Ми з чоловіком і двома дітками жили у Франківську. Були складні часи, роботи нормальної мало, затримували зарплати, а дітей треба було ростити. Чоловік мій ніколи не відрізнявся хваткою, працював у музичній школі, отримував копійки.
А я крутилася, як могла: одна робота, друга, третя. Та грошей все одно не вистачало, адже жили ми у трикімнатній великій квартирі, яку нам на весілля подарувати батьки. Вона була стара й потребувала серйозного ремонту, великих вкладень. А ми їх не мали. Не мали також машини, дачі. А все це хотілося.
Коли син і дочка були підлітками і витрати на них ставали все більші, адже їм і одягатися гарно хотілося, і десь поїхати, країну побачити, і речі якісь модні мати, тоді ми й вирішили, що мені треба їхати працювати в Італію. Там на той момент вже кілька років жила й працювала моя хороша знайома, вона обіцяла допомогти на початку.
Так і почалися довгі роки мого заробітчанства. Я жила в невеличкому містечку на півдні Італії, спочатку прибирала оселі, а потім перейшла на догляд стареньких італійців, переходила з одного будинку в інший, від однієї родини до наступної.
Час спливав. Раз на рік-два я їздила у відпустку додому, до родини. Діти виросли, я купила їм квартири, машини, оплачувала весілля. Зробили ремонт у квартирі. Купили дачу й машину. Оплачувала мамі доглядальницю, чоловік своїх батьків доглянув сам.
Зараз у мене вже троє дорослих онуків, всі виросли, купаючись в подарунках від мене, допомагала їм напряму грошима під час навчання у вишах.
Зараз мені вже 72 роки, і 28 з низ я пропрацювала в Італії, доглядаючи літніх людей. Останніми моїми підопічними були 101-річнмий дідусь і 99-літня бабуся, вони один за одним полинули на той світ два місяці тому і я повернулася до родини у Франківськ.
Та дуже розчарувалася – старим чоловіком, байдужими до мене дітьми й онуками, хоча всім купила квартири, машини. Друзів тут у мене теж нема особливо, і вони всі старіші за мене душею, нікому нічого не цікаво. А я хочу подорожувати, насолоджуватися життям, що мені ще відведено.
Чоловіку нічого, крім дачі вже не треба. Він хоче, аби я там сиділа біля нього й колупалася в грядках і клумбах, але я не зможу! Це не моє, дачі. огороди.
І я вирішила нікому не казати про свій італійській секрет на березі моря – маю там будиночок, який мені подарували мої останні підопічні, так вони мене віддячили зо роки праці й догляду за ними. Я планувала його продати, але тепер передумала.
Я знаю, що мене всі осудять, але я інакше не можу. Роздам дітям і онукам гроші, які трохи підкопила, подарую чоловіку новий інструмент на дачу, відремонтую машину, трохи євро подарую онукам. І поїду назад в Італію. Буду жити там на пенсію, можливо ще й попрацюю трохи – як вийде. Подорожувати. Сама, далеко від рідних – я все це розумію. Але це те, чого я справді хочу.
Автор – Олена В.