Настя вийшла з поїзда. Вона машинально поправила волосся, затягла тугіше ремінець сумки на плечі і попрямувала до виходу з вокзалу, озираючись на всі боки.
Раптом серед натовпу вона помітила знайомі обличчя батьків.
Мама здавалася трохи блідою, але, побачивши дочку, одразу махнула рукою, хоча її очі видавали напругу.
Тато, як завжди, був стриманий, але в його очах можна було побачити легку усмішку.
– Настю! – мама обійняла її міцніше, аніж зазвичай. – Ну, як ти? Як доїхала?
– Нормально, мамо, – відповіла Настя.
Вона продовжувала тримати дочку за руку, наче боялася, що та зникне, якщо її відпустити.
Тато нахилився до вуха доньки і тихо, зі звичною іронією, прошепотів:
– Ти ще маєш час, щоб втекти!
Настя хмикнула.
– Тату, ти наче сам хочеш втекти.
– Ой, ти не уявляєш як. Та від тещі нікуди не втечеш, – усміхнувся він.
Але під цією усмішкою теж ховалась якась дивна знервованість.
Мама глянула на чоловіка з легким докором.
– Давайте не будемо драматизувати, гаразд? – різко сказала вона. – Це всього лише ювілей. Просто ювілей нашої улюбеної бабусі.
– Все буде гаразд, Настю. Не хвилюйся. Головне, будь… Ну, ти розумієш… Будь, прошу тебе, обережна в розмовах.
– Обережна в розмовах? – вона не могла втриматись від саркастичного тону.
– Просто краще не говорити… Ну, ти знаєш ці теми – новини, робота, особисте життя… – мама перераховувала так, наче згадувала пункти якогось довгого списку.
– Не кажучи вже про мої тату й колір волосся, – додала Настя, поглядаючи на батьків із викликом.
Батько засміявся, а мати відвела погляд.
Вони їхали до дачі звивистою дорогою, посипаною жовтим листям.
Біля будинку вже вишикувалося кілька автівок родичів. З подвірʼя чулися жваві голоси й сміх.
Настя ще раз сказала собі, що просто посидить, послухає привітання, поїсть салат, можливо навіть потанцює під якийсь ретро-хіт бабусиної юності. Все буде просто.
Ну так, як завжди, вони обговорять, яка вона не така, дивна, що не виправдала їхніх очікувань…
Хіба тут є щось нове?
Заходячи в хату, Настя відчула запах пирога, смаженого м’яса й парфумів.
Вона вийшла на веранду, де Маргарита Олександрівна давала розпорядження своїм племінницям і сестрі:
– Олено, я сказала – посуньте стіл ближче до вікна! Світло має йти на квіти, а не на закуски. І, будь ласка, постав вазу рівно! Ганно, прибери нарешті серветки зі столу! Це безглуздо…
Настя помітила, як бабуся крутила в руках своє намисто, вона явно була незадоволена тим, що робили двоюрідні тітки Насті.
Щойно побачивши Настю, Маргарита Олександрівна натягнуто посміхнулася.
– О! Наша гостя з великого міста! – вигукнула бабуся, глянувши на Настю так, ніби перевіряючи її вбрання на відповідність вимогам святкового вечора.
Настя посміхнулася, відчуваючи легку незручність, і підійшла ближче, щоб обійняти бабусю.
– Вітаю, бабусю! Сімдесят п’ять – це тільки початок, правда? – сказала вона, намагаючись, щоб усе звучало максимально щиро.
Маргарита Олександрівна кивнула, оглядаючи Настю з голови до ніг.
У цей момент ззаду пролунав знайомий голос:
– Ну, звісно, вся увага молодшій внучці! Знову, як завжди.
Настя обернулася і зустрілася поглядом з Вадимом, її старшим братом. Він стояв разом з дівчиною, яка виглядала як жива лялька Барбі: світле волосся, ідеально рівні локони, яскравий макіяж, рожева сукня, і неймовірно яскравий манікюр.
– Оце так, – подумала Настя, стримуючи сміх і дивлячись на дівчину з цікавістю.
– Настю, познайомся. Це моя наречена – Люда, – гордо представив її Вадим, обіймаючи дівчину за плечі.
Люда зробила крок уперед і простягла Насті руку:
– Ой, привіт! Я така рада познайомитися! Вадимчик мені про вас стільки розповідав! – вигукнула вона, трусячи своєю ідеально вкладеною зачіскою.
– Взаємно! – з усмішкою відповіла Настя.
…Вечеря тільки починалася і, на превелике полегшення Насті, родичі, які зазвичай не втрачали нагоди поговорити про неї, сьогодні єхидно поглядали на «новеньку».
Настя тільки спостерігала за всім цим, сидячи між своїми троюрідними братами.
Першою почала сестра бабусі, Ліда. Вона дала Люді тарілку з відбивними і єхидно запитала.
– Людо, скажи, ти ж у нас зі столиці? Вчилася там, мабуть, у якомусь престижному закладі?
Люда, широко посміхнувшись, відповіла:
– Ой, ну вчилася, так… Спочатку там в університеті, потім тато мене перевів в інституту міжнародних відносин! Але навчання – це так нудно! Я більше в житті люблю щось вигадувати, ну таке, творче й веселе.
Вона сказала це кокетливо, глянувши на Вадима так, ніби очікувала його схвалення.
За столом запала напружена мовчанка, але дядько Микола, саме той, що посварився на минулому ювілеї з братом, посміхнувся і сказав:
– Ну, таке ми всі любимо, звісно. А чим ти ще захоплюєшся, дорогенька? Можливо, є якесь хобі? – дядько Микола глянув на Маргариту Олександрівну.
Люда на секунду замислилась.
– Ой, хобі? – посмішка не сходила з її обличчя. – Ну, я люблю фотографувати! Я чудово роблю портрети… Ще я люблю подорожі, це дуже захоплююче… А ще я допомагаю тваринкам, ми з сестрою часто їздимо у притулок і допомагаємо там цуценятам.
Настя почула, як хтось за столом тихо пирхнув. Настя глянула на Вадима… У неї стислося серце.
Далі олії підлила мама, але не те щоб зі злим наміром. Навпаки, вона ніби намагалася перевести розмову на іншу тему.
– Людо, а як тобі наш фірмовий салат? Це бабусин особливий рецепт, – прощебетала мама Вадима й Насті.
Люда з ентузіазмом взяла вилку і, скуштувавши салат, спробувала бути любʼязною.
– М-м-м… Це незвичайно! Я такого ніде не пробувала. Напевно… Це капуста? Чи огірки?
На секунду в очах бабусі промайнуло невдоволення, і вона сказала крижаним тоном:
– Ні, люба. Це зелена цибуля і яблуко. Але не хвилюйся. Не всім дано розуміти нюанси кулінарії.
Настала довга пауза, але Люда, ніби не помічаючи напруження, так само посміхалася.
Настя вже готова була залізти під стіл, бабуся не любила, коли її їжу критикували, а вона сприйняла цю фразу про капусту саме, як критику.
У розмову включилася троюрідна сестра Таня, нахилившись вперед і з явним сарказмом запитавши:
– Людо, а як ви познайомилися з Вадимом? Я думала, що він із бібліотеки не вилазить, навряд чи ти туди ходиш.
Люда глянула на Вадима, але той тільки примружився, явно попереджаючи її, бути обережнішою.
Дівчина, проте, почала пояснювати:
– Ми зустрілися на вечірці! І я подумала, що він професор! Уявляєте? А він такий серйозний… А потім з’ясувалося, що він – цей… Науковець, чи… Ну, щось подібне до цього, – закінчила вона трохи ніяково.
Вадим видихнув і, нахилившись до Люди, прошепотів:
– Просто скажи, що я кандидат наук.
Люда кивнула, як слухняна учениця.
– Так-так, він кандидат! – вигукнула вона. – Дуже серйозний!
За столом знову почулися стримані смішки.
Бабуся, вже не стримуючи роздратування, кивнула у бік Люди:
– Вадиме, любий, ти нас прямо здивував. Чесно! Але не все ж одній Насті нас вражати…
Навколо запала незручна мовчанка. Вадим явно боровся з бажанням щось відповісти. Настя, сидячи збоку, спіймала на собі його погляд і ледь помітно посміхнулася, показуючи, що розуміє брата. У глибині душі вона співчувала і йому, і Люді. Їхня родина була справжнім зборищем підступних критиків…
Маргарита Олександрівна рішуче встала і голосно закомандувала:
– Давайте зробимо перерву, відпочинемо трохи! Або потанцюємо!
Настя, відчувши полегшення, швидко вислизнула з-за столу і попрямувала на вулицю.
Їй треба було трохи тиші, подалі від нескінченних колючих розмов.
Вона прогулялася по селу, а потім пішла вузькою стежкою, поки не вийшла до ставка недалеко від їхньої сімейної дачі.
І тут вона помітила Люду, яка сиділа на лавці, відвернувшись, і ледве чутно схлипуючи.
Підійшовши ближче, Настя трохи сповільнила крок і кахикнула, щоб Люда помітила її. Та швидко витерла очі і ніяково усміхнулася.
– Привіт… Ти як? – обережно спитала Настя, сідаючи поряд.
Люда на секунду відвернулася, але потім видихнула і зізналася:
– Пробач… Я просто не очікувала, що все буде так… Жорстко, – її голос тремтів.
– Так, я розумію, – кивнула Настя, намагаючись посміхнутися. – Ти насправді трималася дуже сміливо. Просто вони люблять так – нишком зробити якусь капость.
Люда зітхнула, збираючись із думками, і раптом заговорила:
– Я справді люблю Вадима. Він добрий і розумний. І мені здавалося, що сім’я в нього буде така сама, знаєш? Але мені з перших хвилин стало зрозуміло, що це не зовсім так. Я одразу відчула, що вони до мене ставляться поблажливо. Начебто я не відповідаю якимось вимогам. Так, я не кандидат наук… Але я непогана людина!
Настя похитала головою:
– Знаєш, ти не одна така. Якщо чесно, я завжди була для них дивною. Щоразу на таких зборах мене запитували:
– Чому в тебе така зачіска? Чому не знайдеш нормальну роботу? Чому не вибереш щось більш нормальне? Навіщо ти їдеш в інше місто?
Всі ці роки я була їхнім улюбленим об’єктом для розмов, критики та зауважень. Але сьогодні навіть я не змогла відволікти їх від тебе.
Люда з подивом подивилася на Настю.
– Я не знала, що в тебе з ними так само, – тихо сказала вона. – Вони мені наче іспит влаштували… Але мені просто хотілося їм сподобатися. Я дійсно люблю Вадима й хотіла стати частиною родини. А він хотів, щоб я познайомилася з його бабусею.
Настя поклала руку на плече Люді.
– Ти намагалася. І це багато важить. Просто наші рідні люблять роздивлятися під мікроскопом кожного. Сьогодні ти – новенька. А завтра вони знову шукатимуть інший привід, щоб розважитися.
Але знаєш, все це не має значення. Важливо те, що ти і Вадим – справжні, ви любите один одного. Ви й будете справжньою родиною.
– Ти, правда, думаєш, що Вадим не буде на мене сердитися?
Настя кивнула, впевнено посміхнувшись:
– Вадим знає, кого вибрав. Вони, може, й не розуміють тебе, але Вадим інший. Не хвилюйся, він розбереться з ними, коли треба буде. А поки… – вона дістала з кишені серветку і простягла Люді. – Витри сльози. Нехай думають, що ми з тобою просто балакаємо.
– Дякую, Настю…
Настя зайшла на кухню, сподіваючись швидко взяти склянку води й перевести дух, але почула знайомі голоси.
Тітка Ганна й двоюрідна бабуся Ліда, стояли біля столу, напівголосно обговорюючи Люду. Тон їх був холодним і єхидним.
– Ну, ти бачила цю ляльку? – шепотіла тітка Ганна, закочуючи очі. – Прямо з магазину іграшок. Наречену знайшов, нічого не скажеш.
– Так, вона така простакувата, – підхопила Ліда, посміхаючись. – Зрозуміло, що вона не з нашого кола. Вадим ніколи не був норовливим, що на нього найшло? Привезти її до бабусі на ювілей!
Настя стиснула зуби, відчуваючи, як у ній закипає обурення. У глибині душі їй було прикро за брата й за Люду. Люда, незважаючи на всі її недолугі відповіді й іноді недоречні коментарі, була наївною і чистою, набагато добрішою і щирішою, аніж половина людей, які сиділи за столом.
І тут у Насті виникла зухвала ідея. Вона зробила крок на кухню і голосно сказала:
– Тітоньки, пора до столу! Зараз буде торт!
Ганна і Ліда стрепенулися і, подивившись на Настю, пішли на веранду.
Настя швидко підійшла до холодильника і дістала величезний медовик – бабусин фірмовий торт, який щороку був центральною окрасою столу.
Взявши тацю з тортом, Настя вийшла з кухні.
Усі, хто зібрався за столом, затамували подих, коли побачили Настю з величезним тортом в руках.
Вона пройшла повз, прямуючи до бабусі, яка сиділа на чолі столу.
Глянувши на брата, вона підморгнула йому і одними губами прошепотіла:
– Для тебе.
Вадим був здивований, але дивився на сестру зачаровано.
Настя вдала, що зашпорталася, після чого випустила торт прямо на бабусю.
Медовик гучно приземлився, а крем і шматочки коржів розлетілися по сукні й обличчі Маргарити Олександрівни.
Настала тиша, за якою одразу пішов гул обурення. Тітоньки скочили зі своїх місць, розмахуючи руками і підлітаючи до бабусі. Дядько Микола почав голосно сваритися до Насті.
– Настю! Що ти наробила? – обурилася Ліда, взявшись за голову. – Це ж бабусь фірмовий торт!
– Абсолютно безвідповідальна поведінка! – додала Ганна, хапаючи серветки й метушливо намагаючись відтерти торт із сукні бабусі.
Маргарита Олександрівна була розлючена:
– Настю! Що ти собі дозволяєш? Ти зовсім уже… Немає ні краплі поваги до сімейних традицій, ні до свого роду! Така ганьба!
Але перш ніж Настя встигла щось відповісти, вона почула, як з протилежного кінця столу лунає стриманий сміх.
То був Вадим.
Втриматись він уже не міг – варто йому зустрітися поглядом з Настею, як він голосно розреготався. Тут же ж до нього приєднався і тато, який спершу стримував смішок, але, дивлячись на реакцію тещі, теж не витримав і засміявся.
Вони сміялися так, що навіть Люда нарешті посміхнулася і почала тихо сміятися, хоча, як і раніше, не зовсім розуміла, що все це сталося не випадково.
Маргарита Олександрівна гнівно обвела всіх поглядом:
– Вадиме! Ігорю! Вам що тут, витава, чи що? – вигукнула вона.
Настя, даючи бабусі чергову серветку, з ледь помітною усмішкою сказала:
– Бабусю, ти завжди казала, що сімейні свята треба запам’ятовувати. Ну от тепер ми точно цей вечір не забудемо!
Вона знала, що пішла недалеко від рідні, але нехай краще бабуся виливає все обурення на неї, аніж знову лізтиме до Люди…