Я за роки заробітків надіслала доньці та зятеві чималу суму на будову хати. А нещодавно приїхала додому та й дізналася, що в тому палаці нема для мене місця, уявляєте?!
Напевно, не варто розповідати, чому я поїхала в Європу на заробітки. Тоді Марійці було лиш 13, чоловіка давним-давно не стало. Жили ми з моєю мамою, яка важко хворіла. То треба дитині гроші на одяг, то матері на ліки.
От я зібрала валізи та поїхала в Іспанію. Марія вже була доросла, могла сама і вдома поприбирати, їсти приготувати, бабусі ліки купити.
І я вже у Барселоні живу 16 років. Як і всі матері-заробітчанки, оплатила Марії та її чоловікові Степанові весілля. Там лиш за ресторан вийшло понад 3 тисячі доларів, так ще й везла різні вина, закуски, сири, хамон, ікру до козацького столу. Але навіть дякую не почула, натомість донька зуміла дорікнути, що мало гостинців купила:
– Мамо, ну от це на скількох людей взагалі? Чисто закусити і все? У нас тут 130 людей!
Потім Марія та Степан захотіли свій будинок за Львовом. Я їм дала гроші і на ділянку, і на всі будматеріали та оплачувала роботу майстрів. А зять хіба ходив та командував, куди і що ставити.
То не хата, а справжній палац. Два поверхи (на кожному окрема ванна та туалети), великий балкон, кухня оснащена останнім писком модної техніки, яку донька замовляла з Польщі та Німеччини. Ще й у цокольному поверсі облаштувала пральню та взяла якусь машинку, яка автоматично сушить одяг.
У Сергійка та Полінки власні дитячі, в кожній і комп’ютер, і телевізор і склад іграшок.
Гараж собі Степан зробив розміром з 1 поверх. Там якісь полички з інструментами, автозапчастинами. Ну не гараж, а просто величезний склад всякого барахла. Ще й браму, бачте, пан великий хотів спеціальну, аби на пульті закривалася та відчинялася.
Я, як приїжджаю в гості до дітей, то таке враження, наче до Януковича в Межигір’я. Такі клумби, такі вже грядки квітів та туї висаджені в рядочок – просто казка. А ще зона, аби шашлики смажити та басейн для діток. Ну і це все завдяки моїм заробіткам.
Але, знаєте, закордоном я заробила багато грошей, але от здоров’я вже не те. Не раз задумувалася, аби нарешті повернутися додому, може, в місті вдасться якийсь підробіток знайти. Або ж взагалі власний бізнес відкрити, продуктовий магазинчик.
Тому якраз тиждень тому приїхала до Львова. Ще й нагода така гарна – у доньки день народження було. Я купила Марії золоті сережки та хрестик. Зять зробив шашлики, запросив батьків та сусідів у гості. А ще приїхали їх куми, то Степан почав гонорово проводити екскурсію по хаті, наче то якийсь палац:
– Тут діти граються. От, навіть шведську стінку купили, взяли найдорожчу в магазині. І планшети подарували на Миколая. А це окрема спальня для гостей.
– Така велика хата. От видно, що у вас дружня родина. То ви там ночуєте, як до онуків навідуєтеся? – запитувала кума.
– Так, так, але теща у нас гостює. Ну знаєте, ми собі живемо окремо. А у пані Валі є ж своя квартира на Левандівці, – видко перебив розмову Степан. І ще й з таким натяком, наче я в тій хаті тільки гостя, а не повноцінний член родини.
Це мене дуже обурило. Стільки років давала гроші на ту хату, а Степан поводиться так, наче я чужа тут людина і не маю права навіть переночувати! Теж мені, господар великий.
Наступного дня я вирішила перепитати в доньки, які в них взагалі плани на ту хату:
– А що? Ми нічого продавати не будемо. Може з часом літню кухню добудуємо чи ще клумби. Зараз такий час, що не знаєш, чого завтра чекати.
– Просто я от вже задумалася про те, аби повернутися додому…
– Мамо, ну а як ми будемо жити? Ти уявляєш, яка тут комуналка за хату? Майже зарплата Степана. А на дітей де гроші брати?
– Ну добре, а от куди мені діватися? Я ж не можу там до скону працювати!
– У тебе ж є квартира там на Левандівці.
От тобі і “дякую, матусенько, за роки турботи”. Та квартира, відколи я в Іспанії працюю, то ремонту не бачила. Там все треба виносити на сміття та капіталку робити. Ну а на це потрібні чималі кошти.
Повернулася я до Іспанії та поставила нову мету – рік тут збираю гроші на ремонт, а потім повертаюся геть. І так доньці та зятю вдосталь допомагала, то і час про себе подумати. Адже, як виявилося, у тій великій хаті я чуда людина і місця нема.
Прикро, що Марія та Степан того не цінують. Без мене б досі тіснилися десь та уві сні хіба ту хату бачили!