Ігор гримнув дверима. Він чув, як Олена вискочила на майданчик.
-Ігор, повернися! Не вигадуй! – гукнула вона.
-Це він вигадує? – думав Ігор. – Хоча, так, справді він. Як можна було зробити пропозицію Олені? Невже він не бачив, що за нею половина офісу бігає і зітхає? Ну, думав, що вона нікому не відповідає взаємністю. Виявилось, що відповідає… Дякую Аллі, подружці її, очі відкрила…
Він сів у машину. Все, куди завгодно, тільки подалі. Щоб вона не змогла його знайти. Тільки… Усі місця, де він міг би бути, Олена чудово знала.
Вони зустрічалися більше ніж пів року, і Ігор тиждень тому зробив їй пропозицію.
Олена прийняла її, а він став найщасливішим чоловіком.
Щоправда, зовсім ненадовго. Сьогодні Алла сказала йому, що Оленка давно зустрічається з Ігорем, його колегою.
Навіть фото показала на телефоні, де вони йдуть вулицею і обіймаються, а Олена весело регоче.
Ігору одразу стало нудно. Настільки, що він одразу побіг до Олени, висловив їй усе, і вискочив із квартири.
Потрібно було б і колезі добряче розповісти, але він не буде. Хай будуть щасливі!
Ігор набрав номер батька:
-Тату, ти не проти, якщо я на тиждень, а може і на два, відлучуся.
-Щось трапилося?
-Ну, не те щоб…
-Напевно, з Оленою посварився?
-Ну, і це теж. Відпочити хочу.
-Добре, їдь. Куди поспішаєш?
-Знаєш, поїду туди, куди не ходять потяги!
-Знову в бабусин будинок?
Батько засміявся.
-Дарма ми тебе на все літо туди возили, тепер тебе тягне туди, як магнітом.
Ігор усміхнувся. Ну, а що він міг зробити, якщо йому тільки там було добре. Спокійно, якось по-рідному, чи що. Бабуся давно вже жила у них у місті. До останнього опиралася, плакала, як не хотіла, а потім по зимі заслабла, і питання про переїзд відпало само по собі.
Батько, звісно, перебільшував. Ігор востаннє був у селі вже три роки тому як. Їздив відпочити після тривалого відрядження.
Мама взагалі не могла зрозуміти його потягу до таких поїздок. Пані вона була суто міською, і тільки сплескувала руками:
-Ігорчику, ти що! Там немає ніяких зручностей, там комарі. Що ти забув?
-Мамо, ну це ж справжня природа. Справжня, розумієш?
-Я не розумію! Природа он десь на Кіпрі, можна з’їздити кудись у гори. Де все обладнано для відпочинку, а не туди. Це ж глуш!
Бабуся завжди починала бурчати:
-Взагалі-то, Світлано, твій чоловік народився в цій глушині. І нічого, он, заробляє тобі на Кіпр та на гори.
-Зінаїда Петрівна! Це зовсім інший час. Тоді й цивілізація була інша!
Тато веселився.
-Синочку, а ти маму нашу з собою візьмеш. Ото весело тобі там буде, ніякий телевізор не потрібен.
Світлана ображалася, йшла до своєї кімнати, гримала дверима
Ігор в’їхав у село. Як добре. Село тільки цвіло, а й росло.
Ігор під’їхав до будиночка. Все викошено, все гарно. Ох, недаремно він місцевому Грицю гостинці возить.
Гриць мужик хороший, але любить гульбанити. І дружина у Гриця є, яка час від часу свариться з ним.
Але треба сказати, що у Гриця завжди все гаразд. І на подвір’ї чистота, і сіно заготовлене.
Ще років п’ять тому домовилися вони, що Гриць і за будинком Зіни наглядатиме.
Ігор хотів йому постійно платити, як зарплату, але Гриць відмовився.
Сказав, що він по-сусідськи.
Цього разу Ігор привіз Григорію найдорожчу вудку у подарунок. Коштувала вона чимало, але для Григорія було не шкода. Тим більше, що риболовлю той любив не менше, ніж гульбанити.
-Ігоре, це ти?
Він обернувся. До нього поспішала маленька повненька бабуся. Це була баба Настя, їхня сусідка та подружка його бабусі.
-Здрастуйте, баба Настя. Хто ж ще, звісно, я.
Бабуся обняла його, а Ігор здивовано її оглянув. Бабця була вся така при параді, що й не впізнати.
-Баба Настя, а що це з вами? Не заміж зібралися?
Та засміялася.
-Ой, скажеш теж! Кому я там, заміжня потрібна? Внучка в мене сьогодні заміж виходить, он на тому березі весілля гуляємо, а я чекаю, за мною приїхати повинні.
Ігор замислився. Внучка у баби Насті була ніби одна. Звали її Оля. Він добре її пам’ятає, така дрібна, вічно плакала.
-Олька, чи що? Так вона ж ще зовсім мала.
Бабуся знову засміялася.
-Ну, яка ж мала? Їй уже двадцять перший рік пішов!
Наприкінці села з’явилася машина. Бабуся підхопилася.
-Ой, забалакалас я. Он, зять за мною вже їде.
І вона, підхопивши спідницю, побігла в бік будинку. Ігор тільки головою похитав. Скільки їй? 85? Більше?
-Баба Настя! Ви ж не біжіть, вік же!
Вона обернулася, і навіть якось ображено сказала:
-Тю, Ігоре. Мені всього 87!
І помчала далі. А Ігорю так добре від цих слів стало. І справді, чого це він? 87 – хіба це вік?
За клопотами непомітно і вечір настав. Гриць прийшов, на рибалку його покликав. Вудці тішився, як дитина. Здається, якби Ігор на нього не дивився, то Грицько й підстрибував би від радості. Ігор ще подумав, наскільки все-таки в селі люди щиріші. Не бояться радіти, дякувати… У місті давно вже інакше. Якось не дуже щиро.
Риби він не впіймав. Точніше, було кілька штучок, але він їх у відерце Гришки поклав. Зате комарі показали йому всю красу життя. Григорій, здавалося, і уваги на них не звертав, а ось Ігор сказав:
-Все, не можу більше! Додому піду!
На тому березі, де гуляли весілля, якась метушня була. Якщо раніше тільки музика та крики долинали, то зараз скрізь світло світиться, музики немає, усі бігають туди сюди.
-Що це у них там, щось трапилося?
Він стояв біля двору і стежив за річкою. На вулиці тихо, тільки цвіркуни і… І плач. Хтось плакав.
Ігор обернувся. Нікого. А плач точно є. Він пішов на звук. Наче з сарая баби Насті. Він махнув через паркан і відчинив двері і ахнув.
На пеньку сиділа наречена і дивилася на нього заплаканими очима.
-От тобі раз! Це не тебе там шукають?
Вона вперто хитнула головою.
-І нехай!
-Олю, ти чого? У тебе ж весілля там. Наречений, який тебе любить.
За словами про нареченого, Олька знову заплакала.
-Ну, ось що. Ходімо до мене. Я тебе чаєм напою.
Вона слухняно встала і пішла за Ігором
Внучка баби Насті розповіла, що побачила на весіллі, як Нінка, її подруга з нареченим цілується. А потім, коли Олька до Нінки кинулася, та їй і сказала, що давно вже з Володею зустрічається!
-А Володя що?
-А він каже неправда! Каже це Нінка все підлаштувала!
-А ти, значить, одразу Нінці повірила, а не тому, кого любиш?
Оля перестала плакати, подивилася на нього здивовано.
-Так Нінка ж каже…
-А може ти сама хотіла в погане повірити. Інакше хоча б вислухала його.
-Але…
-От ти скажи, як ти їх побачила? Де руки нареченого твого були? Обіймали подругу?
Оля вперто стиснула губи.
-Ні, він її відштовхував. Але це тому, що мене побачив.
-А ти чому так вирішила?
Оля глянула на нього і знову заплакала.
-Що ж робити тепер? Нінка й раніше на Володю дивилася.
-Як що робити? Терміново бігти до нареченого і хоча б вислухати його.
І вони з Олькою побігли до річки. А, по дорозі, намагалася привести себе до ладу.
-Ой, не розумна я… Ну навіщо взагалі Нінку покликала. Знала ж, вона мені заздрить…
-Спасибі тобі, Ігоре… Тепер завжди спочатку слухати буду! Головне чути, а висновки згодом. Дякую!
І вона побігла бігом у гору, туди, де її всі шукали.
Ігор повернувся до себе. Посидів хвилин п’ять, подумав, потім узяв телефон.
-Оленко, привіт. Спиш?
-Ні.
Голос тьмяний, сумний якийсь.
-Олено, я, напевно, не розумний?
На тому кінці почувся плач.
-Напевно…
-Не плач, я виїжджаю до тебе, і ми про все поговоримо. А Алла… Я їй влаштую…