Марійка перевернула шиплячі шматочки м’яса, накрила сковорідку кришкою і почула за відчиненим вікном звук мотора і шарудіння шин по доріжці.
Її чоловік Віктор приїхав, а вона не встигла приготувати вечерю.
Марійка перевірила яблучний пиріг у духовці, дістала з холодильника овочі й почала їх мити.
– Марійко, я вдома! – гукнув Віктор із коридору. – Ого, як пахне! – відчувши апетитний запах, сказав він, заходячи на кухню.
– Голодний? – Марійка закрила кран і обернулася до чоловіка. – Ти сьогодні ранувато. Я не встигла приготувати вечерю.
– Нічого, я зачекаю. А буде солодке до чаю?
– Так, шарлотку печу. Потерпиш трохи?
– Звісно, – він пішов у кімнату, а Марійка почала нарізати овочі на салат. Вона не любила робити дві справи одразу, тим більше готувати дві-три страви одночасно. Відвернеться і обов’язково щось підгорить. Але сьогодні обійшлося без подій, вийшло просто ідеально. Марійка накрила стіл і пішла за Віктором. Він сидів у вітальні перед телевізором, розвалившись на дивані і прикривши очі. На екрані йшли новини. Поки вона думала, розбудити його чи ні, Віктор розплющив очі.
– Втомився? Вигляд у тебе… – Марійка похитала головою, підбираючи слова.
– Є таке. Вечеряти? – він підвівся з дивану.
Вони разом пішли на кухню.
– М-м-м… Як гарно, а аромат який! – Віктор оглянув стіл.
– Хочеш ігристого? У нас залишилося трохи, – запропонувала Марійка.
– Ні. Не сьогодні.
Марійка любила дивитись, як чоловік їсть, з апетитом, але акуратно. Взагалі, вона його любила. Любила готувати йому, прасувати йому сорочки, любила засинати в нього на плечі. Він не був ідеальним, але вона любила його таким, яким він є, зі своїми звичками та недоліками.
Вони зустрілися, коли обидва за спиною мали досвід сімейного життя. Марійці не вдалося завагітніти в першому шлюбі. Так буває, треба набратися терпіння і не втрачати надії.
Поки Марійка сподівалася і чекала, чоловік не марнував часу і завів подругу на стороні. Їй сказала про це подруга. Вона зустріла Марійчиного чоловіка із вагітною пасією у торговому центрі – вони обирали одяг для новонародженого. Марійка спочатку не повірила. Приятелька щось наплутала, помилилась. У них були добрі стосунки з чоловіком, не міг він… Але потім вона склала пазли, яких бракувало, і все зійшлося.
Влаштувати сварку? Але це хіба щось змінить?
Майбутня дитина ні в чому не винна, вона не повинна рости без батька. Марійка переживала дуже, але вирішила не тримати чоловіка. Та вона й не витримає, якщо він буде потай чи явно бігати туди. Там не проста інтрижка, а кохання, якщо дійшло до вагітності. Значить, до неї в нього вже немає кохання.
Чоловік прийшов додому, як завжди, трохи затримавшись. Марійка не могла готувати, не могла дивитися телевізор. Серце було не на місці від несправедливості.
– Ти занедужала? – запитав чоловік, побачивши її сидячою з ногами на дивані в темній кімнаті.
– Ні.
– Тоді щось із батьками трапилося? Не тягни, кажи, – він стояв перед нею здивований, стурбований.
– Сталося, але сталося з тобою. Ти маєш іншу сім’ю. Ви чекаєте дитину. І коли ти збирався мені про це сказати?
– Виходить, ти все знаєш… – чоловік вдихнув, відвів очі вбік. – Мені зараз піти, чи…
– Зараз, – заявила Марійка і відвернулася від нього.
Вона трималася, намагаючись не розплакатися.
Чоловік ходив по квартирі, збирав речі, не дивлячись на Марійку. Вона то хотіла, щоб він став навколішки, благав пробачити його і дозволити залишитися, то чекала, втрачаючи терпіння, щоб він якнайшвидше пішов.
Шурхіт коліс валізи по ламінату застиг поряд з диваном.
– Інші речі заберу завтра, не заперечуєш? – запитав чоловік.
Марійка кивнула, не дивлячись на нього.
Колеса прошурхотіли в коридор. За кілька хвилин за чоловіком зачинилися двері, клацнув замок. Ось і все. Марійка тільки зараз усвідомила, що це правда, що вона залишилася зовсім одна. І тут вона розплакалася. Їй здавалося, що нічого більше в її житті не буде, ні сім’ї, ні кохання, ні щастя. Життя скінчилося.
Цілу ніч вона не спала. То міряла босими ногами невелику квартиру, то плакала, загорнувшись в подушку. Але вранці встала і пішла на роботу з червоними очима та закладеним носом. Усі вирішили, що вона занедужала, і відправили додому. Коли Марійка зайшла у їх з чоловіком квартиру, то одразу помітила, що зникли всі його речі. Навіть зубну щітку не забув, навіть забрав брудну сорочку із пральної машини. Наче й не було його зовсім, не було восьми років шлюбу.
Вона не могла зрозуміти, добре це чи погано. Потім вирішила, що добре. Не траплятимуться на очі його речі, вона швидше змириться, забуде. Ось така педантичність була б у нього завжди. А то розкидав по квартирі одяг, залишав за собою брудний посуд на столі.
Правильно, краще ривком все мяняти. Бо приходив би, мовляв, забув зубну щітку чи ще щось. Вона не знаходитиме забуті ним речі і не плакатиме. Але все одно Марійка довго оплакувала своє сімейне життя та відхід чоловіка.
А через рік вона зустріла Віктора. Він прийшов у банк дізнатися про позику для придбання будинку. А потім запропонував відзначити угоду в кафе.
– А для кого ви зводите великий будинок? Для своїх дітей? – запитала за кавою Марійка.
– Для себе, для майбутньої дружини та майбутніх дітей, – відповів Віктор і дивився при цьому на Марійку так, ніби говорив про їхнє спільне майбутнє.
Марійка готова була сказати, що про все це вона мріє – про будинок, сім’ю, дітей. Але вона, звісно, нічого подібного не сказала. Досить того, що в кафе погодилася піти.
Віктор у свою чергу розповів, що з народженням доньки дружину наче підмінили. Весь час чимось була невдоволена, сварилася, якщо Віктор щось не так робив, не дзвонив часто впродовж дня. Претензії до нього зростали, як снігова куля.
– Я розумів, що мало їй допомагав, але я працював, теж втомлювався. Та вона й не особливо підпускала мене до дитини. Я сам запропонував їй відпочити, з’їздити до подруги. Викликав маму, щоб посиділа з донькою.
Дружина повернулася зовсім інша, повеселішала, відпочила. Одразу сказала, що зустріла свого колишнього однокурсника, що між ними знову є колишнє почуття, що йде від мене. Зібрала речі, доньку й поїхала.
Я не зупинив її, хоч було нестерпно важко. Спочатку сумував дуже, привозив дочці подарунки. А потім почав помічати, що дочка мене цурається. І дружина сказала, що у дочки новий тато, не треба заважати.
От і зустрілися дві самотності. Їхнє кохання почалося миттєво. З Віктором було легко, наче Марійка знала його тисячу років. Розлучатися не хотілося. І вона запросила його до себе на філіжанку кави… Через пів року вони одружилися.
Але й у цьому шлюбі дітей не виходило.
– Не хвилюйся, – підбадьорював її Віктор. – Пелюшки, безсонні ночі – це все в мене було. Але сім’я все одно розвалилася. Ти б втомлювалася, стала дратівливою і вічно незадоволеною. Ми б почали сваритися… Адже нам добре разом, правда? Живуть же ж люди без дітей.
Та й усі гроші йшли на будівництво та благоустрій будинку. Але, нарешті, вони мають великий доглянутий будинок. Виплачено всі кредити, віддано борги, залишилося останній рік виплатити аліменти. Тепер можна насолоджуватися життям.
– Ти чого замислилась? – спитав Віктор.
Марійка стрепенулася. Треба ж, як вона захопилася спогадами.
– Нічого. Згадала тут дещо… Ти все ж таки білий якийсь.
– Втомився. День напружений був, – Віктор підвівся з-за столу, потягнувся і позіхнув.
– Іди, відпочивай, – зітхнула Марійка. – Я посуд помию.
Коли вона перемила посуд і зайшла в кімнату, Віктор сидів на дивані перед телевізором, відкинувшись на спинку, і дрімав.
– Вітю, йди спати, – торкнулася вона його за плече.
Він підвів голову і розплющив очі.
– Я, здається, заснув. Щось розклеївся сьогодні.
– Не здається. Іди, лягай спати. Я скоро до тебе приєднаюся.
Віктор потер кулаками очі, підвівся, поцілуваав Марійку в щоку і пішов у спальню.
Марійка перевірила, чи всі двері зачинені, вимкнула скрізь світло, постояла під душем. Коли вона зайшла у спальню, Віктор уже міцно спав. Вона роздяглася, вимкнула нічник і шмигнула до нього під ковдру. Чоловік обернувся на бік, але не прокинувся. Незабаром заснула й Марійка…
…Серед ночі вона почула, що від чоловіка йде дивний звук, наче йому не вистачало повітря. Віктор кидався по ліжку.
– Вітю, що з тобою? Вітю! – ахнула Марійка.
Вона увімкнула нічник і побачила червоне обличчя чоловіка, витріщені очі.
Він спробував підвестися, але опинився на підлозі і затих. Марійка скочила з ліжка, кинулася до нього, трясла, кликала. Але Віктор не приходив до тями.
Вона заметушилась квартирою в пошуках телефону. Почала набирати номер «швидкої”.
Вона не знала, як допомогти чоловікові, але розуміла, що треба діяти.
Марійка почала дзвонити колегам, просити викликати швидку.
В одних капцях і халаті Марійка кинулася на вулицю, до сусідів, почала стукати в хвіртку залізного паркану, тиснути на кнопку дзвінка.
Загавкав собака, у вікнах будинку засвітилося світло, на ґанок вийшов Іван.
– Хто там? Що сталося?
– Це Марійка, сусідка. Там… Там… – Марійка раптом зрозуміла, що не знає, як сказати, – Швидше, там Віктор…
Вийшла Іванова дружина.
– Допоможіть, Віктору недобре…
– У тебе відкрито? – спитав Іван.
– Так, так, – відповіла Марійка. – Швидше, допоможіть.
– Ідіть у хату і дай їй валеріанки, – гукнув чоловік дружині, а сам побіг у сусідній будинок.
– Куди роздягнений? Одягнися…– гукнула йому дружина, але він лише махнув рукою.
Марійка плакала і плутано розповідала, як прокинулася, як Віктор її розбудив…
– Мамо, що трапилося? – на сходах на другий поверх стояв підліток, син сусідів.
– Сусідка, Марійка, йди спати, – сказала йому мати.
– Йому ж лише сорок чотири. Він здоровий, ніколи ні на що не скаржився, не був слабий…
За вікнами нарешті почувся звук сирени. Значить, комусь вдалося додзвонитися, викликати швидку. Марійка кинулась надвір. Вона забігла у відчинені двері їх із Віктором будинку, коли його, повністю накритого простирадлом, спускали сходами зі спальні другого поверху. Марійка кинулася до нош. Її хтось затримав.
– Тихо, тобі ще знадобляться сили … – Іван обійняв її, міцно пригорнув до себе.
А вона плакала.
– Його не стало одразу…
– Хіба таке буває? – запитала Марійка. – Це неправда, цього не може бути!
З останніх сил вона вибралася, кинулася до нош і обм’якла.
Машина швидкої поїхала.
– Ходімо до хати, змерзнеш. Ти йому вже не допоможеш, – Іван тримав її.
Марійка дозволила відвести себе в дім. Ноги не слухалися, у голові все плуталося. Іван посадив її на диван, на якому зовсім недавно дрімав Віктор.
– Іди, дай мені побути одній, – сказала Марійка.
– Впевнена?
Вона закрила обличчя долонями і знову заплакала. Марійка так більше й не закрила очей. Вже вранці вона зателефонувала на роботу і попередила, що не вийде. Одягла пальто і вийшла надвір, у похмурий осінній світанок. У сусідів гавкав собака.
Он той кущ у вихідні Віктор підрізав, прибирав опале листя…
Плитка доріжки від хвіртки до будинку блищала від роси. Її також клав Віктор.
Біля гаражу стоїть його машина… Куди не подивися, все нагадує Віктора, все зроблено його руками, його речі довкола. Він є, і його немає…
Марійка підняла червоне від сліз обличчя, червоними очима дивилася в затягнуте суцільною сірою пеленою небо. Швидко світало.
– Тебе нема, – сказала вона голосно в небо. – Якби Ти був, то не дозволив би йому піти, – сказала вона і пішла в дім.
Потім вона зателефонувала до рідних чоловіка, його дочки. Та покликала маму, і вони обіцяли приїхати на поминки. Останньою зателефонувала своїй мамі.
– Коли поминки? Ох, що я говорю. Я зараз приїду, – сказала вона.
Марійка одяглася і викликала таксі. Вона робила все механічно. Хтось приходив, говорив якісь слова, пропонував допомогу. Двері в будинок не зачинялися. Марійка скинула всі турботи на маму. Сил займатися поминками не було. Ховати, значить, визнати, що Віктора немає, і не буде. А цього Марійка не могла визнати.
В лікаря, який видавав їй довідку, вона запитала, чи можна було врятувати чоловіка, якби «швидка» приїхала вчасно?
– Ні, майже миттєво все. Так, на жаль, буває. Не звинувачуйте нікого. І себе теж.
Вона пам’ятала, що все розпливалося перед очима, ноги не йшли, її практично несли на руках на цвинтар.
Вона востаннє підійшла до Віктора, такого рідного і такого чужого, зовсім не схожого на колишнього Віктора. Хіба може людина так швидко змінитись? Вона притулилася до нього і відчула щось холодне. І опинилася на землі…
Марійка ясно все розуміла, то ніби перебувала в забутті. Будинок поступово спорожнів.
– Доню, мені треба додому їхати. Там батько один, він же ж слабий.
– Їдь, – мляво відповіла Марійка.
– Може, й ти зі мною? Відволічешся, вже разом легше.
– Ні. Потім все одно повертатися. Їдь. Я впораюся.
Марійка зовсім у цьому не була певна. Але їй хотілося залишитися одній, щоб ніхто не заважав згадувати кожну мить життя з Віктором. Їх було так багато, цих митей щастя. Їй здавалося, що він поряд, у домі. Вона чує його дихання ночами, скрип сходів під вагою його тіла. Але не сказати ж мамі про це. Подумає, що Марійка вже зовсім.
Ні. Вона у ясному розумі, як ніколи. Їй треба все згадувати до дрібних подробиць, щоб нічого не забути. Поки вона пам’ятає, Віктор живий, і буде з нею завжди…
У неї нічого не залишилося, окрім спогадів. І кохання…
…Не ховайте сльози. Хочеться плакати – плачте, хочеться кричати – кричіть.
І все одно, що подумають про вас друзі та сусіди, адже це не в них горе, яке інакше просто неможливо перенести…