Ніна Василівна вже підходила до будинку, коли її випередила дівчина років 20-ти.
Ех, колись і я так швидко ходила. Подумала про себе Ніна Василівна. А тепер ось ледве йду з магазину. Хоч і не так багато набрала продуктів, а вже важко.
Раніше хоч допомагала племінниця, а тепер та рідко приїжджає. Каже, що дуже зайнята. Та й навіщо їй спілкування зі старою? Це для Ніни Василівни Інна була важливою. А Інні вона була потрібна лише коли була маленькою. А потім дівчина виросла і в неї стали свої справи та турботи. Іноді відповідала на дзвінки, обіцяла заїхати, та не заїжджала.
Ніна Василівна підійшла до під’їзду і побачила ту саму дівчину, яка її обігнала. Та дзвонила до квартири сусідів по майданчику.
– Що Іван не відчиняє?
– Так. – сумно відповіла дівчина.
– Спить напевно. Вчора гулянка була. Добре, що він хоч не через стінку від мене живе, а навпаки. Ти б дівчинко не зв’язувалася з ним, – сказала Ніна Василівна та відчинила двері.
Дівчина нічого не відповіла їй і відвела очі. Отоді й помітила вона сумки у бабусі.
– Давайте я вам допоможу, – сказала вона і забрала пакети, не чекаючи відповіді.
Вони піднялися на третій поверх. Ніна Василівна зайшла додому, а дівчина стукала до квартири. Потім вона чула, що її відкрили.
Не подобався сусід Ніні Василівні. Прогулював життя і таких дівчат міняв як рукавички. А ця дівчина видалася їй гарною.
Треба якось з нею поговорити, попередити. Скільки таких сльози лили на їхньому майданчику просто не порахувати.
Наступного тижня у під’їзді було тихо. Як не дивно, неспокійний сусід не влаштовував вечірок. Він навіть привітався з Ніною Василівною, коли вона перетнулася з ним. Але з дівчиною вона не зустрічалася.
Ніна Василівна сиділа на лавочці і раділа останнім теплим осіннім дням. Раніше, коли був живий, її чоловік Костянтин Петрович вони часто так сиділи разом, а ще любили гуляти в осінньому парку.
– Здрастуйте, – вивів її з роздумів вже знайомий голос.
– Привіт. Чудова погода. Сідай. Ми минулого разу так і не познайомилися. Я Ніна Василівна. А тебе як звати?
– Я Поліна.
– Поліна, а ти давно знаєш Івана?
– Ні. Але він добрий. Він мені дуже допоміг, і я йому вдячна. Так я знаю, що він іноді влаштовує гулянки, я тим часом йду до подруги. Але він виправляється.
– Ну те, що останнім часом тиша це я помітила. Але все ж таки подумай, дівчино, чи потрібен він тобі?
– Дякую за вашу пораду. Я піду, – сказала Поліна і попрямувала до під’їзду.
Не було в неї іншого виходу. Але сказати про це милій старенькій вона не могла. Ну нічого вона впорається. Адже й не з таким упоралася.
Весь наступний місяць сусіди натішитися не могли тиші. Поліна допомагала під час зустрічі Ніні Василівні. То сумки донесе, а то й просто посидить з милою старенькою на лавці.
А якось повертаючись додому побачила, що двері у сусідки прочинені. Вона покликала її з-за дверей, але відповіді не було. Відчинивши двері, вона побачила стареньку, вона була на підлозі. Одразу викликала швидку.
– Ніно Василівно, що ж ви мені не сказали, що у вас пігулки закінчилися? Я б сходила. А ви із таким тиском самостійно намагалися.
– Поліно, дякую. Просто якось незручно було. Думала тихенько сама дійду.
Того вечора Поліна затрималася у сусідки, адже Ніна Василівна відмовилася їхати в палату. Вони разом пили чай з обліпихи і розмовляли. Сусідка розповідала про своє життя. Здебільшого Ніна Василівна розповідала про своє сімейне життя. Хотіла прикладом показати, яка має бути сім’я. Що насамперед має бути повага та довіра. Без цього сім’я не може існувати.
– Ніно Василівно. Знаєте, а я ось такої родини жодного разу не бачила. Моя бабуся народила маму без шлюбу. Свого батька я також не знаю. Ось така, напевно, у нас усіх доля. Але Іван хороший. Просто в нього бувають тяжкі періоди.
– Поліно, якщо що станеться ти знаєш, що мої двері завжди відчинені.
– Дякую Ніно Василівно, сказала Поліна та посміхнулася. – Сподіваюся, не знадобиться.
З того часу Поліна по можливості заходила на чай до доброї сусідки. Здається, що могло поєднувати такі різні покоління? Але Поліні дуже подобалося це спілкування. Ніна Василівна нагадувала їй її бабусю. І Поліна була рада цим розмовам ні про що і водночас про все на світі.
Поліна розповіла Ніні Василівні, як вона тут опинилася. Після того як не стало її бабусі та мами у спадок залишився будинок. Будинок невеликий і на околиці, але жити можна. От і жила вона там, поки не познайомилася з Андрієм. Він зробив їй пропозицію та перевіз до себе в квартиру. А потім вмовив продати будинок. Мовляв, ти там все одно не живеш, а ми купимо квартиру більше. Квартиру купили. Ось тільки Поліну туди ніхто не пустив. Посміявся тоді Андрій та речі виставив на майданчик.
Ось і сиділа вона плакала в парку, коли повз проходила добряче весела компанія. Хлопці підійшли до неї і почали розмову, та один виділився і сказав не чіпати її. То був Іван. Привіз до себе додому та дав дах над головою. Ось тепер вона йому й завдячує всім.
Ніна Василівна слухала та дивувалася. Ось що відбувається навколо. Добре, що Іван взяв під крило. Але ненадійний він хлопець таки. Чи довго його вистачить у хорошого грати.
Сьогодні Поліна дуже втомилася та лягла відпочити. Навіть не помітила, як заснула. А прокинулася від гуркоту. Коли вийшла то побачила, що Іван прийшов дуже «веселий», та ще й не один.
– Ой, Іване, а що це ти таку кралю від нас ховав?
– А. Ти про Поліну? Потрібна?
– А що даруєш?
– Та, легко. Забирай. Ходімо тільки посидимо ще трохи. А ти Поліна приведи себе в порядок поки що, – сказав Іван і засміявся.
Як тільки всі зникли на кухні Поліна швидко схопила сумку з документами і рпобігла до Ніни Василівни.
Та щойно двері відчинили, то запереживала. Адже Поліна швидко забігла та сказала.
– Ніно Василівно, зачиняйте швидше двері.
– Поліно що трапилося? – запитала Ніна Василівна, вже сидячи з нею на кухні за філіжанкою чаю.
І Поліна все розповіла.
– Ух показав все-таки Іван своє справжнє обличчя. Але це вже зовсім перебір. Раніше то тільки кидав дівчат, а тут зовсім знахабнів. Ну, нічого. зараз тобі постелю і завтра думатимемо, що робити.
Вночі Ніна Василівна ніяк не могла заснути. Поліна їй подобалася і повертати її в квартиру Івана не можна. Та ось дівчинці йти нікуди. Що робити?
А потім її осяяла. Що вона думає. Он у неї три кімнати, а вона одна. Отож і пустить до себе жити. Все і їй веселіше і Поліні добре.
Тільки після цих думок і заснути змогла. А прокинулася від запаху, що доноситься із кухні. А коли зайшла побачила, що Поліна і чай смачний заварила і млинці приготувала.
– Доброго ранку Ніна Василівна. Вибачте, я тут трохи погосподарювала. Рано прокинулася і не знала, чим себе зайняти.
– Та що ти Поліно. Все гаразд. Я ось навпаки ледве заснула і зараз рада що прокинулася інакше потім весь день нанівець.
Після сніданку Поліна ще раз подякувала і нічого не слухаючи вийшла на майданчик, щоб повернутися до Івана. Ось тільки її речі стояли біля дверей і на стукіт у двері ніхто не відчиняв. Телефон також недоступний.
Забравши речі Поліна, повернулася до Ніни Василівни.
– Поліна, я ще вчора хотіла тобі запропонувати жити в мене.
– Правда?
– Так. Якщо ти не проти.
Не знали вони що коли Іван прокинувся то, хоч як дивно, згадав як передав Поліну товаришу. Ось і швидко з’їхав з орендованої квартири і номер змінив. Адже товариш нічого не пам’ятав. Чи мало що сталося. Проблем у Івана, вистачало і без цього.
Коли Поліна розклала всі свої нечисленні речі, то вийшла до Ніни Василівни.
– Дякую ще раз. Але я вас не хочу обмежувати. Щойно знову підзароблю, то з’їду. Адже Іван тільки речі мої залишив, а от заощаджень немає. Сумно додала Поліна.
– Поліно, але мені ж тільки, на радість, що ти житимеш зі мною. Та й квартира велика, тут нам удвох місця вистачить.
З того моменту у Ніни Василівни наче друге щасливе життя почалося. Разом із Поліною вони прогулювалися парком у вихідні, готували домашні вареники. Так, Поліна гуляла і без неї, але все ж дівчинка молода і це Ніна Василівна розуміла.
Пройшов майже рік, як вони жили разом. Останнім часом Ніні Василівні було, м’яко кажучи, зле. Але тут нічого не вдієш все-таки вік. А оскільки дітей у неї не було, то вона задумалася кому залишити квартиру. І якщо раніше вона не мала вибору, то тепер є. Тепер вона думає, чи варто залишати нерухомість племінниці, яку вона не бачила вже 2 роки. Адже вона має Поліну, якій вона б із задоволенням допомогла. Але все-таки Юля – рідна.
Щоб зрозуміти все Ніна Василівна вирішила сама поїхати до Юлі. Але двері їй відчинив невідомий чоловік.
– Ви до кого?
– Я до племінниці Юлі.
– Вибачте, але я цю квартиру купив рік тому. Минула господиня продала квартиру через борги.
Ніна Василівна згадала як вони з чоловіком економили, щоб купити цю квартиру Юлі. Адже та була єдиною рідною людиною і як дівчина тоді дякувала. Та й телефоном Юля відповідала, що все добре просто багато роботи.
Від цих новин Ніні Василівні стало зле і вона присіла на лавку біля під’їзду. А коли до неї підсіла балакуча бабуся, то вона багато дізналася про свою племінницю, що їй зовсім не сподобалося.
Повернувшись додому, Ніна Василівна лягла в залі на диван і не помітила, як заснула. Їй снився її коханий чоловік, він казав, що вони скоро будуть разом і що та має залишити квартиру рідним. А точніше, він сказав, що залишити внучці буде правильно.
Ось тільки звідки взятися внучці, якщо у них дітей не було. Та навіть у племінниці їх нема.
Поліна повернулася додому сьогодні засмучена і якась сама не своя.
– Поліно, що сталося?
– Нічого, чесно. Просто була на могилці у бабусі та мами. Спеціально взяла вихідний для цього.
Коли Ніна Василівна зайшла до Поліни в кімнату несучи чай застала її за переглядом фотоальбому.
– Можна? – запитала Ніна Василівна.
– Так, звичайно. Просто я завжди часом гортаю альбом і згадую рідних людей.
Поліна повернулася на першу сторінку, і Ніна Василівна дивилася разом із нею, а дівчина розповідала про кожне фото. Ніна Василівна мовчала доки не побачила на одному з фото свого чоловіка.
– Поліно, а це хто з твоєю бабусею?
– А це мій дід. Це єдине його фото. Бабуся з ним познайомилася у санаторії. У них трапився невеликий роман. Але вона дізналася, що він одружений і поїхала, не сказавши йому адреси. Вона мені завжди казала, що руйнувати чужі сім’ї не можна. І щоб я не наступала на її граблі. Він так і не знав, що в нього народилася дочка. моя мама нічого не знала про батька. Тільки це фото. Навіть ім’я бабуся не сказала.
– Нічого собі. Тільки й могла сказати Ніна Василівна.
А потім вона лежала в ліжку і згадувала, як чоловік їхав до санаторію. Як потім повернувся сам не свій. Але згодом усе прийшло на своє місце. А ще зрозуміла його слова уві сні щодо онуки. Тепер у неї й сумнівів не залишалося, кому залишити квартиру. Ось тільки чи говорити Поліні правду?
Вона вирішила не казати. Натомість написала листа. Все-таки забрати цю таємницю з собою вона не могла.
Ніна Василівна встигла видати Поліну заміж за чудового хлопця. Вона була рада, що її Поліна буде щаслива. Адже вона скрасила їй останні роки життя та була частиною її чоловіка.
– Мамо, – пролунав голос маленької Ніни. Я тут бабусину скриню відкрила і знайшла листа, – сказала донька Поліни.
– Як же ти змогла її відкрити? Вона ж важка! – тільки й вигукнула Поліна.
А потім Поліна читала листа та плакала. От як же так, що Ніна Василівна жодного разу про це не сказала. Чому?
– Кохана, мені здається, що вона покохала тебе до того, як дізналася хто ти і не хотіла, щоб ти пішла, дізнавшись правду, – відповів на розповідь Поліни її чоловік.
І тільки нагорі в хмарах сиділи двоє, які знали на скільки він має рацію.