть не дивилася на себе в дзеркало, дуже сумувала за своїм Андрієм, думала, що на цьому її життя закінчилося.
В себе її привела все та ж Ганна.
– Марія, ти подивися на себе, на кого ти перетворилася? Ти теж зібралася на той світ, слідом за чоловіком? Андрія вже не повернеш. А в тебе діти – троє. Ти маєш взяти себе в руки.
– Ганно, не знаю, як жити далі, світло для мене померкло, нічого не хочеться ні їсти, ні пити. Розумію, що діти, – плакала вона, уткнувшись їй у плече. – Спасибі свекрусі та окрема подяка тобі.
– Ти насамперед маєш думати про дітей, їм зараз мати потрібна. Вони теж сумують за Андрієм, своїм батьком, та ще ти в такому стані. Дітям твоїм потрібна мати.
– Розумію я, Ганно, розумію, ну дай мені трохи час, постараюся отямитися, дякую тобі за все.
Минув деякий час, поступово поступилася Марія зі своїм горем, навіть почала посміхатися, працювала в магазині, діти підростали. Так минуло майже три роки. Марія знову прийшла в форму, була такою ж гарною, як і раніше. Якось у магазин до Марії прийшов незнайомий чоловік.
– Здрастуйте, мені хліб потрібно, – а сам не зводив з неї погляду.
– А я щось вас не пригадаю, в селі начебто не бачила, – промовила вона, подаючи йому товар.
Так, я у відрядження до вас приїхав, зернодробилку встановлювати, ось зупинився у тітки Валі, що живе біля лісу, – відповів незнайомець.
– Ааа, зрозуміло. У тітки Валі завжди зупиняються приїжджі, всі знають.
– Мене Матвій звуть, а як ваше ім’я?
– Марія, – відповіла вона скромно.
– Ух ти, красиве ім’я – Марія, – засміявся Матвій, – до побачення, але я ще прийду.
Матвій постійно заходив за продуктами і треба, і не треба. Хотілося постійно бачити цю вродливу молоду жінку з гарним ім’ям Марія. Йому було тридцять років, одружений ще не був. Він запрошував Марію прогулятися, але вона одразу ж сказала:
– Матвію, у мене троє дітей, мені не до гулянок, ти мене вибач, але не можу я після роботи гуляти, діти чекають вдома, справи.
– Розумію, Марія, мені все розповіли, я в курсі твого життя, але мене не лякають троє дітей, – дивився він на неї своїми гарними блакитними очима і посміхався привабливою усмішкою. – Я допоможу тобі впоратися зі скорботою, все розумію, можна я прийду до тебе додому, допоможу чимось.
Марія погодилась. Матвій виявився господарським, допомагав з дровами, з городом, з дітьми швидко порозумівся. Вони теж вже чекали на нього після роботи. Але відрядження його добігало кінця, і він наважився:
– Марія, виходь за мене заміж. Поїдемо зі мною до міста, там житимемо. У мене хороша робота та зарплата.
– Ой, Матвію, ну як же це? У мене троє дітей, що тобі скажуть батьки?
– Ми не з батьками житимемо, є в мене свій будинок, від бабусі залишився, треба тільки руки прикласти, зробити ремонт. А те, що діти мені не рідні, ти це не бери в голову, я любитиму їх як своїх. Зізнаюся тобі чесно, я не можу мати дітей, проходив обстеження. А дітей дуже хочеться виховувати.
Побралися, розписалися тихо. Будинок у селі продали, поїхали до міста. Звичайно, не обійшлося без неприємностей. Батьки Матвія влаштували сварку:
– Одружився нишком від нас, посадив собі на плечі, троє чужих дітей та ще невідомо від кого. Привіз сільську дружину з цілим виводком.
– Марія, ти не слухай мою матір, вона може наговорити купу неприємностей. Нам не з ними жити, у нас своя сім’я.
Будинок відбудували майже наново, навіть другий поверх збудували, місця у будинку багато, дітям усім окремі кімнати. Діти ходили до школи, навчалися. Матвій до батьків не ходив. Але поступово стосунки налагодилися, хоч і не так, щоб прямо любили один одного свекруха з невісткою, але розмовляли ввічливо, діти теж називали бабусею та дідом їх.
– Матвію, мені запропонували працювати завідувачкою в магазині, а я погодилася.
– Молодець, я знаю, у тебе все вийде, – підтримав її чоловік.
Марія знову стала красунею, життя у місті перетворило її, одягатися стала по-міському, речі гарні з’явилися, фігура у неї завжди була шикарна. Навіть чоловіки вже не давали проходу, але Марія любила свого Матвія. Один за одним пішли з життя свекруха та свекор. Марія з Матвієм жили добре, їздили відпочивати, він справді любив дітей, як своїх, ніколи не підвищував на них голосу і не відмовляв ні в чому.
Донька вийшла заміж за однокурсника у коледжі та поїхала з ним до його батьків. Сини відслужили і теж один за одним одружувалися. Жили у цьому ж місті. Марія з чоловіком залишилися удвох у великій хаті. Почало підводити здоров’я.
Якось з Матвієм трапилася біда, його забрала швидка, коли з палати виписали, він не вставав, довго лежав. Але поступово догляд Марії за ним зробив свою справу, почав вставати, потім трохи розмовляти. Складно було їй доглядати чоловіка, вже й сама давно на пенсії, та й здоров’я часом підводило.
Діти не приїжджали у гості. Якось Марія поскаржилася по телефону доньці Олі на своє життя, що нелегко їй доглядати нездужого чоловіка, але та раптом видала:
– Мамо, а чого ти переживаєш, здай ти його до будинку для людей похилого віку, є ж такі спеціалізовані установи, – заявила Оля.
Марія навіть заціпеніла на хвилину, але прийшовши в себе відповіла:
– Як же так дочко, невже в тебе немає жалості до нього, адже він тобі замінив батька, ти і брати його татом завжди називали. Він вас любив, як найрідніших і найдорожчих.
– Ну як хочеш, а я теж нічим тобі не можу допомогти, – відповіла Ольга і вимкнулася.
Ох і прикро стало Марії, докоряла себе.
– Де це я так помилилася, не додивилася і виростила дітей бездушними.
Ольга мабуть переговорила з братами, а вони теж підтримали її, казали, що він їм не рідний батько і радили матері здати Матвія до будинку для літніх людей.
– Господи, що ж це таке, – переживала сама з собою Марія. – Діти забули, як він віддавав їм найсолодший шматочок, він ставився до них як до своїх пташенят і не підозрював, що вирощує таких невдячних людей. Не знав він тоді, що вони виростуть і захочуть його віддати в будинок для людей похилого віку. Як же мені важко за своїх дітей, що вони виросли черствими. А може, прийде такий час, що й мене вони повезуть кудись.
Матвій прожив недовго, поховала його Марія. Живе тепер одна у великій хаті, а душа не на місці. Що ж там попереду?