Я соромилася своїх сільських батьків, облупленої хати і курей, які ходять де їм заманеться, бо немає огорожі. Ось тому і не знайомила свого Тараса з батьками. Я хотіла, щоб він ставився до мене, як до панянки, а не дівчини з села. Але одного дня це таке відбулося. Спершу я поїхала в село сама, щоб розвідати обстановку і дещо відкоригувати. Вже разом з Тарасом до хати ми не доїхали. Прийшлось батькові свій трактор заводити. Скільки ж я “наїлася” ганьби.
– Я не хочу знайомити батьків з Тарасом, – сказала я подрузі, коли ми прогулювались парком в нашому містечку. Сонце вже майже ховалося за горизонт, залишаючи на небі рожево-помаранчеві смуги, але моя душа була не такою гармонійною, як цей пейзаж.
– Чому? – здивовано спитала Оксана. – Тарас же здається чудовим хлопцем. Та й ви вже майже рік разом. Що тебе турбує?
– Саме через те, що він чудовий, – зізналася я. – Він думає, що я теж така ж. Стримана, елегантна, завжди на висоті. Але я не завжди була такою. Як він зреагує, коли побачить моїх батьків? Наш дім? Наше подвір’я? Може, це смішно, але я боюся, що він мене перестане поважати.
Оксана насупилася, мовчала. Вона знала, що моя сім’я живе в селищі далеко від міста. Ми обидві виросли в схожих умовах, але, на відміну від неї, я завжди прагнула вирватися. Тож тепер я жила в місті, працювала в офісі, носила строгі костюми й намагалася тримати минуле на відстані.
– А як ти сама зустрінешся з батьками? – запитала вона. – Просто приїдь одна, а йому скажи, що так треба.
– Уже намагалася, – зітхнула я. – Тарас наполягає, що хоче знайомитися. Каже, це важливо для нашого майбутнього. Він не розуміє…
Я завжди вважала себе сильною. Але коли під’їжджала до рідного села, руки на кермі тремтіли. Навіть після стількох років усе здавалося таким самим: будинок з облупленою фарбою, сарай, що давно просився на заміну, розкидані по двору старі речі. Мама вже чекала на порозі, у звичному фартуху та з безрукавкою, хоча надворі було тепло.
– Доню, ти приїхала! – вона обійняла мене, мов маленьку. – Чого сама? А де твій хлопець?
– Потім приїде, – ухилилася я від прямого запитання. – Спочатку хотіла сама побачитися з вами.
– Ну добре, – мама оглянула мене з голови до ніг. – Ти гарно виглядаєш. А що там у місті, як робота?
Сімейна розмова швидко повернула мене в реальність. Мама розповідала про сусідів, про нових курчат, яких привезли на ферму, про те, як тато полагодив трактор. Усе це було таким рідним, але водночас чужим для мого нинішнього життя.
– Знаєш, Тарас хоче приїхати сюди, познайомитися з вами, – нарешті я вирішила сказати це.
– От i добре, – зраділа мама. – Ми йому м’ясо засмажимо, вареників наліпимо. Що він любить?
– Мамо, він… він не звик до такого, – невпевнено почала я. – У нього зовсім інше життя. Сучасне, міське.
– У всіх людей одне життя, – мама суворо подивилася на мене. – Не важливо, місто чи село. Якщо любить тебе, то й нас прийме.
Ці слова врізалися в душу. Чи любить мене Тарас? Чи я сама себе люблю, коли так соромлюся свого походження?
Наступного дня я таки привезла Тараса. Ми залишили автівку на краю села, бо дорога була розмита після дощу. Тато приїхав за нами трактором, що тремтів, наче старий пес. Було видно, що Тарас розгублений, але він не сказав нічого.
– Це трактор твого батька? – запитав він, коли ми сідали.
– Так, – усміхнулася я. – Хочеш кермувати?
Смішно, але Тарас погодився. За кілька хвилин він уже тримався за кермо, а тато сидів поруч, пояснюючи, як працює техніка. Вони обидва сміялися, наче давні друзі. Я спостерігала ззаду й дивувалася, як швидко Тарас знаходить спільну мову.
Удома на нас чекали вареники зі сметаною, борщ та багато розмов. Мама не зупинялася, розповідаючи про життя в селищі. Тарас слухав уважно, навіть ставив запитання. Його щира зацікавленість збила мене з пантелику.
Коли настав час повертатися, він сказав:
– Твої батьки чудові. У них світла душа. Я радий, що познайомився з ними.
Я мовчала всю дорогу до міста. У голові крутилися мамині слова. Чому я боялася цього знайомства? Чи не була це моя власна невпевненість у собі, яку я ховала за маскою успішної городянки?
Увечері я подзвонила Оксані й розповіла про все. Вона засміялася:
– Соломіє, тепер ти бачиш, що твої страхи були безпідставними? Тарас любить тебе за те, ким ти є. А твої батьки – частина тебе.
Це була правда. Яка ж я була дивна…
А ви б соромилися свого минулого, якщо б воно пройшло в селі?