Віра з Олегом познайомилися півроку тому. І дівчина одразу зрозуміла, що закохалася. Олег був старший за неї на шість років.
“Тим краще» – думала вона тоді, чоловік має бути старшим.
На той час Віра жила з батьками. Непомітно Олег став частим гостем у їхньому домі. Симпатичний, високий, розважливий, із добрим почуттям гумору.
Ідеальний чоловік, як здавалося тоді. Чоловік відповідав взаємністю гарненькій Вірі. Приходив із квітами та тістечками. Незмінно і по-старомодному цілував руку мамі. Довго розмовляв із батьком за чашкою чаю, поки мати з донькою готували вечерю.
Дівчина не могла не поділитися своїм щастям із Мариною, найкращою подругою.
– Виходь заміж, навіть не думай, – радила подруга.
– Легко сказати: виходь. Ніхто не кличе, – казала Віра.
Незважаючи на їхні постійні зустрічі, букети та милі дрібнички у подарунок, пропозиції руки та серця Олег робити їй не поспішав.
Віра не одразу зрозуміла, що вагітна. А коли дізналася, то не стала приховувати. Мати стала першою, кому вона відкрилася.
– Ну нарешті! – Зраділа мама.
– Але ми навіть не одружені, – Віра відчувала себе ніяково від того, що відбувається.
Мама швидко розвіяла всі її сумніви.
– Дочко, тобі вже двадцять п’ять. Коли народжувати, якщо не зараз? І потім, я впевнена, Олег неодмінно зробить тобі пропозицію, коли ти повідомиш йому про дитину.
Олег новину сприйняв нормально.
– Звичайно, народжуватимемо, – впевнено сказав він Вірі.
І жодного слова про весілля.
Не самій же Вірі йому пропонувати, правда?
Із вагітністю нічого не змінилося. Олег так само приходив. Тепер лише частіше, ніж звичайно. І букети поступово змінилися на корисні фрукти та вітаміни.
– Не зрозумію я твого Олега, – буркнув якось батько за обідом.
– Начебто нормальний чолоік. Чому заміж тебе не кличе? Не розуміє, що дитині батько потрібний? Що в нього в свідоцтві про народження у графі про батька стоятиме?
Віра аж залишила їсти суп, відставила тарілку і вибігла з-за столу зі сльозами на очах.
Вона сама постійно думала про це. Батькові слова зачепили її.
– Як ти можеш? Вірочка в положенні, – нарікала батькові мама і пішла заспокоювати дочку.
Більше таких розмов батько не заводив. Він вирішив поговорити з Олегом віч-на-віч. Вибрав слушний момент і запитав на пряму.
Майбутній тато не здивувався, мабуть, чекав подібної розмови.
– На жаль, я продав свою квартиру. Терміново гроші знадобились для справи. Тому живу поки що у приятеля. Не приводити ж вашу дочку до нього? Скоро я все поверну гроші, зможу купити нове житло. Отоді неодмінно прийду свататися. Сподіваюся, ви мені не відмовте, – з посмішкою закінчив пояснення.
– Добре б до народження онука встигнути, – відповів батько.
Про те, що буде саме онук, у сім’ї вже знали. І з ентузіазмом підбирали ім’я хлопчику.
Вірі підходив термін народжувати. Справи в Олега, як і раніше, не просувалися.
До пологового будинку її відвіз батько. Олег днями поїхав у справах до іншого міста.
Не приїхав і до виписки. Сказав по телефону, що затримують ті самі справи.
– Щоби купити нам квартиру, доводиться працювати ще більше. Зачекай, я ж для нас стараюся, – Олег дзвонив щовечора.
Запитував, як дитина, як Віра. Чи не свариться новоспечений дід на тривалу відсутність батька.
Віра казала – все добре. Батьки дбають про неї та онука. Тільки з ім’ям все ніяк не визначаться.
Бабуся пропонує назвати онука “Іваном”. Сама Віра зупинила вибір на “Сергію”. А дід просить, щоби назвали «Михайлом» на честь його батька і діда. Ті обоє були Михайлами.
– А ти яке ім’я вибрав би? – сміхом питала Віра у Олега.
– Навіть не знаю, головне, щоб тобі подобалося. Ти мама, от і вибирай.
Якось у гості заглянула Маринка. Принесла персиків та домашнього печива.
– Я фрукти поки не їм, – сказала Віра.
– Так? – Здивувалася подруга.
– А кому ж тоді твій Олег виноград із грушами купував?
– Коли? Ти вигадуєш. Його й у місті зараз немає.
– Нічого я не вигадую, – образилась Маринка.
– Я за персиками на ринок зайшла. Дивлюся, там твій Олег вже закупився. Ще вдав, що мене не впізнав. Дивний він якийсь.
– Справді, дивний, – тихо повторила за нею Віра.
Вона набрала номер друга Олега. Запитала, як давно вони бачились. Виявилося, вчора…
– А ти дитині думаєш ім’я давати? Скільки він у тебе ще “маленький” буде? – сказала Марина до Віри.
– Так, завтра й піду записувати. «Михайлом» назву.
Про те, що у графі «батько» доведеться ставити прочерк, Віра вголос говорити не стала.