Сьогодні був день пам’яті матері. Вже скільки років минуло, але в Люди знову очі наповнилися сльозами.
Вона дістала альбом, подивилася старі фото і ще більше розчулилася.
Мама останній рік життя дуже сумувала, що до таких років дожила і вже нікого навіть із рідних та знайомих немає на цьому світі.
Поговорити, минуле згадати нема з ким, а так хочеться!
А потім, звісно, мама до вікна відверталася, щоб Люда її сліз не побачила. І Люда знала, чому мама плаче…
Була у мами молодша сестра Рита, з якою вони багато років тому дуже посварилися.
До цього вони родинами дружили, всі свята та вихідні разом проводили.
Та й не дивно, жили вони в селі, в одному великому, бабусиному ще, будинку, де всім вистачало місця.
Дядько Славко з тіткою Ритою і мама з татом. Люда пам’ятала, що з сином тітки Рити, двоюрідним братом Мишком, вона дуже любила гратися.
А ялинку на Новий рік вони завжди разом у залі прикрашали, дружно, весело було…
…Але якось мама зібрала речі і раптом сказала, що вони їдуть! Напевно, тато знав, що трапилося, але тата вже теж немає на цьому світі…
А мама на всі запитання відповідала Людмилі:
– У мене більше немає сестри! – і відверталася, бо починала плакати і на цю тему говорити не хотіла.
Згадувала це Люда, і в самої на серці важко ставало.
Вони з чоловіком, коли мами не стало, навіть якось поїхали в село.
Люда хотіла тітку Риту розшукати, може, вона захоче до старшої сестри своєї хоч на цвинтар з’їздити провідати.
Але на місці їхнього старого будинку стояв двоповерховий будинок, а куди колишні мешканці поїхали їм дізнатися так і не вдалося.
Люда погладила стару мамину фотографію. Яка вона тут ще молода. В гарній шапочці посміхається…
Вночі Людмилі снилися всі її родичі, і Мишко, і тітка Рита з дядьком Славком.
Напевно, вона фотографій надивилися, от і снилися. На ранок Люда несподівано прокинулася. Їй чомусь стало холодно.
Вона подумала, що може чоловік Микола знову ковдру перетягнув на себе.
Але ні, ковдра була на місці, а Микола солодко спав!
У кімнаті було ще темно, але Люда раптом відчула, що щось не так. Вона глянула на крісло й оторопіла від побаченого!
Там сиділа її мама, у кріслі біля вікна, і палець до рота приклала:
– Тихо, доню, ти не бійся, я тебе попросити дещо хотіла. Тільки зроби це обов’язково, дуже я тебе прошу. Знайди сестру мою Маргариту, і передай їй, що пробачаю я її.
Я на неї більше не ображаюся. Тільки обов’язково все передай, це дуже важливо! Для неї це важливо, та й для всіх нас теж…
Люда не те щоб дуже злякалася, але хотіла відповісти, а голосу немає…
А мама на неї глянула, посміхнулася і сказала, де шукати треба тітку Риту.
Сказала і раптом ніби розтанула…
На Люду одразу сонливість найшла. Лягла вона до чоловіка ближче й заснула…
…Вранці Люда сон згадала, чи видіння. А коли розповіла чоловікові, то навіть адресу не забула, що мама сказала.
Зі сміхом вирішили вони ту адресу в інтернеті подивитись. А побачили, що там, і замислились…
– Микольцю, може й справді давай поїдемо, мамине прохання виконаємо, а то в мене серце не на місці. Прямо ж день у день на річницю, в день її пам’яті сон наснився. Та й не дуже далеко їхати. Поїдемо?
Зважились вони таки, зібралися та й поїхали.
Чоловік у Людмили добрий, вже майже тридцять років разом живуть. Син у них дорослий, схоже скоро буде одружуватися.
Приїхали вони на адресу. Будівля якась двоповерхова. Табличка біля входу: «Районна лікарня».
Зайшли, не надто на щось надіючись, запитали про Маргариту Іванівну.
Раптом з лавки в коридорі підвівся якийсь чоловік.
– Люда ти? – запитав він. – Я Михайло, син Маргарити Іванівни, пам’ятаєш мене? А я ось тут, мама дуже слаба, то вдома лежить, то в лікарні. Говорить, що не приймає її Господь, що перед сестрою вона дуже винна. Молила, просила пробачити її, та хто ж їй відповість… Їй під дев’яносто, а Ірина ж Іванівна, то старша… Мабуть і немає її вже… Ось приїхав знову я матір додому забрати… Важко їй, ох як важко…
Побачила Маргарита Іванівна Люду, не одразу, але впізнала. Та ще б пак! Люда так на маму схожа.
Розплакалася старенька…
Люда тітці й розповіла, як мама їй явилася і що вона передати просила.
Що прощає вона за все сестру свою молодшу! Від щирого серця прощає, немає образи в Ірини більше на молодшу сестру Маргариту…
Заплакала старенька, легше їй одразу стало.
Мишко маму додому забрав, а зі своєю двоюрідною сестрою вони обмінялися телефонами.
Через три дні він зателефонував Людмилі і розповів, як мама цілих три дні себе дуже добре почувала.
Справи свої деякі поробила, а Мишкові сказала, як треба все зробити, як саме вона хоче.
А потім відпочити лягла, і ніби заснула зі щасливою усмішкою на обличчі… Забрав її Господь, пішла Маргарита Іванівна…
…Приїхали Люда з чоловіком Миколою попрощатися з Маргаритою Іванівною.
У церкві відспівали, так як вона й хотіла. Потім до Михайла додому пішли згадати її.
Тут Мишко з дружиною Оленою їм і зачитали заповіт старенької.
Людмилі навіть і на думку таке не спадало, що заповіт якийсь є.
Та ще більше Люда не чекала, що їй квартира тітоньки дістанеться. Вона одразу відмовилась, але Михайло її переконав.
Виявилося, коли їхній будинок зносили, їм дві квартири дали, і одна мала Ірині Іванівні належати.
Але Ірина Іванівна тоді кинула все, виписалася з дому і з маленькою Людмилою та її батьком поїхали до батьків тата.
– Мати тоді все казала: – Нехай забирається, скатертиною дорога! А потім журитися стала, та пізно, пізно було, – пояснював Мишко.
Причина розбрату сестер так і залишилася незрозумілою, пішла їхня таємниця разом з ними…
Чи то ревнощі були, чи Ірину обмовили, а може і ще щось було, але цього вже нікому не дізнатися.
Люда з братом Мишком тепер родинами дружать.
Донька їхня в іншому місті живе з чоловіком, Мишко вже має онуків.
І сама Люда заспокоїлася, тепер вже так сильно не плаче, коли маму згадує.
Люда тепер знає, що її мати ТАМ не одна! Мама там зі своєю молодшою сестрою, і їм добре разом.
Ось уже тепер вони про все наговоряться, часу в них достатньо…