Дочці було 40, овдовіла два роки тому, так і не народивши дітей. Минулого року знову вийшла заміж.
Чоловік був молодший і хотів пожити для себе.
Син уже давно поїхав до Америки й повертатися не збирався. Племінники виросли, але ще були надто молодими для дітей. Мабуть, просто пряжа трапилася гарна, латвійська.
Взяла лише один моток. Бо вже дуже барви були чарівні, ніжні. Думала — зв’яжу собі жилетку. Придбала тоненькі спиці, гачок і почала в’язати.
Сама не помітила, як зв’язала маленькі пінеточки. А пряжі ж іще скільки лишилося.
До вечора був готовий чепчик, а наступного дня зв’язалися штанці з грудкою і кофтинка. Інна дістала велику коробку з ґудзиками, вибрала гарні, маленькі, у вигляді крихітних сонечок.
Потім пішла до ванної кімнати, розвела у тазі засіб для прання вовни і обережно випрала комплект, зітхаючи: «Так і помру, не потримавши внуків на руках». Інна розклала в’язані речі на махровий рушник, розстелений на столі: «Але ж є десь у світі дитинка, якій це потрібно». Вона відкрила ноутбук і почала шукати будинки малюка у своєму місті. Почитала.
Одяглася і пішла до магазину. Купила ще пряжу, цього разу з блакитними відтінками, і знову сіла в’язати.
Зробила комплект для хлопчика. А потім зв’язала десять пар пінеток і десять теплих шапочок. Усі вийшли різнокольоровими. Інна поїхала до будинку малюка.
— Без сертифіката взяти не можемо, — сказала їй працівниця. — Ви б краще памперси подарували, вони завжди потрібні.
А Інна стояла й плакала.
— Гаразд, — мовила жінка. — Якось оформимо.
— Ходімо, зараз нарядимо ваших пінеток.
Інна брала малюків на руки, цілувала їхні ніжні щічки, гойдала:
— Такі крихітки. Їм би маму.
На маленькі ніжки надягала пінеточки, тим, хто старший, приміряла в’язані шапочки. Потім поїхала додому. Чоловік прийшов з роботи пізно й запитав, як справи. А вона й не знала, що сказати. Обід не зварений, у холодильнику порожньо.
— От пінетки в’язала для будинку малюка. А там сказали, що памперси потрібніші, — сказала Інна й подивилася на чоловіка.
— Добре, — відповів він, — давай варити картоплю, а завтра купимо памперси.
Інна дістала каструлю й почала мити овочі.
— Не дадуть нам дитину, ми старі, мені 61, а тобі 62.
— Може, й не дадуть, але ж двері не заколотять, можна ж домовитися. Приходити, допомагати. І пінетки, шкарпетки нав’язати. Знадобляться.
— Там є пара, хлопчик і дівчинка, близнята, світловолосі. Їм майже 2 роки. Думаю, їм підійдуть в’язані костюми. Може, поки що будуть завеликі, але діти ж швидко ростуть. Пінетки теж якраз будуть, я їх у вигляді кедиків зв’язала.
— Підемо разом, — сказав чоловік. — Домовлюся. Будемо навідуватися.
І домовився. Чотири місяці Інна з чоловіком були волонтерами. Інна нав’язала нові костюми й пінетки, «на виріст». Близнюки вже називали її мамою. Але одного разу вони прийшли — а малюків немає.
— Ви уявляєте, їх всиновили, одразу двох. Ми зробили їхні фото у ваших в’язаних костюмчиках, і в той же день подзвонили подружжя. Кілька місяців документи готували. Ось сьогодні вранці їх забрали. Ми до останнього боялися, що не захочуть брати обох.
У Інни на очах з’явилися сльози.
— Ну чого ти плачеш, дурненька, — сказав чоловік. — Радіти треба.
Подзвонила донька:
— Мамо, ви з татом можете заїхати до мене? Мені потрібна допомога.
— Кран зламався? — запитала Інна. — Чи знову сусіди залили?
— Треба ліжечко зібрати, — відповіла донька. — Приїдете, краще не дзвоніть, а відкрийте своїми ключами.
— Гаразд, приїдемо.
Вони сіли у свою «Волгу» і поїхали.
Доньчина трикімнатна квартира сяяла чистотою. З кухні пахло чимось смачним. Інна з чоловіком роздяглися, перевзулися в капці.
— Мийте руки й заходьте до кімнати, — гукнула донька. — Я зараз підійду.
Вони сіли на диван і почали дивитися новини. Несподівано чоловік штовхнув Інну в бік.
Вона підняла голову. У дверях стояв зять — Діма. У нього на руках сиділи ті самі близнюки, одягнені в зв’язані нею костюми й у маленьких в’язаних кедах-пінеточках. Хлопчик тримав у ручці шматочок яблука, а дівчинка, з перемазаними щічками, хитро дивилася й намагалася відкусити яблуко. Діма усміхався.
— Навіть не знаю, як сказати. Загалом, у вас тепер є онуки. Ми не казали, бо не знали, чи вийде оформити документи. Зараз Жанна підійде, вона їм кашку варить.
Підбігла розчервоніла Жанна.
— Мамо, тато, знайомтеся, це Таня й Володя. Я їхнє фото побачила на сторінці «Діти чекають». Вони близнюки, як ми з братом.
І пінетки у них точно такі, як кедики, які ти нам в’язала. Пам’ятаєш, на фото, де нам з братом по два роки? Я показала чоловікові малюків, а він сказав — забираємо.
Діма опустив дітей на підлогу. Вони побігли до Інни, простягнули маленькі ручки й закричали: «Мама, мама!»
Вона притиснула їх до себе й цілувала, витираючи сльози:
— Я не мама, я ваша бабуся, баба. — І весь час повторювала: — Баба, баба, баба.
Чоловік засміявся:
— А тепер ти чого плачеш? Треба шерсть купувати. Будеш носки в’язати, пінетки-то вже замалі…