– Синок, пусти мене в хату, хоч на годинку. Я покупаюся, якщо твоя дружина дозволить, поїм, бо з дороги, а після піду маму твою на кладовище провідаю, свічечку запалю. Невже я на таке ставлення від тебе заслужив? Та я цю хату від фундаменту своїми ж руками зводив, а тепер і кроку в ній ступити не можу?
– Та мама через тебе, гуляку, і відправилась раніше потрібного у засвіти. І так, я признаю, хату ти будував, але це єдине, що ти єдиному сину зміг дати на цьому світі, – вигукував на подвір’ї син, що аж сусіди вікна повідкривали.
Ще б пак, таке шоу в нас творилося.
Я не міг слухати такі слова в свою адресу, тому пішов до рідної сестри, яка в тому ж селі жила, тільки вона в невістках.
– Заходь, Степане. Роздягайся. Ти голодний мабуть, з дороги, змучений, – сказала вона.
Насправді на мені лиця не було, але не через те, що я голодний чи замучений, а через ставлення рідного сина.
Нам в селі завжди важко жилося, але я ніколи не падав духом. Я робив все, щоб і дружина і син мали все необхідне.
Після весілля на плані ми почали зводити своє гніздечко. Спершу планували на один поверх, а згодом плавно перестрибнули і добудували другий.
Щоб швидше закінчити з хатою я почав їздити на заробітки, оскільки зарплата сторожа в школі була плачевною.
Де я тільки не був. І Чехія і Польща, але найкраще мені працювалося в Німеччині. Саме там я заробив на завершення будівництва і на все, що в середині.
Так, визнаю, син був правий. Разок чи два гульнув. Але це було не серйозно, тому я не рахую, що винен перед Ніною.
Я завжди все робив для дружини і сина. Ну так тоді вийшло, це життя і я вже нічого не зміню.
Після школи син вступив в університет, але так його не закінчив. Одружився, привів в наш дім невістку.
Але десь за рік після весілля моя Ніна почала гаснути на очах.
Ми боролися, але в Боженьки на все свої плани. Значить її час вийшов. Всі ми колись там опинимося, чи не так? Просто хтось раніше, а хтось скоріше.
Я поставив Ніні гарний пам’ятник, і ніколи про неї не забував, навіть коли був на чужині.
Так, я продовжував їздити на заробітки і після того як не стало дружини, був там на постійній основі.
А що мені в селі робити? Сили ще є, то ж я працював.
Коли приїжджав до сина, то завжди з “купкою” грошей. Син дуже радів і я відчував, що більше не мені, а моїй допомозі.
Але відчуття того, що син мене просто використовує, мене не покидало. Він вже не був тим малим хлопчиком, якого я повинен був забезпечувати.
Є діти, які в такому віці вже батькам допомагають, а мій лише в гаманець заглядає.
Коли перед Великоднем я приїхав в Україну, то окрім невеличких презентів сину, невістці і онукам, вирішив більше не давати гроші.
Невістка моя на роботу не спішила виходити, а син сильно не трудився, бо знав, що є тато, який все життя на заробітках.
– Тату, а де ти гроші положив?, – сказав мені Євген, як я ще навіть до Німеччини не добрався.
– Які гроші? Ти про що?
– Як які? Мої. Я ж твій син. Ти що, ні з чим до нас приїхав?
– Ти знаєш, з роботою в цей раз якось не склалося. То ж, розраховуйте від тепер на себе. Ти вже дорослий, – сказав я сину, а той не дослухавши кинув слухавку.
Ось тому коли я наступного разу приїхав в село, син мене і не пустив до хати, ще й сказав, що мама через мене так мало на тому світі прожила.
Я в цю хату душу вклав, але тепер не маю права в неї попасти, щоб хоч помитися з дороги.
Мене прийняла сестра, яка живе в цьому ж селі.
Якби не Ніна, я б в Україну і не повертався. Але ж я мушу її провідати, прибратися, свічку запалити. А так, маємо те що маємо.
Сумно, але нічого з тим не вдієш.
А ви б пробачили вчинок такого сина?
Автор – Карамелька