– Мамо? Це ти? – Віктор дивився із здивуванням на свою вісімдесятирічну маму, яка серед тижня несподівано приїхала в гості. – Щось сталося?
– І він ще питає? – Мама почала знімати з себе плащ. – Краще подай мамі капці.
– Так-так, – схаменувся Віктор і поліз у шафу за взуттям. – Звісно. Ось тобі твої улюблені тапочки. І все-таки, що сталося? Ми ж тільки вчора ввечері розмовляли з тобою телефоном. У тебе все було добре.
– При чому тут я? – Софія Іванівна по-господарськи пройшла у вітальню, сіла там у крісло, і пильно подивилася на сина. – Вітя, зізнавайся, у вас з Ганною, відбулася сварка?
– Яка сварка? – здивувався Віктор. – Вона зараз на роботі.
– Я знаю, – кивнула мама, – Але у вас все одно була сварка.
– Мамо, у нас немає жодних сварок, – заперечив син. – У нас все добре.
– Вітя, подивися мені у вічі, – сказала мама. – Зізнайся чесно, вчора, коли ти мені дзвонив, Ганни вдома не було? Чому її не було вдома в таку пізню годину?
– Ні, вона була вдома, – відмахнувся Віктор.
– Не обманюй мене! – вигукнула суворо Софія Іванівна. – Її точно не було.
– Ні, вона була! – упирався син.
– Ні, її не було, – стояла на своєму мама. – Я це точно знаю. Вона на тебе образилася і не прийшла додому ночувати? Так?
– З чого ти це взяла, мамо? – здивувався Віктор.
– Як із чого? Я добре знаю твою Ганну, Вітя. Дуже добре знаю. І якби вона була вдома, я це почула б.
– Яким чином? – усміхнувся Віктор.
– Вітя, ви живете з Ганною вже сорок років, і я не пам’ятаю жодного дня, щоб, коли ми з тобою говорили по телефону, вона не пихкала десь поруч. Я постійно чую, як вона бубонить тобі, що треба говорити, і як відповідати на мої запитання. А вчора… Де вона була вчора ввечері? Чому вона не бубоніла поряд?
– Добре, мамо, я тобі зізнаюся. – Віктор вирішив розповісти правду. – Вчора ми з нею трохи посварилися. Зовсім трошки.
– О, Боже, почалося… – Софія Іванівна картинно взялася за голову. – Почалася…
– Що почалося? – не зрозумів син.
– Ви почали сваритися…
– Мамо, ми не сильно і посварилися. Мені просто набридло, що вона постійно вчить мене жити. І вчора я її трохи поставив на місце. Зовсім трошки. Вона намагалася сваритися, та я показав їй… Вперше за все життя. І знаєш, це спрацювало.
– Що? – Софія Іванівна не вірила своїм вухам. – Вікторе! Не смій так поводитися зі своєю дружиною. Дружина на те й дана чоловікові, щоби вчити його жити.
– Мамо, припини вчити мене теж! – Віктор зробив рішуче обличчя. – І взагалі, що відбувається? До двадцяти років мене навчала ти, потім почала вчити дружина. Це хіба справжнє життя чоловіка? Я що вам, дитина якась?
– Що таке, Вітя? – у мами округлилися і без того круглі очі. – На старості років я дізнаюся, що ти, виявляється, незадоволений не тільки дружиною, а й своєю мамою? Чому ти нічого не говориш про тата? Ти задоволений татом? Чому ти не кажеш про нього?
– Тому що ти тата досі вчиш, як йому правильно жити. Він такий самий нещасний, як і я. Але тепер все, вистачить. Тепер мені нарешті шістдесят, і я починаю жити своєю головою.
– О, Боже, кого я виховала! – вигукнула Софія Іванівна. – Хлопчик дожив до шістдесяти років, і все ще розмірковує як дитина.
– Припини мамо, я вже дорослий! – вигукнув Віктор.
– Який ти дорослий, якщо ти досі не розумієш головного? – заперечила мама.
– І що, на твою думку, головне? – запитав син.
– А те, що якщо ти до шістдесяти років у всьому слухався маму та дружину, то тобі вже пізно ставати самостійним чоловіком. Ти цього не зможеш, – раптом сказала Софія Іванівна.
– Але чому? – здивувався Віктор.
– Тому що твій власний розум вже все… не може приймати самостійні рішення.
– Що? – Віктор запереживав за свій чоловічий розум. – Чому ти так кажеш, мамо?! Ні, ти не права, мій розум зможе все. І якщо ти не віриш, я доведу це тобі.
– Довести можна теорему, а те, що тобі каже мама, це завжди аксіома! – сказала сталевим голосом Софія Іванівна. – І тому припини говорити нісенітниці. Інакше я ображусь, і занедужаю. Не стане мене, і ти будеш винним у цьому. Ти цього хочеш, так?
– Мамо, ну про що ти говориш? – Знов запереживав Віктор, але вже за маму. – Нічого я такого не хочу.
– Ось і помовч. Сьогодні ж скажи своїй Ганні, що ти у всьому винен, і береш свої слова назад. Зрозуміло тобі?
– Ні, мамо, я цього не скажу.
– Не ні, а так! Інакше ти точно станеш винним у тому, що мене не стане. Адже я завжди бажала тобі тільки щастя. Ти зрозумів мене, Вітя?
Віктор важко зітхнув, трохи подумав і сказав:
– Так, мамо.
– Обіцяєш мамі вибачитися перед дружиною?
– Обіцяю.
– От і добре. Розумний хлопчик. А тепер я трохи у вас посиджу, поп’ю кави, і поїду далі. Уявляєш, мій брат Олег посварився зі своєю Інною. Це у сімдесят років. Потрібно терміново привести його до тями. О, що за чоловіки пішли? Думають лише про себе. Тільки про себе…
Софія Іванівна зітхнула і пішла на кухню пити каву.