— Ой, Миколко, Віра, проходьте. Що ж ви не подзвонили, що до мене приїдете? Я й не приготувала нічого, та й вдома в мене не прибрано.
«Не прибрано» – це було явне перебільшення. У будинку панувала ідеальна чистота, ну, може, на дивані лежало незакінчене шиття. «Знову Катерина Василівна щось перешивати взялася. Гаразд би з нової тканини щось пошила, а то ж старі ганчірки на сто разів перешиває та лагодить» – промайнула у Віри думка.
Її свекруха, Катерина Василівна жила недалеко від міста в невеликому селищі. Машиною з центру міста до неї можна було доїхати за півгодини, тому син з невісткою часто бували в мами. Усіх усе влаштовувало. Віру, що свекруха не лізе в їхнє життя, а Катерину Василівну, що її в місто жити не тягнуть. Усе-таки вона все життя прожила в селі – чим їй у міській квартирі займатися? Звикла бути собі господинею.
Була Катерина Василівна ще не стара, всього сімдесят три роки, бадьора й активна бабуська. Віра жодного разу не бачила, щоб її свекруха відпочивала вдень або просто сиділа без діла. Вона навіть телевізор тільки раз на день вмикала ввечері, дивилася новини. І то останнім часом казала, що навіть і щоденну програму дивитися не хочеться.
— Жахи якісь показують! Усе одне та тому. Якщо щось важливе трапиться, я й так дізнаюся. Та ж сусідка прибіжить і розповість. Я краще зі спокійною душею буду спати лягати.
З одного боку, Віру захоплювала неймовірна хазяйновитість свекрухи – її вміння заощадити кожну копійку і зробити дуже смачний обід із найпростіших продуктів, в’язати, шити і утримувати свій невеликий будинок в ідеальній чистоті. Але, з іншого боку, Віру дратувала принциповість свекрухи в питанні купівлі нових речей.
— Нічого мені не треба, все, що потрібно, у мене є. Навіщо зайві гроші витрачати? Я краще гостинці онукам куплю. І ви на мене теж не витрачайте, ось ще, вигадали!
Можливо, у Катерини Василівни й справді було достатньо речей у будинку, але Віра помічала й акуратно зашиті дірочки на старих мереживних фіранках, і тріщинки на чайних чашках зі стародавнього сервізу. Щоправда, Катерина Василівна сколоті чашки гостям не ставила, натомість сама брала для себе саме такі, з тріщинками і сколами.
У будинку в Катерини Василівни було чистенько, але бідненько. Вибілені стіни, фарбована дерев’яна підлога, подвійні старі віконні рами. Усі речі ще років з 80-х: на кухні буфет зі скляними дверцятами, саморобний дерев’яний стіл, який ще дід робив, на підлозі самоткані доріжки. У кімнаті велике ліжко із залізними кульками, прикрашене горою подушок і вишитим підзором. На стіні вовняний волохатий килим із червоними трояндами на чорному тлі. Великий круглий стіл застелений стародавньою скатертиною з вишивкою «рішельє». Такі ж серветки лежали на всіх полицях і шафах. У серванті за традицією була виставка кришталевого посуду, порцелянових статуеток і чайних сервізів.
Загалом, радянське міщанство в крайньому його прояві. Скільки праці коштувало утримувати всі ці дрібнички в чистоті й порядку, Віра знала не з чуток. У неї в домі батьків теж колись були всі ці непотрібні статуетки і кришталь у серванті, серветочки на шафах і величезний килим на стіні. І вона сама в дитинстві з мамою щотижня проводила генеральне прибирання з перемиванням посуду, вибиванням килимів і доріжок.
Вона поступово вмовила батьків позбутися непотрібного мотлоху і зробити в будинку нормальний ремонт. Стіни обклеїли шпалерами, на підлогу постелили лінолеум, вставили склопакети. Замість старих меблів Віра допомогла батькам придбати сучасні стінки та шафу-купе. Замість важкого кришталю і стародавніх сервізів із різномастими чашками, тепер були нормальні набори посуду одного кольору, і якщо щось розбивалося, то на маркетплейсах можна було замовити відсутню точно такого самого вигляду і якості.
Прибирання в будинку стало в рази менше, і в очах не миготіли стародавні штуковини. Батькам начебто все подобалося.
Але ось свекрусі Віра ніяк не могла довести, що нові речі в будинку полегшать її життя і зроблять інтер’єр набагато сучаснішим і зручнішим. У Віри руки так і свербіли весь мотлох викинути на смітник, але Катерина Василівна на всі вмовляння тільки посміхалася і говорила, що нічого ніколи не викине, так доживатиме з цими речами і буде. І категорично відбивалася від спроб Віри подарувати їй новий посуд або штори. Так і жила в оточенні своїх старих речей.
До честі Катерини Василівни, слід зазначити, що всі свої речі в будинку вона утримувала в ідеальній чистоті. Вона постійно намивала і натирала посуд, двічі на рік білила стіни, раз на рік фарбувала підлогу, прала килими і доріжки, постійно прала постільну білизну і штори, міняючи їх до Великодня і Преображення. Що потрібно ремонтувала, підшивала, підфарбовувала. І, незважаючи на бідність, будинок Катерини Василівни створював атмосферу затишку і благородної впорядкованості. Як тут не згадати фразу Діккенса «Чистота – розкіш бідняків». Мабуть, це була одна з небагатьох прикмет розкоші, яку вона могла і хотіла собі дозволити.
Проводивши сина і невістку, Катерина Василівна сіла за лагодження старої мереживної фіранки. Ці фіранки подарувала їй ще її мама, яка своїми руками вишивала на дефіцитному тоді білому льоні ажурну вишивку «рішельє». Виходить, що цим фіранкам уже понад півстоліття! Їх Катерина вішала на вікна до Великодня, помивши вікна і прибравши зимові рами. Для неї старенькі мамині фіранки були привітом від мами і символом Світлого свята. Катерина дбайливо доглядала за старими ганчірочками, акуратно їх прала, відбілювала і зашивала дрібні дірочки. Ну, як рука підніметься викинути подарунок мами?!
А цей сервіз, який Віра все вмовляє викинути. Це ж пам’ять про весілля з Олексієм, її чоловіком. Тоді на весілля їм майже нічого серйозного родичі подарувати не могли, самі були бідними. І тільки бабуся, яка по копійках накопичила з пенсії, змогла подарувати молодим цей розкішний, за мірками того часу, сервіз.
Згадуючи чергову розмову з Вірою, яка пропонувала замість старого сервізу купити свекрусі набір сучасного посуду, Катерина прошепотіла.
— Дурненька! Та як я можу викинути всі ці речі? Це ж не просто речі – це все моє життя, мої спогади. У кожній речі душевне тепло людей, які їх подарували або зробили. Викинути їх, що зрадити рідних! І жодними новими сучасними речами не зможу я замінити нехай старенькі, але дорогі для мене дрібнички. Що ж, може мине років сорок, і Віра мене зрозуміє, а Коленька сам захоче зберегти речі від свого батька і діда. А поки я можу, поки сили є, буду триматися за своє!