– Не приїжджай, мамо. Не треба, дорога далека, а ти вже не молода. Навіщо тобі в потязі цілу ніч мерзнути? – каже мені син.
– Ну як навіщо? Тебе я давно не бачила. Та й на невістку подивитися хочу, познайомитися поближче, – чесно кажу як є.
– Давай так, зачекай ще до кінця місяця, і ми всі самі до тебе приїдемо, – заспокоїв мене син.
Я настільки його хотіла бачити, що повірила, погодилася нікуди не їхати, а чекати його вдома.
Проте в кінці місяця ніхто так до мене і не приїхав. Я кілька разів телефонувала синові, але він збивав дзвінок. Потім сам передзвонив, сказав, що дуже зайнятий, тому мені не варто його чекати.
Сказати, що я засмутилася, це нічого не сказати. Я ж готувалася до приїзду сина з невісткою. Він одружився ще пів року тому, а я так невістку жодного разу і не бачила ще.
Сина свого, Олексія, я народила, як то кажуть, для себе. Мені вже 30 років було, заміж я так і не вийшла. Тож вирішила хоч дитинку собі народити.
Може це і гріх, але про свій цей крок я не пошкодувала жодного разу, хоч часто мені було непросто, адже грошей і не було, і ми не жили, а виживали. Та я працювала на кількох роботах завжди, аби лише у моєї дитини було все необхідне.
Син виріс, і поїхав вчитися в столицю. Щоб його перший час там підтримати, я навіть стала на заробітки в Польщу їздити, аби передавати йому необхідну суму на навчання і проживання в столиці. Моє материнське серце раділо від того, що я можу своїй дитині допомогти.
Олексій вже на третьому курсі став підробляти і сам на себе заробляти. А коли закінчив університет, влаштувався на роботу, то вже забезпечував себе сам.
Додому син приїжджав, але рідко, приблизно раз на рік. А я в Києві, соромно сказати, жодного разу в житті не була.
Подумала, що вже як син буде одружуватися, то я обов’язково поїду. Навіть для цього випадку гроші стала відкладати. Наскладала 60 тисяч гривень.
Пів року тому син зателефонував і повідомив мені довгоочікувану новину – він одружується.
– Мамо, але ти не приїжджай, бо зараз ми лише розпишемося, а весілля зробимо пізніше, – попередив мене син.
Я засмутилася, але що поробиш. Олексій мене з невісткою по відеозв’язку познайомив. Дівчина, начебто, непогана. Красива дуже. І багата. Мій сват, її батько, якийсь великий багатій. Мені залишалося лише радіти, що у нього все так добре склалося.
І ось уже минув час, а син і до мене не їде, і до себе не кличе. Мені вже нетерпілося побачити невістку, та й сина обійняти, тому я зібралася, купила квитки на потяг, зібрала домашньої їжі, навіть сама хліб спекла, закруток взяла трохи і поїхала. А сину зателефонувала перед тим, як в потяг сіла.
– Ну ти мамо даєш! Навіщо? Я на роботі, навіть не зможу тебе зустріти. Добре, ось адреса, викличеш собі таксі, – сказав Олексій.
Вранці я прибула до столиці, викликала таксі, і була неприємно вражена ціною за поїздку. Але ранішній Київ дуже красивий, то я з вікна авто могла насолодитися краєвидами.
Двері мені відчинила невістка. Навіть не посміхнулася, не обійняла мене. А лише сухо запропонувала мені проходити на кухню. Сина уже вдома не було, він рано поїхав на роботу.
Стала я сумки розкладати, витягла картоплю, буряк, яйця, сушені яблука, мариновані грибочки, огірочки, помідорки, ще кілька баночок варення. Невістка мовчки за усім цим спостерігала, а потім заявила, що даремно я все це привезла, адже вони такого не їдять, і взагалі, вдома вона не готує.
– А що ж ви їсте? – здивувалася я.
– Нам доставка щодня їду привозить. А готувати я не люблю, бо після цього на кухні поганий запах, який довго вивітрюється, – Каже Ілона.
Не встигла я оговтатись від її слів, як на кухню заходить дитина, маленький хлопчик віком 3-3,5 рочки.
– Познайомтесь, це мій син. Даниїл, – каже невістка.
– Данило? – перепитала я.
– Та ні, Даниїл, ніякий він не Данило. Не люблю, коли перекручують імена.
– Добре, як скажеш, Ілонко.
– І я не Ілонка, я – Ілона. В місті ніхто не перекручує імена, але звідки ж вам знати…
Мені хотілося плакати. І навіть не від того, що син взяв дружину з дитиною, а від того, що мені він нічого про це не сказав.
Але це були ще не всі сюрпризи. Я глянула на стіну і побачила великий весільний портрет.
– О, весілля не було, то добре, що ви хоч фото гарні зробили, – кажу, намагаючись перевести тему.
– Як це не було весілля? Було, на 200 осіб. То тільки вас не було, але Олексій сказав, що ви прихворіли. Може воно і на краще, що так сталося, – зміряла мене з ніг до голови невістка.
– Снідати будете?
– Буду…
Ілона поставила переді мною чашку чаю і кілька шматочків дорогого сиру. Це в її розумінні сніданок.
А я так не звикла, мені зранку добре поїсти треба, та ще й з дороги. Я вирішила, що посмажу яйця, та й хліб домашній я з собою привезла. Але невістка мені категорично заборонила смажити яєшню, через запах в кухні.
Хліб вона відмовилася їсти, сказала, що вони з Олексієм на здоровому харчуванні.
Я вже теж перехотіла їсти, так мені прикро було від того, що син посоромився мене на своє весілля запросити. Я на цю подію стільки років чекала, гроші збирала, а виявилося, що все намарно.
Стала пити я чай. Невістка мовчить. Якась така неприродна мовчанка. Тут прибігла дитина і стала до мене тулитися. Я хотіла обійняти хлопчика, а Ілона як руками замахала, що це не можна, адже невідомо з чим я до них прийшла, а це ж дитина.
Гостинців для хлопчика у мене не було, то я йому простягнула баночку малинового варення, кажу – будеш мати смачне частування до млинців.
Невістка прямо з рук вирвала у мене ту банку із словами:
“Скільки разів вам повторювати? Ми на правильному харчуванні і цукор не їмо!”
Я відчула, що зараз розридаюся. Чай свій я так і не допила. Пішла в коридор, стала взуватися. Невістка на це ніяк не відреагувала. Навіть не питала, куди я іду.
Вийшла я під під’їзд, сіла неподалік на лавочку, і дала волю сльозам. Так прикро мені в житті ще ніколи не було.
А через якийсь час бачу невістка вийшла гуляти з дитиною, і всю мою консервацію на смітник винесла.
Слів не було. Коли вона пішла, я склала все назад в сумки і попленталася на вокзал. Мені пощастило, бо хтось здав квиток і я змогла його купити на вечір.
Біля вокзалу була харчевня. Я купила собі борщу, шматок смаженого м’яса, картоплі з салатом. Я вже дуже їсти хотіла. Заплатила чимало, але хіба я не варта щось доброго з’їсти?
Сумки поставила в камеру схову, і мала ще кілька годин, щоб погуляти Києвом. Місто мені сподобалося. Я навіть трохи забулася.
В потязі не спала. Плакала. Прикро було, бо син навіть мені не подзвонив і не запитав – де я?
Я б швидше влітку снігу сподівалася, ніж того, що моя дитина мене так зустріне. Він у мене єдиний син, на якого я покладала стільки надій, а в підсумку виявилася йому непотрібною.
Тепер я думаю, що робити з тими грошима, які я відкладала йому на весілля. Віддати сину ті 60 тисяч, нехай знає, що мама про нього завжди дбала? Чи нічого не давати, бо він не заслужив?