Я і не сподівалася, що вже в передпенсійному віці на мене чекатимуть такі зміни в житті. Я стала заробітчанкою, і зробила це заради своїх дітей, у нас з чоловіком їх було двоє.
І сина, і доньку свою я дуже любила, всю душу в них вкладала. Тішилася дітьми, думала, що на старість підмога буде.
В 57 років я на пенсію вийшла. Чоловіка на той час вже не було на цьому світі. Жила я в одній хаті з донькою і зятем. Син одружився і пішов жити до своєї дружини.
В життя дітей я ніколи не втручалася. Після того, як не стало чоловіка, у мене геть опустилися руки, і я повністю віддала все в керування господарством зятю і доньці.
Поки працювала на роботі, то всю зарплату їм віддавала, так би мовити, в спільний котел. А коли вийшла на пенсію, то зрозуміла, що це настільки малі виплати, що без допомоги дітей я просто не проживу.
Але донька, замість того, щоб заспокоїти мене, і сказати, що мені нема про що хвилюватися, що я біля них не пропаду, навпаки, стала говорити, що я ще молода, щоб у них на шиї сидіти, тому – мені потрібно збиратися і їхати, як інші жінки, на заробітки.
Скажу відверто, спочатку я була дещо ошелешена пропозицією доньки, але потім все добре обдумала, і вирішила, що це не така вже й погана ідея. І поїхала, в Італію. Мене туди забрала подруга, яка вже років 10 як заробітчанка.
Донька моя не приховувала своєї радості. Вона вже будувала плани, що вони зможуть вдома зробити за мої заробітчанські гроші. Хату треба перебудувати, подвір’я до ладу привести, нову огорожу зробити, і альтанку в саду обов’язково поставити, щоб було де відпочивати.
Я спочатку думала, що буду порівну сину і доньці висилати грошей, вважала, що так буде справедливо. Але донька відразу заперечила:
– А до чого тут брат? Мамо, Ви з нами збираєтеся жити, от нам і треба допомагати! – наполягала донька.
Знаючи впертий характер доньки, я погодилася, стала по тисячі євро щомісяця додому висилати. А зять з донькою тут же взялися за мої гроші господарювати.
Проте, сина залишити я не могла без нічого, тому віддала йому свою пенсійну картку, щоб він щомісяця знімав мою пенсію, і гроші використовував в своїх цілях. Нехай невеликі, але все ж, краще ніж нічого.
Перший раз приїхала я додому аж через 5 років, бо швидше не мала документів, і будинок свій я не впізнала – замість нашої невеликої хати виріс двоповерховий палац.
Та раділа я не довго, поки донька не показала мені мою кімнату, яка і на кімнату була мало схожа, швидше – на темну комірчину.
Образливо тоді мені дуже було, але я себе не виказала, вирішила, що доньці видніше.
Для сина я приховала від доньки 500 євро, відкладала з підробітків на вихідних. Пішла до сина з невісткою в гості, а вони мене за стіл посадили, нагодували смачними українськими стравами:
– Мамо, я чула, що Ви холодець дуже любите, то я Вам зварила кілька тарілок, пригощайтесь, – лагідно обходила мене невістка.
В мене через це аж сльози навернулися на очі, бо рідна донька такого для мене не зробила, як невістка.
А потім, Надія принесла згорток, коли його розгорнула, я побачила доволі велику суму, кілька десятків тисяч гривень.
– Що це? – запитала я здивовано.
– Це Ваші гроші, мамо, з пенсійної картки. Олег дав мені її, щоб я використовувала кошти на свій розсуд. А я вирішила, що буду щомісяця знімати гроші, і відкладати їх для Вас. Чомусь мені здається, що вони вам ще пригодяться.
На цих словах я таки не втрималася, і розплакалася. Бо нарешті зрозуміла, як несправедливо вчинила з своїми дітьми.
Мені потрібно все виправити. Але як це зараз зробити?
Фото ілюстративне.