– Синку, будь ласка, глянь, термін придатності на цьому маргарині. Очі вже не ті, ніяк
не розберу, а окуляри вдома залишив.
Ілля обернувся на тихий голос і побачив згорбленого старого в потертому пальто, з
надією простягає йому пачку маргарина. у дрібний шрифт.
– Так, придатний до… 15 квітня наступного року. Ще довго.
– Дякую, синочку, – старий з полегшенням зітхнув і потягнувся за маргарином.
Ілля миттю глянув на цінник і насупився:
– Дідусю, то це ж найдешевший. Дурниця якась, а не маргарин. Може, інший
візьмете?Або ж краще масло?
Старий сумно посміхнувся, його вицвілі очі на мить зустрілися з поглядом Іллі:
– А що вдієш, синку? Все на що вистачає.
З цими словами він повільно поклав пачку в свій порожній кошик і побрів далі.
Ілля завмер, дивлячись услід сутулої фігури. Щось кольнуло в грудях — чи то жалість,
чи сором за свій нещодавній порив. Він раптом згадав свого діда, який теж під
кінець життя рахував кожну копійку.
Сам не знаючи чому Ілля не міг відірвати погляду від старого. Той повільно рухався
вздовж полиць, довго зупиняючись біля найдешевших товарів. Ось у кошик вирушив
буханець сірого хліба, потім пара картоплин, самотня цибулина. У полиці з крупами
старий дістав з кишені потертий гаманець, довго перераховував копійки, потім,
важко зітхнувши, взяв найменшу пачку вівсянки.
Ілля відчув, як до горла підступає ком. Він згадав ранкову розмову з дружиною про
нову шубу, про путівку на море, про ремонт у квартирі. І раптом ці проблеми
видалися йому такими дрібними, нікчемними порівняно з тим, що він зараз бачив.
Старий тим часом подався до каси. Ілля, сам не розуміючи, що робить, схопив візок і
почав швидко наповнювати його продуктами: курка, молоко, яйця, фрукти, овочі,
крупи. Він поспішав, боячись випустити старого з поля зору.
Розплатившись на касі, Ілля вискочив на майданчик для паркування. Він побачив
знайому постать, що повільно брела у бік автобусної зупинки.
– Стривайте! – крикнув Ілля, підбігаючи. — Зачекайте, будь ласка!
Старий неквапливо обернувся, дивлячись здивовано на захеканого хлопця.
– Вибачте, – почав Ілля, переводячи подих. — Я… я хотів запропонувати вам
допомогу. Давайте я вас підвезу? І ось, візьміть, будь ласка, він простяг пакети з
продуктами. – Я купив трохи їжі… Якщо ви не проти.
Старий розгублено подивився на пакети, потім на Іллю. В його очах майнуло щось —
чи недовіра, чи надія.
– Що ти, синку, не варто… — почав він, але голос його здригнувся.
– Будь ласка, візьміть, — лагідно наполягав Ілля. — Мені справді нескладно. І
давайте я вас додому відвезу, гаразд?
Літній чоловік помовчав кілька секунд, потім повільно кивнув:
– Дякую тобі, добра людина. Ти вибач, що помітив, як мізерно я живу. Як звати тебе?
– Ілля, — усміхнувся хлопець.
– А мене Федір Михайлович, — відповів старий, і вперше за весь день його губи
торкнулася легкої посмішки. – Що ж, поїхали, Ілля. Дай Бог тобі здоров’я за твою
доброту.
Вони попрямували до машини Іллі, і в цей момент обидва ще не знали, що ця
випадкова зустріч у супермаркеті змінить їхнє життя назавжди.
Дорога була недовгою, але за цей час Ілля дізнався історію Федора Михайловича.
Старий розповідав неохоче, наче кожне слово давалося йому важко.
– Дружина моя, Ганно Петрівно, пішла з життя десять років тому. А син… — Федір
Михайлович замовк, дивлячись у вікно на будинки, що проносяться повз.
– А що з сином? — тихо спитав Ілля.
– Пропав безвісти о дев’яності. Виїхав на заробітки і не повернувся. Я все чекав,
сподівався. Навіть до поліції звертався, та тільки все без толку. Хто там з таким
розбиратиметься – махнув він рукою і знову відвернувся до вікна.
Ілля слухав, і серце його стискалося від болю за цього самотнього старого.
– А ти сам ким працюєш? — спитав Федір Михайлович, мабуть, бажаючи змінити
тему.
– На заводі, — відповів Ілля. – Бригадиром у цеху.
– Гарна робота, – кивнув старий. – Стабільна. Не те, що нині молодь — то
програмісти, то менеджери. А що це таке — ніхто до ладу й не знає.
Ілля посміхнувся:
– Ех, синку, — зітхнув Федір Михайлович. — Головне — щоб у родині кохання було. А
гроші – то справа наживна.
Вони під’їхали до обшарпаної п’ятиповерхівки на околиці міста. Ілля допоміг старому
донести пакети до квартири на четвертому поверсі.
– Дякую тобі ще раз, – сказав Федір Михайлович, стоячи на порозі. – Дай Бог тобі
всього. Може, чаю хочеш?
Ілля посміхнувся:
– Нема за що, правда. Я б із задоволенням, але мені час уже. Ось візьміть мій номер
телефону. Якщо щось знадобиться – дзвоніть, не соромтеся.
Вже йдучи, Ілля непомітно поклав у кишеню куртки старого конверт із грошима —
премію, яку отримав сьогодні на роботі.
Додому Ілля приїхав пізніше, ніж звичайно. На порозі його зустріла дружина, Ольга і
виглядала дуже роздратованою:
– Де ти ходиш? Я вже як годину вдома!
Ілля втомлено зітхнув:
– Вибач, затримався.
– Ну що, премію дали? — нетерпляче спитала Ольга. — Я вже суші на вечерю
вибрала. І сукню придивилася — та сама, червона, пам’ятаєш?
Ілля похитав головою:
– Вибач, Олю. Грошей немає.
Обличчя Ольги на мить змінилося:
– У сенсі немає? Ти ж казав, що сьогодні мають видати премію?
– Не дали, — збрехав Ілля. — Перенесли, наступного місяця.
– Та скільки можна? Ти розумієш, що всі на тобі їздять? Премію йому не дали, а він і
голову у пісок! Потрібно було вимагати! – Вибухнула Ольга. — Ось Оленин чоловік —
той так, вміє гроші заробляти. І подарунки дарує, і на курорти возить. А ми в
Туреччині були три роки тому востаннє!
Ілля дивився на дружину, і йому раптом стало нестерпно сумно. Він згадав Федора
Михайловича, його самотню старість, його щиру подяку за просту людську доброту.
– Як я міг помилитися? — тихо промовив він.
– У сенсі? – Не зрозуміла Ольга.
– Як я міг помилитися в людині? – повторив Ілля голосніше. — Даремно я
одружився.
– Не подобається щось? Валіза до рук і вперед, не тримаю – заявила дружина.
– Так і зроблю, мабуть.
Ольга замовкла, шокована його словами. А Ілля розвернувся і вийшов із квартири,
грюкнувши дверима.
Наступні півроку були для Іллі часом переоцінки цінностей. Він розлучився з Ольгою,
незважаючи на її істерики та погрози. Переїхав у маленьку орендовану квартиру. І
став частіше відвідувати Федора Михайловича.
Старий спочатку соромився, не хотів обтяжувати хлопця. Але Ілля був наполегливий.
Він приносив продукти, допомагав з прибиранням, просто сидів і розмовляв.
Поступово між ними почалася справжня дружба.
Федір Михайлович розповідав про свою молодість, роботу інженером на великому
заводі, про любов до дружини. Ілля слухав, і йому здавалося, що він дізнається про
якусь важливу, втрачену мудрість.
– Знаєш, синку, — казав старий, — я прожив довге життя. І зрозумів одну просту річ:
головне це не гроші, не кар’єра, навіть не здоров’я. Головне – це люди, які поряд з
тобою. Ті, хто підтримає у скрутну хвилину, розділить радість у щасливу. Ось що посправжньому важливе.
Ілля кивав, відчуваючи, як ці прості слова відгукуються у його душі.
Минув рік. Була осінь — золота, щедра на сонце та яскраві фарби. Ілля та Федір
Михайлович бродили лісом, збираючи гриби. Старий помітно зміцнів за цей час —
нормальне харчування та турбота зробили свою справу.
– А я ж так і не спитав тебе, синку, — раптом сказав Федір Михайлович, зупиняючись
біля великої сосни. — Чому ти таки розлучився?
Ілля зітхнув. Він уже й сам майже забув про те життя, яке було в нього до зустрічі зі
старим.
– Розумієте, Федоре Михайловичу, — почав він, підбираючи слова. — Я раптом
зрозумів, що живу не своїм життям. Що одружився за якимись чужими цілями,
намагаюся відповідати чужим очікуванням. А дружина… вона просто була частиною
цього чужого життя. Коли я зустрів вас, щось у мені перевернулося. Наче згадав, що
таке справжня доброта, справжня мудрість. І зрозумів, чого насправді хочу.
Федір Михайлович уважно слухав.
– Ех, синку, – зітхнув він, коли Ілля закінчив. — Складно одному жити на світі, аж
надто самотньо…
Ілля посміхнувся:
– А знаєте, Федоре Михайловичу, я так не гадаю. Краще складно одному, ніж погано
разом.
Старий засміявся і поплескав Іллю по плечу:
– Мудро кажеш, синку. Мудро.
Вони обнялися і пішли далі по усипаному листям лісу. Попереду на них чекав ще
цілий день, сповнений тихої радості та неспішних розмов.
Увечері, повернувшись додому, Ілля довго сидів біля вікна, дивлячись на місто, що
засипало. Він думав про своє життя, як змінився за цей рік.
Раніше він гнався за примарним успіхом, міряв своє життя нав’язаними
стандартами. А тепер навчився цінувати прості речі: тихий вечір із книгою,
прогулянку у парку, розмови до душі.
Він згадав, як уперше побачив Федора Михайловича у магазині — самотнього,
втраченого. І подумав про те, скільки таких людей навколо нас — непомічених,
забутих, які потребують простої людської допомоги.
Ілля дістав телефон та набрав номер.
– Алло, Федоре Михайловичу? Це Ілля. Як ви? Так-так, я вже доїхав. Слухайте, а
давайте наступних вихідних на рибалку з’їздимо? Я тут одне містечко надивився.
Він говорив і посміхався, відчуваючи, як теплішає на серці. Адже тепер він мав
людину, якій він був по-справжньому потрібний. І це було найголовніше.
Минуло ще кілька років.
Федір Михайлович, як і раніше, жив у своїй квартирі, але тепер вона була
відремонтована і обставлена новими меблями. Ілля наполіг на цьому, незважаючи
на протести старого.
Вони часто проводили час разом: ходили на рибалку, у ліс за грибами, просто сиділи
на лавці у парку, спостерігаючи за дітьми на майданчику.
Федір Михайлович став для Іллі не просто другом – він замінив йому батька, якого
Ілля втратив у ранньому дитинстві. Їхня дружба, що почалася з випадкової зустрічі,
переросла в глибокий, майже споріднений зв’язок.
Ілля часто згадував слова, які Федір Михайлович сказав йому якось під час їхньої
традиційної недільної прогулянки:
– Знаєш, синку, життя – воно як річка. Можна пливти за течією, дозволяючи йому
нести тебе куди заманеться. А можна грести, обираючи свій шлях. Ти вибрав грести, і
я пишаюся тобою.
Ці слова стали для Іллі своєрідним гаслом. Він залишив роботу на заводі та відкрив
невелику майстерню з ремонту побутової техніки. Справа йшла не швидко, але
впевнено. Люди цінували чесність Іллі, його золоті руки та вміння знайти підхід до
будь-якої, навіть найпримхливішої техніки.
Федір Михайлович теж розквіт за ці роки. Щовихідних вони проводили разом.
Якось теплим весняним днем вони сиділи на лавці в парку, спостерігаючи за дітьми,
що грали.
– Ілюшо, — раптом сказав Федір Михайлович, — я ось думаю… Може, тобі знову
одружитися? Негідно молодому чоловікові одному кукувати.
Ілля посміхнувся:
– Знаєте, Федоре Михайловичу, я не почуваюся самотнім. У мене є ви, є друзі,
улюблена справа. А кохання… Якщо йому судилося прийти, воно прийде. Я не хочу
квапити події.
Старий уважно подивився на Іллю:
– І то, правда, синку.
Вони помовчали, насолоджуючись спокоєм та теплом весняного дня. Раптом Федір
Михайлович тихо сказав:
– Знаєш, Ілля, адже я щодня Богові дякую за те, що він послав мені тебе. Ти для мене
як рідний став.
Ілля обійняв його, щоб старий не побачив його сліз.
– Ви теж стали мені рідними, Федоре Михайловичу. Ви навчили мене багато чого. Як
жити щиро, як цінувати прості речі, як залишатися людиною в будь-якій ситуації.
Вони ще довго сиділи на лавці, розмовляючи про життя, минуле і майбутнє. Коли
стало смеркати, Ілля допоміг Федору Михайловичу підвестися:
– Ходімо додому, Федоре Михайловичу. Я вам сьогодні свій фірмовий борщ
приготую.
– Із часниковими пампушками? — пожвавішав старий.
– А як же! — засміявся Ілля. — Як ви любите.
Вони повільно пішли алеєю, про щось тихо перемовляючись. Двоє людей – молодий
і старий, такі різні і водночас такі схожі. Двоє людей, чиї життя змінилися завдяки
випадковій зустрічі та простому акту доброти.
А навколо шуміло місто. Люди поспішали у своїх справах, занурені у свої турботи та
проблеми. Але, можливо, хтось із них, дивлячись на Іллю та Федора Михайловича,
задумається про те, що іноді досить просто протягнути руку допомоги незнайомій
людині, щоб змінити не лише її, а й своє життя.
Через два роки Ілля зустрів Ганну – добру, розумну жінку, яка поділяла його погляди
на життя. Вони одружилися, і незабаром у них з’явилася на світ дочка, яку назвали
Софією.
Федір Михайлович став для маленької Софії улюбленим прадідусем. Незважаючи на
похилий вік, він знаходив сили грати з дівчинкою, розповідати їй казки та вчити
життєвої мудрісті.
Щонеділі вся родина збиралася за великим столом. Ілля готував свій знаменитий
борщ, Ганна пекла пироги, а Федір Михайлович розважав усіх історіями зі свого
багатого на події життя.
Одного з таких вечорів, коли Софія вже спала, а дорослі сиділи на веранді дачі Ганни,
насолоджуючись теплим літнім вечором, Федір Михайлович раптом сказав:
– Знаєш, Ілля, я прожив довге життя. Бачив багато хорошого та поганого. Але зараз,
дивлячись на вас, на маленьку Софію, я розумію, що все було недаремно. Ти
подарував мені нову сім’ю, нове життя. І я йду спокійно, знаючи, що ти продовжиш
нести добро в цей світ.
Ілля хотів щось сказати, але Федір Михайлович зупинив його жестом:
– Не треба слів, синку. Просто знай, що ти зробив старого щасливим. І пам’ятай:
головне у житті – це не гроші, не кар’єра, навіть не здоров’я. Головне – це люди, яких
ми любимо, та добро, яке ми несемо у світ.
За місяць Федора Михайловича не стало. Він пішов тихо, уві сні, з усмішкою на
обличчі. Ілля довго стояв біля його місця спочину, згадуючи все, чого навчив його
цей старий.
А потім він повернувся додому, обійняв дружину та дочку, і зрозумів, що життя
продовжується. І що тепер його черга нестиме у світ ту мудрість і доброту, якими так
щедро ділився з ним Федір Михайлович.
Щоразу, проходячи повз той самий супермаркет, Ілля з теплотою згадував того
вечора, коли випадкова зустріч змінила його життя.
І щоразу він думав про те, як важливо залишатися людиною в будь-якій ситуації, як
важливо не проходити повз чуже лихо. Адже ніколи не знаєш, яка випадкова зустріч
може змінити твоє життя і зробити тебе кращим.