– Як збираєшся зиму зимувати, Василино? Морози, он, наближаються, а у тебе дров нема, – питає сусідка літню бабусю, яка вже багато років жила самотньо на краю села.
– Ще не знаю, – сумно зітхає старенька. – Ми з Мурчиком живемо і дякуємо Богу, що не випав ще сніг. А як далі буде, побачим.
Сусідці залишалося лише побажати Василині, щоб зима і справді видалася не дуже холодною, але в біді стареньку вони точно не залишать. В минулому році її чоловік не раз приносив літній сусідці дров, а коли були сильні хуртовини, то навіть забрали стареньку на тиждень до себе.
Непроста доля була у Василини. Вийшла заміж, але рано стала вдовою. Діточок у них з чоловіком не було.
В селі одній вдові важко було жити, бо ж роботи було багато. До того ж, Василина в молодості була дуже красивою жінкою, і до неї стало свататися чимало чоловіків. Та заміж ще раз вона не дуже хотіла, а особливо після того, як їй став приділяти знаки уваги Степан.
Він теж вдівець, сам виховував маленького сина. І хоч Степан був молодшим за Василину аж на 8 років, але вирішив взяти її за дружину, бо бачив, що вона могла б стати хорошою матір’ю для його дитини.
Василина спочатку наче і не мала нічого проти, але потім подивилася ближче на ситуацію – і відмовила нареченому. Степан любив ходити наліво, і навіть не приховував цього.
– Я молодий, і вони молоді. А ти, Василино, просто хороша жінка, дбайлива дружина і мама, так що не вигадуй, і заміж виходь за мене, – наполягав Степан, який розумів, що кращої матері для його сина йому не знайти.
Заміж за Степана Василина таки відмовилася йти, але хлопчика, Олексійка, всім серцем полюбила. Дитина також горнулася до неї. Не раз хлопчик прибігав до Василини, коли тато додому нову маму приводив, або коли на своїх гуляннях десь затримувався.
А Василина і нагодує дитину, і про справи розпитає. Та що там казати, хлопця вона своїм сином вважала.
Олексій теж навіть після того, як став дорослішати, не переставав приходити до Василини. А одного разу він їй зізнався, що у неї йому краще, ніж в рідному домі.
Після школи Олексій поїхав з дому вчитися, сам поступив в інститут. А Василина то передавала йому сумки з продуктами, то сама возила в місто. В той час як рідний батько про Олексія навіть не згадував, бо вже добряче присів на оковиту, і крім біленької і друзів його уже нічого не цікавило.
Хлопець вивчився, і йому вдалося виїхати в далеку Австралію. Відтоді Василина і втратила зв’язок з прийомним сином. Де він, і що з ним вона не відала.
Непомітно прийшла старість. Важко було літній жінці одній з усім справлятися, та нічого не поробиш, життя таке.
А якось сиділа Василина біля вікна, раптом бачить – хтось у хвіртку заходить. Очам не могла повірити – це ж її Олексій! Придивилася – та ні, Олексію за її підрахунками мало б бути років 50, а це – зовсім молодий хлопець. Але ж як він схожий на її Олексія!
Хлопець зайшов хату, і побачивши здивовану бабусю, поспішив усе пояснити. Він Олексій теж, але син її Олексія. Юнак розповів, що батька давно на світі немає, але він попросив віднайти Василину, про яку часто і багато розповідав.
– То виходить, що Ви моя нерідна бабуся, – каже Олексій.
А Василина стояла і не вірила, що таке буває, адже скільки ж років минуло!
Олексій не просто приїхав, а привіз бабусі грошову допомогу. Оглянувся навколо, зрозумів, що він дуже вчасно з’явився, і відразу взявся відремонтовувати будинок.
Чутки по селу розходяться дуже швидко. Прибіг і Степан до Василини, кинувся до внука пояснювати, що це він – дідусь рідний, а вона – ніхто.
Але Олексій на це лише мило усміхнувся, сказав, що йому приємно познайомитися, і що батько йому про дідуся нічого не казав, але казав подбати про найріднішу для нього людину, яка стала для нього справжньою матір’ю.
Зрозумів тоді Степан, що нічого не отримає, бо хто як жив – на то і заслужив.
Спеціально для Українці Сьогодні.