– Донечко, нам треба поговорити.
– Про що? – Тетяно здивовано подивилася на матір.
– Я б хотіла тебе де з ким познайомити.
Тетяна закотила очі.
– Я не хочу ні з ким знайомитися.
– Сонечко, для мене це дуже важливо. Будь ласка.
– Гаразд, але я нічого не можу тобі обіцяти. Я тата люблю.
– Тато є тато і його ніхто, і ніколи не зможе замінити. Я тобі багато разів казала, що тато ось тут, – мама поклала руку на груди, – у наших серцях. Мені теж його не вистачає. Але, він би хотів, щоб ми жили далі.
У Тетяни защипало очі, так було завжди, коли вона згадувала про свого улюбленого татуся. Він загинув, коли Тетянці було десять років. Мама тоді цілих півроку не вилазила з цвинтаря, все наводила затишок на могилі, інколи довго сиділа й розмовляла з дерев’яним хрестом.
Потім бабуся і подруга тітка Євгенія провели розмову за зачиненими дверима. Мама заспокоїлася і життя родини пішло своєю чергою. Те, що в мами хтось з’явився, Тетяна помітила кілька місяців тому. Змінилася поведінка, мама поспішала на роботу, а після іноді затримувалася.
Але ненадовго, бо не могла залишити доньку наодинці. Вечорами в них була традиція базікати перед сном. Ділитися денними новинами.
Тетяна дуже любила ці хвилини удвох. Хоча на той момент їй здавалося, що вона вже доросла – все-таки тринадцять років. Ого-го!
– Мамо, а ти приведеш цього…
– Миколу, – підказала мати.
– Так, Миколу, він житиме з нами?
– Ні, він пропонує переїхати до нього. У нього великий будинок. Місця всім вистачить.
– Я не хочу нікуди переїжджати.
– Давай вирішувати проблеми поступово?
– Ок.
– Ну, що за «ок»?
– Це так кажуть, типу «так».
– «Типу»?
– Мамо, ну досить, – усміхнулася Тетяна. – Я знаю, ти спеціально мене смішиш.
***
– Доброго дня, Тетяно, – Микола простягнув свою велику долоню, у якій рука Тетяни потонула.
– Доброго дня. А як мені вас називати?
– Як би ти хотіла?
– Ну, дядько Микола, звучить так собі. Напевно, просто Миколою.
– Домовилися.
Микола запросив їх у свій будинок. Він був на околиці селища і межував із лісом.
– Тетяно, а ти собак любиш?
– Дуже, – вона не просто їх любила, вона мріяла про собаку, але мама казала, що у квартирі не місце. – Ну йди тоді покажу. Поки що я закрив Пірата, він до тебе звикне, і ви обов’язково подружитеся.
– Чому Пірат?
– А ти подивися морда в нього яка! Піратська, тільки пов’язки на око не вистачає.
Тетяна засміялася і справді песик був схожий на розбишаку.
– Ти поки подивися тут що до чого, а я піду м’ясо переверну.
– Добре.
Микола пішов до Олени, а Тетяна залишилася біля вольєра.
– Привіт, Пірат. Давай дружити? – пес весело завиляв хвостом. – Напевно, ми тут надовго з мамою.
Олена різала салат і наспівувала.
– Кохана моя, – обійняв її Микола, – мені здається, що я сподобався Тетяні. А ми так переживали.
– Так, я думаю, що їй усе сподобалося, особливо собака.
Тієї секунди Олена вперше за довгий час була по-справжньому щаслива. Її подруги часто скаржилися на своїх дітей у підлітковому періоді. З Тетяною ніяких проблем не було. Вона була спокійна і стримана, і дуже розважлива.
На ніч вони вирішили залишитись у Миколи. Олена зайшла до кімнати, яку Микола назвав Тетяниною.
– Доню, побалакаємо?
– Так, матусю, заходь. Так красиво тут. Ти глянь, Миколо все підготував до нашого приїзду. Дивись, – дочка швидко розгорнула пакет, – халат такий пухнастий, капці, і навіть букет квітів у вазі біля дзеркала.
– Так, він дуже хвилювався, питав, щоб тобі такого купити.
– Мамо, та не треба було.
– Скажи, доню, він тобі сподобався?
– Мамо, головне, щоб він тобі подобався. Але він, правда, добрий. І знаєш, мені сподобався будинок, а ще Пірат.
– Звичайно, я так і знала, дарма ти його під столом підгодовувала, тепер розбалуєш.
– Нічого страшного.
– Гаразд, сонечко, лягай відпочивати. День був довгий.
Вранці, коли Тетяна спустилася снідати, Миколи ніе не було.
– Мамо, а де Микола?
– Він на рибалку пішов.
– Я б теж сходила. Пам’ятаєш, тато часто нас брав із собою.
– Звичайно, пам’ятаю.
***
Олена та Тетяна перебралися в будинок до Миколи. Їй подобався вітчим, він часто балував їх подарунками та смаколиками. Завжди давав мудру пораду та допомагав із уроками.
У вихідні вони ходили разом на рибалку або просто гуляли лісом. Одного дня Тетяна повернулася зі школи раніше й побачила маму заплаканою.
– Матусю, що трапилося? Микола!
– Ні, ні, доню, все добре.
Микола забіг у хату і не міг перепочити.
– Тетяно, що трапилося, що ти так кричиш? Оленко, що за сльози?
– Сядьте, будь ласка.
Тетяна та Микола не зводили здивованих очей з Олени. Вона простягла аркуш чоловікові.
– Нічого не розумію. Пухлина? – Олена кивнула.
– Мамо, матусю, – Тетяна не могла повірити.
За півроку хвороби Олена стала тінню. Основне лікування було призначено на вересень, але вона не дочекалася. Організм дав збій.
Коли похорон пройшов, на кухні сиділа бабуся – мати Олени та Микола.
– Наталю Іванівно, якщо Тетяна захоче, то може залишитися в мене. Адже в неї тут школа, друзі. А їхати до вас до іншого міста…
– Миколо, давай запитаємо Тетяну.
– Будь ласка, я не переживу, якщо ви її заберете.
Тетяна стояла за дверима і чула все.
– Бабуся, я згодна. Залишуся з Миколою.
Наступні півроку вони не жили, а існували. вітчим приходив з роботи, допомагав їй з уроками, попутно займався готуванням. На Тетяні було прибирання та прання.
– Тетяно, а чого зовсім не ходиш гуляти?
– Не хочу. Усі дивно дивляться на мене, що я в тебе залишилася жити і сміються. Їм не збагнути. Я лише хотіла дружити. Навіть найкращі подружки від мене відвернулися.
Миколі було шкода дівчинку. Він намагався проводити з нею якнайбільше часу. Перший новий рік без мами, вони самі накрили на стіл, пили смачну газовану воду, і вперше за довгий час сміялися. Тетяна відчувала, що вона вдома.
– Тетяно, йди дивись швидше хто до нас прибився.
На ганку сиділи кошенята.
– А Пірат їх не скривдить?
– Ти що, він любить кішок, є в нього така дивина.
Так Тетяна почала доглядати ще й кошенят.
***
Тетянка вступила до інституту легко, Микола та бабуся супроводжували її на вступні іспити і потім, коли вона поїхала дізнаватися оцінки, завжди були поруч.
Тетяна перебралася до міста, але щовихідних намагалася вибратися до Миколи. На її весіллі вітчим навіть розплакався. Така вона була гарна в цій білій сукні, Оленка була б щасливою за дочку. Тетяна побачила, що вітчим дуже схвильований.
– Олексію, ти не проти якщо я з Миколою потанцюю.
– Звичайно.
Тетяна підійшла до вітчима і запросила його на танець. Ведучий оголосив, що це танок батька та дочки. Вони закружляли по залі.
– Батька та дочки?
Тетяна нахилила голову набік.
– Знаєш, так і є, ти ж мій тато.
– Правда?
– Правда.
– Ти моя доню, я так сильно тебе люблю!
Микола завжди і в усьому підтримував Тетянку. Коли народився перший син, а згодом другий. Він приїжджав до неї на допомогу. Вовтузився з дітьми. Відпускав їх із чоловіком відпочити вдвох.
Він повністю замінив їй батьків, які рано пішли. Час минав. Діти росли. Іноді, Микола міг просто зателефонувати і сказати:
– Тетяно, я знаю ви планували приїхати на вихідні, але я так скучив, можна завтра приїду? І приїжджав, і порався з хлопцями. А коли вони були в нього в гостях, він водив їх на рибалку, вчив розводити багаття та орієнтуватися у лісі.
Хлопчаки дуже його любили. Спеціально для онуків він часто вигадував загадки, і вони разом бродили дільницею знаходили записки, виконували завдання, а наприкінці всіх чекав на смачний приз, приготовлений Тетяною.
Коли Микола захворів, Тетяна не відходила від нього ні на хвилину. Тримала за руку і говорила і говорила йому постійно, що все буде гаразд.
Незважаючи на те, що перед ним сиділа вже доросла сороколітня жінка, він бачив у ній ту маленьку дівчинку Тетяну, яка валялася в траві з Піратом, танцювала під пісні якихось рок-музикантів і сміялася.
– Дякую, тобі, доню, за все.
– Тату, ну що ти таке кажеш. Яке дякую? Це я тобі маю дякувати.
– А ти й так мені це кажеш щодня.
– Ось і ще багато років будеш це слухати.
– Дай боже.
У ніч Миколи не стало.
Всі вже розійшлися, а Тетяна сиділа на його могилі.
– Дякую тобі, що ніколи не знала, що таке вітчим. Ти замінив мені батька та маму та всіх. Ти завжди був поряд. Дякую. Ти приходь хоча б у снах, татку, я вже дуже сумую.