-Проходь, – Віра вказала у бік квартири.
-Дякую, – Андрій пройшов усередину. — Давно я тут не був…
– Пару років, здається, – Віра ніяк не могла взяти себе в руки.
-Ти одна? — спитав невпевнено Андрій.
-Не зовсім, – Віра замовкла.
-Не зрозумів? – Андрій відступив на крок назад.
-Не переживай, заходь – посміхнулася Віра. – Чай будеш?
– Каву, якщо є.
-Є. Сідай, зараз зварю, – Віра зайнялася кавою.
Андрій оглядався на всі боки. Раптом його погляд зупинився на дитячому стільчику. Він навіть підвівся і підійшов ближче, щоб його розгледіти.
Віра застигла.
-У тебе дитина? — нарешті вимовив Андрій здивовано.
Вона чекала на це питання більше двох років і зараз тягла з відповіддю. Вона не знала, що буде далі. Нарешті Віра як ні в чому не бувало вимовила:
-Так. Син, – сказавши це, вона різко відвернулася, щоб він не побачив цілої гами емоцій у неї на обличчі.
– Чоловік? Також є? – глухо промовив Андрій.
Віра боялася розплакатися. Як довго вона мріяла, що він їй поставить це питання і вона обов’язково відповість, що так, мовляв, є. Та ще й найкращий. Але саме зараз, у момент, коли він був поруч, їй зовсім не хотілося розігрувати драматичних сцен. Так, на жаль, але вона не була актрисою.
-Ні, не пощастило, – Віра тихо додала, – мені з чоловіком.
Андрій сів. Він про щось посилено думав. Нарешті він сказав:
-Скільки дитині?
-Скоро два, – зітхнула Віра. – Вже великий. Ось говорити почав на всю, а то мовчав все. Такий цікавий став…
Андрій зі змішаними почуттями слухав Віру. З одного боку, йому не потрібні були ці новини про “говорити почав”, з іншого, якась прихована думка не давала йому спокою, але він ніяк не міг зосередитися на ній.
-А де він? – Нарешті сказав він.
-Спить. У кімнаті спить, — поправила себе Віра, потім подивилася на годинник, — незабаром прокинеться.
Вона, ніби прийшовши до тями, вийняла з холодильника сирок і пюре. Поставила на стіл грітись.
Андрій із цікавістю спостерігав за нею. Такою він її ніколи не бачив. Вона тепер у новому статусі мами. Андрій з повагою подивився на Віру.
Дівчина зварила каву та розлила по чашках. Потім порізала сир та ковбасу. Усе це поставила перед Андрієм.
-Їж, – додала вона.
-Дякую, – Андрій потягнувся за чашкою. У цей момент у кімнату зайшов він, озирнувся, побачив незнайомого дядька, підбіг до мами і сховався за коліна.
Віра нахилилася і взяла сина на руки:
-Не бійся, – ласкаво сказала вона хлопцеві, – це дядько Андрій. Познайомся з ним.
Віра поставила хлопчика на підлогу. Той несміливо підійшов до дядька і простяг свою маленьку руку, щось бурмочучи при цьому своєю мовою.
-Привіт, – потиснув малюкові руку Андрій, – як тебе звуть?
-Андлійко, – Вимовив малюк.
-Як? — не здогадався Андрій.
-Андрійко, – тихо промовила Віра.
Андрій на мить застиг, думка, що крутилася у нього в голові, раптом почала матеріалізуватися.
-Йому? Два? Буде… — повільно промовив він і запитливо глянув на Віру, — то він… мій… син?
Віра мовчала. Вона взяла дитину на руки і сховалась за нею від пильного погляду Андрія.
-Навіщо тобі це? — тихо промовила вона. — Хіба це має значення? Він мій.
-Має і дуже велике значення. Як же ти…чому не сказала…я..
-Андрію, не треба, – зупинила його Віра. — Ти б, я б, ну яке це має значення. Потяг пішов, життя продовжується…
Андрій уважно подивився на Віру. Вона завжди відрізнялася своєю стійкістю та витримкою. “Кремінь”, так її кликала мама. Потім Андрій перевів погляд на хлопця. Згадав свої дитячі фотографії, що зберігалися у мами у товстому сімейному альбомі. Здається, маленький Андрій – це копія його у дитинстві.
-Йди до мене, – покликав великий Андрій маленького.
Хлопчик простягнув руки до дядька.
Андрій узяв його на руки. Хлопчик не злякався, не заплакав, а раптом обійняв чоловіка маленькими ручками і всім своїм маленьким тільцем притулився до нього.
Віра відвернулась, щоб не заплакати. Вона показувала синові фото Андрія, говорила йому, що це тато, але не думала, що малюк може запам’ятати або впізнати в реальному житті батька.
Андрій не втримався від сліз. Він уткнувся носом у маківку сина і розчинився в ньому.
Віра розуміла, що треба якось завершувати цю ідилію.
– Андрійку, сідай поїси сирок, – нарешті сказала Віра.
Син слухняно спустився з рук і поплентався до свого стільця.
Андрій пройшовся кімнатою від хвилювання. Все, що відбувалося, йому здавалося якимось сном.
Віра дала синові сир і ложку. Хлопчик з апетитом почав їсти.
-Ти надовго? – Віра розвернулась до Андрія. Вона вже втомилася від напруження, викликаного його приходом і хотіла, щоб він скоріше пішов. Їй багато про що треба було подумати.
-Ні, я зараз піду, – Андрій розумів, що розмова зараз у них з Вірою не складеться. Всі його пояснення на тлі маленького Андрійка їй здадуться мішурою. Те, що пережила вона, залишившись одна, в жодне порівняння не йде з його трудностями.
Два з половиною роки тому він отримав привабливу пропозицію від хорошого знайомого допомогти у бізнес-проекті. Для цього треба було переїхати до іншого регіону на постійне місце проживання. Віра якраз отримала нову посаду. їй дуже подобалася її робота, колектив. Та й батьки жили тут, а вона вважала за свій обов’язок їм допомагати. Вона категорично відмовилася навіть розглядати це питання.
Андрій переконував її як міг, наводив мільйон аргументів, просив хоча б поїхати та подивитися як там. Віра була непохитна, вона наполягала на тому, що в нього, хороша робота, все налагоджено і навіщо в пошуках журавля рушити все хороше.
Андрій дуже образився на Віру, що не підтримала, що не повірила в нього, не поїхала за ним як вірна дружина, а виявляється, ось у чому була причина. На той момент вона вже знала, що чекає на дитину. Але чому вона йому не сказала?Не стала стримувати? Потрібно все обміркувати, а потім сісти і поговорити.
– Ти не проти, якщо я ще до вас прийду?
-Андрій, – задумливо промовила Віра. — Я не бачу в цьому сенсу ні для тебе, ні для себе. Час притупив усі емоції і який сенс зараз все розбурхувати наново.
Віра знала від знайомих, що Андрій добре влаштувався на новому місці. Бізнес приносить прибуток і в нього все добре, але, як і раніше, вона не допускала навіть думок про переїзд кудись, а відносини на відстані їй були зовсім не потрібні. Переживати все знову вона зовсім не хотіла, занадто складно їй це все далося тоді.
-Нам у будь-якому разі треба поговорити. Тим більше, у нас дитина, — жорстко відповів Андрій.
Його тон зовсім не сподобався Вірі. Вона ледве стрималася, щоб так само жорстко не відповісти.
-У мене дитина. Це до тебе не має відношення. Ми жили спокійно і далі проживемо. Ти не хвилюйся за це. Іди, Андрію, тобі пора.
У цей час маленький Андрійко доїв свій сир, відсунув пюре, дбайливо запропоноване мамою, зліз із стільця і підійшов до Андрія.
Чоловік присів поряд із малюком.
-Ну, що, наївся? — ласкаво промовив Андрій.
-Так, – кивнув малюк, – підемо тобі показю, – хлопчик потягнув за руку чоловіка.
Андрій слухняно поплентався за малюком. Віра йшла слідом. Малюк привів чоловіка до кімнати, підвів до шафи і показав рукою на альбом під склом, що лежав на верхній полиці.
Андрій відкрив шафу та взяв альбом. Хлопчик провів Андрія до дивана, запрошуючи сісти. Андрій слухняно сів. Малюк виліз поруч на диван. Відкрив альбом, перегорнув сторінки. Андрій застиг, побачивши на фото себе.
– Тато, – маленький Андрійко показав пальцем на фото Андрія, а потім показав пальцем на Андрія, – ти тато!
Потім маленький Андрійко перегорнув далі та показав фото діда.
-Діду, – потім показав у бік мами і додав, – її тато.
Потім знову повернувся до альбому і показав на загальне фото, де був він, Віра, якась маленька дівчинка і, мабуть, батьки.
-Люба, – показав на дівчинку Андрійко, – тато Люби, – хлопчик пальцем відзначив чоловіка, що стояв поряд з Любою.
Потім перегорнув назад на фото Андрія і знову сказав:
-Мій тату, ти тату, – хлопчик з надією дивився на Андрія і чекав підтвердження своїм словам.
Віру затрясло. Вона весь цей час стояла у дверях і спостерігала за тим, що відбувається. Тільки зараз вона усвідомила, наскільки цій маленькій людині виявляється важливо, щоб у неї був тато. Вона навіть і не думала, що в такому віці можна цьому надавати значення. Були думки, що вона йому скаже, коли він буде старшим, як пояснить відсутність у житті Андрійка батька. Але що зараз для хлопчика це значуще, вона навіть і думати не могла.
Андрій погладив хлопчика по голові і сказав:
-Так, я тато, твій тато, – Андрій обійняв хлопчика.
Потім глянув на Віру і додав:
– Віро, нам треба багато про що поговорити. Я зараз піду, але обов’язково пізніше повернуся, і, будь ласка, дай мені шанс.
Віра, змахнула сльози з очей, кивнула на знак згоди.
-Знайсовся, – маленький Андрій Андрійович не відпускав батька.