– Оля, твій знову у відрядженні? – наздогнав Ольгу її колега, Павло, коли вона прямувала до автобусної зупинки. – Може, посидимо у кафе? Вип’ємо твоє улюблене какао, поговоримо, бо все на бігу – привіт, бувай.
– Пробач, Павло, я сьогодні не можу. Іван пообіцяв, що вдома буде раніше, ми планували вибрати кухню, адже ще не облаштувались до ладу після ремонту. І, до речі, у відрядження він давно не їхав.
– І вдома завжди вчасно? – запитав Павло з іронією, що погано приховується в голосі.
– Не завжди, – усміхнулася Ольга і похитала головою, – Нам зараз гроші дуже потрібні, от і доводиться Івану залишатися на роботі довше. Квартиру обставимо повністю, тоді і зможе вчасно завжди бути вдома.
— Ясно, — усміхнувся Павло і, побажавши колезі приємного вечора, повернув в інший бік.
Ользі цього разу пощастило, що автобус швидко приїхав, зазвичай доводилося чекати довго, а тут, з роботи вдалося піти раніше, ось і встигла. Зайнявши вільне містечко біля вікна, Ольга замислилась.
Колись вони з Павлом збиралися побратися, але розлучилися якось безглуздо, та вона сама вже не пам’ятала, через що. І якось швидко підвернувся їй Іван, з яким у ЗАГС пішла лише, щоб з Павлом поквитатися – ось, подивись, мовляв, я не одна, а ти тепер переживай, що впустив.
Він, правда, намагався помиритися – просив вибачення, клятвенно обіцяв її щасливою зробити, ніколи не ображати, бути вірним тощо, але Оля вже дуже захопилася Іваном, і вирішила, що Павла не любила ніколи, так, здалося, та й годі. Потім і зовсім перестала згадувати про нього, а нещодавно його перевели до їхньої філії з головного офісу. Він вдавав, що здивований приємно несподіваним збігом, а Оля чомусь думала, що він навмисне напросився на цей перевід, дізнавшись, що вона тут працює. Однак, їй було приємно, що Павло досі один і продовжує ставитись до неї все з тією самою теплотою. У душі вона хотіла йому щастя і навіть, десь у глибині, заздрила його майбутній дружині, зовсім трішечки – умів він красиво залицятися, романтик, одним словом.
Самій же, їй не сказати, що з чоловіком не пощастило, просто він постійно працював останнім часом. Так, він старався заради добра сім’ї, щоб вони ні чого не потребували, жили в комфорті, але на дружину зовсім часу не залишалося. Та й жили у квартирі сестри Івана. Вона люб’язно запропонувала їм житлоплощу, поки діти її ростуть.
Оксана з чоловіком фінансових проблем не знали, вона навіть не працювала жодного дня, тому здавати в оренду квартири сенсу не бачили, просто інвестували в нерухомість, мовляв, діти підростуть, будуть забезпечені житлом. Іван з Олею зробили ремонт на свій смак, Оксана дозволила, тепер ось меблі купували. Але часто Оля думала про те, що краще б вони винаймали, можливо, квартиру облаштовану. Адже скільки грошей вклали сюди, вистачило б на кілька років на оренду, або в іпотеку вклалися б, для початку. Але в Іван очі засвітилися, коли Оксана запропонувала їм це житло.
Ольга вийшла з автобуса, поспішно перетнула вулицю і попрямувала до будинку. У повітрі лунав той самий запах, який обіцяє швидкий дощ, але зараз вона не була готова насолоджуватися прохолодою та свіжістю. У голові її крутилися думки, але жодна не затримувалася надовго, всі розпливалися, поступаючись місцем інший. Скільки часу минуло відтоді, як вона та Іван переїхали до цієї квартири? Рік? Півтора? Ольга не могла згадати точно, але те, що їхній будинок все ще відчувався тимчасовим, не давало їй спокою. Робили ремонт, облаштовувалися, все чекали чогось кращого, ніби справжнє життя мало розпочатися пізніше, але коли — залишалося незрозумілим.
Підійшовши до будинку, вона зловила себе на думці, що йде надто повільно, ніби відтягуючи момент, коли опиниться всередині. Двері під’їзду звично клацнули, впускаючи її у темний коридор, і Оля почала підніматися сходами на четвертий поверх. Сходові прольоти миготіли один за одним, а вона все більше відчувала дивну напругу.
Увійшовши до квартири, Оля зупинилася. Біля порога, акуратно стояли, поруч із її та Івановим взуттям, туфлі. Вона впізнала їх одразу – це були туфлі сестри Івана – дорогі, на високих підборах. Для чого вона тут? Оля не пам’ятала, щоб Іван попереджав її про візит сестри.
Ольга вже майже зібралася гукнути, що вона вдома, але щось зупинило її. Інтуїція нагадувала, що не варто входити одразу. Натомість вона застигла, прислухаючись.
— Ми з чоловіком хотіли відпочити, — пролунав голос Оксани. — Але ж у нього не складається з відпусткою, от я й подумала тобі ці путівки віддати. Але за однієї умови, її голос став трохи більш вимогливим, поїдеш не з дружиною, а з Вірою.
Оля застигла. «З Вірою?» — Вона згадала, що Іван колись мимохіть згадував це ім’я, розповідав, що Оксана намагалася його звести зі своєю подругою. Тоді Оля не надала особливого значення цій історії. Але тепер, почувши це ім’я, у неї все всередині стислося від поганого передчуття.
— Та мені не потрібна Віра, — голос Івана звучав роздратовано. – Оксано, я вже не раз казав, що я тепер з Олею. У мене є Оля! Чого ти знову починаєш?
Оля вже зітхнула з полегшенням. Все ясно, що просто Оксана намагається нав’язати свою думку, як завжди. Вона вже майже була готова відчинити двері до вітальні та оголосити про своє повернення, як Оксана знову заговорила.
– Ну, кого ти зараз обманюєш? Я пам’ятаю, як ти Віру любив. Адже ви навіть одружитися збиралися, а потім ти просто взяв і образився через дрібницю. Не будь упертим, я все бачу — тобі ця Оля не пара. А Віра — зовсім інша річ.
Ольга застигла, насилу усвідомлюючи почуте. Кохав? Збирався одружитися? А їй казав, що Віра йому не цікава. Оля вдивлялася в підлогу, подумки намагаючись утримати себе в руках, але слова Оксани не давали спокою.
– Ну то й що? – відповів Іван, але в його голосі чулися нотки роздратування та… невпевненості? – Це все у минулому. Так, було, я не сперечаюся, але минулося. Я люблю свою дружину.
– Любиш? Та облиш, Іване, – не вгамовувалася Оксана. – Ми обидва знаємо, що на Олі ти одружився тільки щоб Віра ревнувала, коли вона від тебе до іншого пішла. А потім повернутися до тебе хотіла, каялася, просила вибачення. Але ти взяв, і одружився, аби з нею поквитатися.
На душі у Олі стало не спокійно. Поквитатися? Невже Іван одружився з нею лише для того, щоб комусь щось довести? Їй раптом стало важко. Вона згадала, як сама поспішала вийти заміж за Івана після розлучення з Павлом. Навіть якщо спочатку Іван мав ті самі мотиви, що з того? Зараз вони по-справжньому люблять одне одного. Адже так? Оля, затамувавши подих, чекала, що скаже чоловік далі.
— Було й минуло, — почула вона голос Івана. — Я одружений тепер, і маю зобов’язання перед дружиною.
— Ой, та які там зобов’язання? — Оксана пирхнула. — Дітей народити не встигли, дякувати Богові. Сподіваюся, не забув, де ти живеш? З Олею так і будеш все життя поневірятися чужими кутами. А Віра, між іншим, нещодавно отримала трикімнатну квартиру від батьків у подарунок, простору, нову… І вона досі тебе любить, чекає, що ти одумаєшся.
Оля притулилася до холодної стіни, відчуваючи, як втрачає контроль над емоціями. Як може Оксана таке казати? Але ще більше її хвилювало, що скаже Іван. Вона майже не рухалася, намагаючись вловити його відповідь.
— Оксано, припини, — почав Іван повільно, але його голос уже не був таким впевненим, як колись. — Житло – це не головне. Поки що є де жити, а там дивишся, і своє купимо.
Але Оксана не вгамувалася:
— Та ти просто не приймаєш змін. Віра для тебе завжди була кращою, просто тобі образа ще спокою не дає, але ще не пізно все виправити. З Вірою у тебе буде будинок, стабільність, все, на що ти заслуговуєш. Ти хіба сам не бачиш, що з Олею ти ніколи не будеш по-справжньому щасливим?
— До того ж, — сказала Оксана. — Ти ж розумієш, що я не можу завжди вам цю квартиру надавати. У мене на неї свої плани з’явилися, тож незабаром вам доведеться звідси з’їжджати.
— А сама Віра знає, що ти затіяла? — несподівано спитав Іван.
— Звісно, знає! — швидко відповіла Оксана. — Більше того, Віра сама мене про це попросила. Вона знає, що ти її досі любиш. Це вона вигадала з цими путівками, і попросила мене підіграти.
Настала тиша. Оля відчула, як все всередині неї закружляло. Чому Іван мовчить? Невже всерйоз обмірковує пропозицію сестри?
— А що я скажу Олі? — нарешті тихо спитав він.
— Скажи, що мені допомагатимеш на дачі. Ми якраз затіяли ремонт, — відповіла Оксана так легко, ніби це було найприродніше рішення. — А сам із Вірою на море їдь. Все просто.
Оля більше не могла це чути. Вона тихо вислизнула з квартири і, не обертаючись, поспішила піти якнайдалі.
Ноги самі привели її до невеликої затишної кав’ярні, де майже нікого не було. У напівтемряві тихо грала музика, а за вікном потихеньку починало сутеніти. Втомлена і втрачена, вона сіла за столик біля вікна і машинально замовила какао з ваніллю. Сумбур думок заважав зосередитися на чомусь одному — уривки розмови, почутої вдома, не давали їй спокою.
Вона знову і знову прокручувала в голові слова Оксани, намагаючись зрозуміти, як взагалі таке можливе – як чоловік міг так довго приховувати від неї правду? Як міг мовчати про те, що колись збирався одружитися з іншою? Та ще й на подрузі сестри! Оля почувала себе зрадженою, але ще сильніше її хвилювала образа. Невже її власне життя, її шлюб — це лише спосіб поквитатися з колишньою? Вона думала, що Іван обрав її душею, а виявилося, що за цим стояли зовсім інші мотиви. Втім, як у неї самої, але вона, на відміну Івана, відмовлялася навіть просто в кафе з Павлом посидіти, не кажучи вже про море! Та й покохала вона чоловіка всією душею та назавжди.
На вулиці вже стемніло, а Оля все сиділа в кафе, дивлячись на миготливі вогники, крізь дощові краплі, що стікали по склу. Вона навіть не торкнулася какао. Час ніби зупинився.
Адже Іван навіть не подзвонив їй, не спитав, де вона. «Напевно, збирається з Вірою на море, — подумала вона з гіркотою, — і його взагалі не хвилює, де я».
Але потягнувшись за телефоном, щоб подивитись на годинник, вона зрозуміла, що той розрядився.
Оля важко зітхнула і вирішила, що відкладати більше не можна — настав час повертатися додому. Зібравши волю в кулак, вона встала, накинула пальто і вийшла надвір, відчуваючи, як холодний вечірній вітер пробирає її. Ольга йшла додому, з кожним кроком переконуючи себе, що їхнім з Іваном стосункам кінець. Розставання було неминуче, і Оля намагалася подумки підготуватися до цього.
Коли вона підійшла до будинку, на душі стало ще важче. Оля піднялася сходами, повільно повернула ключ у замку та увійшла до квартири. Її зустріла тиша — дивна тиша. Вона не почула звичних звуків телевізора чи шуму на кухні. Але її увагу привернули сумки, що стояли посеред кімнати. Іван складав у них свої речі. “Ну ось, – подумала вона, – точно збирається”.
— Що ти робиш? — машинально спитала вона, хоч вже чудово знала відповідь — ось зараз він скаже, що їде до Оксани на дачу. Однак Іван несподівано сказав інше:
— Оля, ми їдемо звідси. Я вже знайшов квартиру. Поки що так, а потім придумаємо, як взяти іпотеку. — Він зупинився на хвилину і глянув на дружину, ніби щось побачивши в її погляд. — А чого ти так затрималася? Я тобі весь вечір не міг додзвонитись, телефон недоступний. Теж підробіток взяла?
Оля не могла повірити своїм вухам. Все, що вона хотіла сказати йому, всі слова, які готувала, раптом втратили сенс. Вона розгублено кивнула, не знаючи, як реагувати на те, що відбувається.
– Ми їдемо? — тихо перепитала вона, не розуміючи до кінця.
Іван, мабуть, відчув її замішання і підійшов ближче, намагаючись пояснити:
– З Оксаною трохи посварився, – зітхнув він. – І я вирішив – вистачить. Я більше не хочу залежати від неї. Нам потрібне своє житло.
Оля відчула, як її тіло трохи розслабилося, але це був ще не кінець. Чоловік на мить застиг, потім глибоко зітхнув і сів на край дивана, запросивши її сісти поряд. Коли вона присіла, він коротко переказав їй розмову з Оксаною.
– Я повинен був тобі сказати раніше, – додав він, трохи знизивши голос. – У мене справді був роман із Вірою. І так, я одружився з тобою щоб поквитатися з нею. Але, Олю, ти маєш знати одне: все це в минулому. Ти єдина, кого я по-справжньому люблю, і я не хочу тебе втратити.
Оля слухала його, і в її душі поступово наставало полегшення. Звичайно, пережиття від обману та недомовленості залишався, але важливо було те, що зараз вони могли говорити нарешті відкрито.
– Вибач, що не розповів тобі про все раніше, – тихо додав Іван, опустивши голову. – Просто… Коли ти розповіла про те, що збиралася заміж за Павла, я подумав, що моя розповідь буде недоречною. А потім просто не хотів про це говорити.
Оля зітхнула, відчуваючи, як сльози підступають до очей. Але це були сльози полегшення.
– Гаразд, – видихнула вона, – Що було, те минулося. Ти сказав, що винайняв квартиру?
— Так, — кивнув Іван, — Поки що тимчасово, але в нас буде свій кут. Без Оксани, без її втручання. Ми впораємося, я обіцяю. А потім візьмемо іпотеку, зробимо все, як треба.
Оля кивнула. Вона відчувала, що це правильний шлях. Нарешті вони житимуть для себе, незважаючи на чужі плани та поради, не завжди доречні.
— Ну що, — усміхнувся Іван, — Ходімо збиратися?
Оля знову кивнула, не в змозі вимовити жодного слова. Все, що їй залишалося — це вірити, що тепер їхнє життя справді піде новим шляхом, незважаючи на минуле, яке треба завжди залишати позаду.