Оксана їхала в автобусі й сумно дивилася у вікно. Погода була похмура, як і її думки…
– Хто я тут так? – думала Оксана. – У мене зарплата маленька і робота ніяка. А ще я не дуже гарна… Тут всі тонкі, витончені, а я! Як кажуть – тітка з села…
Мама праву казала, що я не повненька, а просто статна. Як на мене, так це ще гірше.
А ще я боягузка. І через це я навіть на підлість можу піти, щоб бути не гіршою за інших.
Ну, може, і не на якусь величезну, яку не сховати. Тоді сором перед людьми мені не дозволить так вчинити.
А ось на маленьку, непомітну таку підлість думаю я зможу.
Наприклад, заради вигоди, ну чи мети якоїсь, для мене важливою.
А ще я жадібна, мені своє віддавати шкода. Є ж люди, які кажуть, що вони останню сорочку знімуть і віддадуть. Є ж такі добрі…
Не люблю я себе за все це. Я прямо відчуваю, що я погана людина. Хто ж таку полюбить? Безглуздо навіть на це сподіватися…
Оксана так поринула у свої думки, що мало не проїхала свою зупинку.
– Ви виходите, дівчино, скажіть мені, ви виходите? – запитував хтосб позаду неї.
Оксана не встигла й обернутися, як автобус різко загальмував.
Оксана нарешті озирнулася. Прямо за нею стояла якась бабуся.
Вона вхопилася за її руку, маленька така, в старому пальтечку, хусточка старезна. А очі ясні–ясні, блакитні, добрі.
Навіть красива, треба ж, Оксані і на думку не спадало, що старенька красива може бути!
Оксана бабусю під руку підтримала, автобус до зупинки доїхав, і вони вийшли.
Оксана бабусі руку подала.
– З вами все добре, може вас провести? – запитала вона стареньку.
– Погано тобі тут живеться, так дитинко? – старенька на неї співчутливо подивилася. – Це тому, що не вдома ти, люба, тому всім і незадоволена, за все себе докоряєш, від себе втекти хочеш, підлаштуватися під інших хочеш. Та хіба ж ти погана? Та звідки ти тільки такі слова взяла, світла душечко ти моя? Дякую, що гарною мене назвала, помітила мене, не відштовхнула стару. Я тебе благословляю, а ти йди з Богом, дякую тобі, дитинко…
Оксан від цих слів прямо оторопіла. Вона що, ця бабуся, думки читати вміє?! Дуже дивна старенька…
Оксана озирнулася, а бабусі нема, зникла….
…Через кілька днів Оксана склала іспити в училищі і вирішила до батьків з’їздити, додому, до себе в село.
Як же ж мама зраділа їй! Донька приїхала, без дзвінка, видно, що й справді дуже скучила.
Почала вона її розпитувати, як там у місті.
Оксана тільки рукою махнула.
– Мамо, та все нормально, я щось так скучила, за тобою, за татом, та за всіма! – сказала вона. – Краще ти розкажи, як ви тут.
Потім батько прийшов, не чекав він дочку побачити, намагався бути строгим, радість не показувати, але Оксана бачила, що він радий.
І серце її стрепенулося, і так тепло стало, що вдома вона!
Вийшла надвір, а там сусід дід Василь на ґанку сидить. Мама розповіла, що бабу Марію він поховав, то так засумував, що курей роздав, сарай хотів розібрати…
Потім плакав, мовчав, дивився, наче питав, як жити далі? Тепер відійшов, живе потихеньку… Мати курей його забрала, яйця йому носить, на суп курячий кличе, щоб самотнім себе вже зовсім не відчував.
– Ну що, приїхала! – дід Василь радісно посміхався, видно від вітру на очах сльози виступили. – Мати ж он за тобою тут скучала як. Мовчить, не скаржиться, метушиться, а я ж бачу, сумує за дочкою дуже!
Погостювати ти, чи як? Немає баби Марії моєї, ти хоч знаєш про це?
Оксана кивнула. В очі дідові Василю подивилася.
Треба ж, а він же ж завжди їй трохи дивним здавався.
Жарти в нього дивні. У них із бабою Марією своїх дітей не було, от і зачерствів дід Василь, у житті щось розчарувався, на всіх образився…
– Діду Василю, я тобі гостинців привезла, – Оксана йому пакет підсунула.
– Не треба мені нічого! Всі ви, побігаєте, побігаєте і все! Нема вас, розʼхалися…
Оксан постояла, а потім вийшла за хвіртку на лавку. У місті сніг зовсім просів, темний, негарний.
А тут усе білим–біле, батько від хвіртки доріжку почистив, кучугури на сонці аж сяють радісно.
Оксана хустку послабила, кожух розстебнула, на сонці аж жарко.
– Оксано, це ти? – вона аж стрепенулася від несподіванки.
Озирнулася – Миколка стоїть, на сонці мружиться.
– Оксанко, ти ще гарніше стала! А я чекав на тебе, мама твоя сказала може приїдеш. Ось вирішив піти подивитись, а ти вже тут, Оксано!
Серце Оксани стрепенулося від радості. Вона сама не думала, що так зрадіє. Це у місті її думки не ті бентежили. А тут на душі ясно, вона тут зовсім інша!
– Оксанко, ти чого тут на вітрі сидиш, – вийшла на ґанок мама. – Миколку клич теж чай пити, я пиріжків напекла. Іменини ж у тебе сьогодні!
Оксана закликала Миколку. Вони зайшли в хату й роззулися.
Мати поставила на стіл жарівницю і виклала пиріжки в миску, ще гарячі…
– Іди, он хоч іконці, святій хоч своїй Ксенії вклонися! – сказала вона Оксані. – Отам вона в куточку, я свічку поставила.
Оксана підійшла до ікони, хотіла перехреститися і раптом застигла від несподіванки. Вона не вірила своїм очам.
Так це ж вона! Вона, це вона була, благословила її на щасливе життя! Очі ясні, блакитні, хусточка старенька, пальтечко тонке.
Взяла її за руку теплою сухенькою ручкою, думки Оксанині прочитала і заспокоїла…
…За чаєм Оксана більше мовчала. Миколка теж пироги майже не їв, все на Оксану дивився, як зачарований. А вона зрозуміла, тут її дім і більше ніде їй так добре не було. Тут вона гарна, красива, бажана, а значить так тому й бути.
– Мамо, я навесні навчання закінчу, і сюди повернуся, в місті не залишусь, – вона побачила, як Миколка застиг, плечі трохи розправив, а мама розгублено закліпала – та невже, невже повернеться?
Вони з батьком уже не сподівалися, і не мріяли, що дочка повернеться, що тут буде.
А може і з Миколкою складеться, він за Оксанкою зі школи сохне. І онуки тут будуть. Та невже ж справді?
– Миколо, ходімо дідові Василю пиріжків віднесемо. Мамо, я повернуся приберу все, а ти відпочинь!
Оксана несла миску з гарячими пиріжками, загорнуту в рушник, щоб не остигли. Йшла вона швидко, Микола ледве встигав за нею, плечистий, незграбний, тільки з ним їй і було добре.
Які нісенітниці вона думала, що вона негарна, що вона ніяка, не потрібна нікому.
Просто вона була не вдома. А тут вільно дихається, тут все для неї створено, тут все рідне, тут мати з батьком. І він, Миколка, її коханий…
І як вона раніше цього не зрозуміла?