Рано-вранці, тільки-но почало світати, Микола тихо встав і пішов збиратися.
Він ще звечора зібрав усе необхідне і поклав у багажник свого старого мотоцикла.
Давно вже Микола морочився з ним, бо ж якщо мотоцикл зламається, на нову машину грошей у Миколи не було.
Ходив він весь ранок навшпиньки, щоб не розбудити Ліду.
Від недосипання йому дуже хотілося їсти. Чоловік не витримав, кинув на сковороду шматочок масла і вчорашню варену картоплю. Подумавши, відрізав шматок вареної ковбаски і теж покришив туди.
З усмішкою згадав, як мама йому казала:
– Нагрій картопельки, так одразу й наїсися!
Вийшло не так смачно, як у матері, але зʼїв він усе швидко. Хлібом забрав зі сковорідки залишки масла. Випив чашку гарячого чаю й заварив ще чайку з собою в старому термосі.
Бутерброди Микола з вечора нарізав, із копченою ковбасою. Він склав усе в рюкзак, уже передчуваючи, як сяде у свій гумовий човен, а на озері туман, тиша, нікого довкола. Відпливе трохи від берега, і закине вудку…
Поки йшов до машини, на обличчі блукала блаженна посмішка. Мотоцикл не підвів, завівся з першого разу. Микола вже, тепер разом зі старим залізним другом, прокинувся остаточно.
Їхати йому було недалеко, але техніка стара, треба бути уважнішим.
І головне – не забути телефон залишити в сумці, у човен не брати. Бо рік тому впустив Микола свій телефон в озеро. Ліда тоді довго бурчала, що риба його занадто дорого їм обходиться…
Ліда чула, як чоловік збирався, але о п’ятій вставати не хотілося – з вечора ще її щось слабість взяла.
А чоловік усе тупотів, зітхав, надимів своєю картоплею, потім почав голосно сьорбати гарячий чай. Але нарешті він пішов і Ліда подумала, що засне, але чомусь було дуже важко…
Коли вже терпіти не могла, то голосно гукнула:
– Антоне! Швидку мені виклич, чуєш?
Ледве догукалася, син у них з дитинства чудний.
Народила його Ліда пізно, не могла завагітніти довго.
У садку Антон найкраще вірші розказував і числа додавав. А потім знітився, у школі слабо вчився, на трійки ледве виходив.
У Ліди тоді з Миколою по всьому сварки пішли, боялася, що до розлучення дійде.
А вона любила його, недолугого свого. Микола був мовчун ще той, у свекра весь.
Батько його покійний Василь Іванович теж той ще неговіркий був.
– Антоне, ну ти де?
Син викликав швидку, але вона ніяк не їхала, а мати його своїм виглядом аж налякала.
І такий жаль на нього найшов, що сил на неї дивитися і не допомогти просто не було…
Потім Антон сидів у своїй кімнаті й щасливо посміхався.
От і знову налагодилося все, як треба…
Сил тільки в нього на це багато йде, спати тепер доведеться до вечора.
Та й гаразд, сьогодні ж вихідний, тільки завтра йому на роботу…
Робота в Антона була дуже для нього цікава, він на замовлення меблі збирав і дивився, як інші люди живуть.
Нещодавно мати сказала, що одружитися йому настав час. Антон і сам про це думав, і нещодавно побачив дівчину, яка йому дуже сподобалася.
Він збирав в одному будинку кухню. Меблі не дорогі, замовлення не особливо вигідне, але він старався, підганяв, щоб добре вийшло.
От йому хазяйська дочка дуже й сподобалася.
Стоїть і дивиться, як він меблі збирає. Погляд у неї такий схвальний, не заважає роботі, а навпаки ніби надає сили.
Ні слова вона не сказала, а Антонові здалося, ніби вони про себе один одному за цей час все розповіли.
Завтра він знову на ту квартиру і зайде. Фурнітури в комплекті не було – от і привід зайти.
А зараз треба відпочити, сьогодні важкий день видався…
Матері недобре стало так, що від жалю Антон не знав, що робити!
Швидка все не їхала. Він уже й водички мамі, і ковдрою закутав, а вона не витримує…
Тоді від розпачу Антон обійняв матір, пригорнув до себе міцно, і раптом відчув, як її слабість вся до нього перейшла!
А мати затихла, обмʼякла, губи її одразу стали рожеві.
– Синку, відпустило, глянь-но, саме минулося, треба ж, ніби й не було!
Тут і швидка приїхала, спину, живіт подивились, послухали, нічого й нема.
Сказали поки що їжу корисну їсти і берегтися.
Антон же ж у себе сховався, трохи важко йому було від материної прийнятої слабості. Але вона швидко пішла вниз, немов у землю, наче й не було її…
Тільки він почав засинати, як відчув, що з його батьком біда. Злякався, став про хороше думати, та ледве сили знайшов для цього.
Про себе знав Антон, що іноді буває дивним.
Йому цей стан зовсім не подобався, надто вже це важко йому було. Тому намагався він особливо ні на що не звертати уваги, тільки в крайньому випадку.
Але таких крайніх випадків за його майже тридцятирічне життя вже чимало набралося.
Після них він іноді був слабий, відсипався, мати називала його ледарем і сварилася, що мужики у неї в домі один краще за іншого!
Антон мовчки терпів її докори, був з нею згоден, що даремно він такий жалісливий.
Але нікому зізнатися не міг що у нього наче якийсь дар лікувати є, його ж усі диваком вважали.
Батько з риболовлі повернувся пізно і не один.
Мати хвилювалася, дзвонила, але батько не відповідав. І вона сердилась, сварилася за його рибу, а потім просто сіла на ґанку і дивилася на дорогу.
Нарешті почувся шум машини. Виявилося, що батьків старий пом’ятий мотоцикл тягнув на буксирі блискучий джип.
Розгублений батько сидів за кермом. Коли вони під’їхали, з джипа вискочив чоловік і до батька:
– Ну що, друже, по руках? На, тримай, і розбіглися!
Чоловік дістав дві товсті пачки з великими купюрами, дав їх батьку, сів у джип і поїхав.
Мати не розуміла, що це робиться.
– А риба де? – запитала вона, а потім просто заплакала.
Виявилося, що батько дивом врятувався. Його мотоцикл захлох на повороті за переліском, а мужик на джипі гнав так, що не помітив його.
– А це що? – показала мати на пачки грошей.
– Та мужик схоже з вчора ще не відійшов, просив не викликати нікого, на, каже, купи собі інший мотоцикл! У справи!
Батько незабаром купив собі машину.
Правда вживану, але майже як нову.
Він пишався:
– Ну тепер мені до кінця життя є на чому їздити, оце пощастило, що він у мене вʼїхав.
Антон після цих вихідних тоді навіть зліг, слабкість була сильною.
Мати бурчала, що ні від кого нема толку, що батько ні те ні се, та й Антон їхній роззява, мовчун, та ще й не працює! Видно так і не одружиться ніколи.
Але Антон за тиждень на роботу таки вийшов.
І одразу пішов до тієї дівчини Валентини, на яку око поклав.
Прикрутив ручки на кухонні дверцята. Потім вона його чаєм пригостила, його улюблені булочки дістала.
І вони довго пили чай, мовчали, і обоє з усмішкою розглядали один одного.
– А що, якби ми погуляли кілька місяців, у кіно б ходили чи на озеро. І я б твоїм батькам сподобався. А я тебе зі своїми батьками познайомив би. І вони б тобі сподобалися, а ти б їм теж. Ти б тоді заміж пішла за мене, га Валю? — спитав Антон, втомившись від такої довгої мовчанки.
– Якби так все було, пішла б! – відповіла чесно Валентина.
І її посмішка тут же ж підтвердила, що Антон їй дуже подобається.
– Ну й добре, ходімо тоді прогуляємося, – взяв її за руку Антон.
З Валентиною вони незабаром побралися, мати з батьком раділи, дуже вже їм дівчина сподобалася.
Тут і робота стала в Антона ладнатися, його бригадиром поставили. Він був радий, тепер і сенсу працювати побільшало, у них з Валею дитина буде…
Увесь цей час Антон бабусю свою згадував, як вона йому казку про читала й пояснювала. Що буває люди не мають сил жити і сенс не одразу знаходять, от і сидять нічого не роблять.
А ще згадував, як боявся в дитинстві, що тато від них піде. Вони з мамою якось дуже посварилися, батько шапку одягнув, куртку в руки:
– Ну й піду, якщо так!
І дверима гримнув!
Антон тоді злякався, подумав:
– Хоч би батько піти не зміг…
Батько потім довго в гіпсі ходив – на ґанку послизнувся, а мати бурчала, що у них не все як у людей.
Це потім Антон зрозумів, що батьки люблять один одного.
А ще зрозумів, що є в нього якийсь казковий, чи то дар, чи що.
І якщо він є, то нехай буде. Хоч і дуже вже на нього сил багато витрачається…