Мене звуть Оксана і я найщасливіша дружина та мама у світі. Ми з чоловіком маємо найпрекраснішу, наймилішу та найкрасивішу дочку у світі. Її звуть Мілана. Вона наш сенс життя та найдорожче, що ми маємо. Адже дочка — це плід нашого безмежного кохання.
Але нещодавно мій чоловік, прийшовши додому, сказав мені, що хоче трохи побути один і попросив нас із дочкою поїхати погостювати до моєї мами. Звичайно, мені було дуже дивно і неприємно чути такі слова від коханої людини, але я її зрозуміла і поїхала.
Все почалося з того, що, коли народилася Мілана, я перестала все встигати. Вона в нас з дитинства досить проблемна дитина, часто хворіє і постійно вередує. Любить, щоб носили її на руках, постійно розважали та не відходили ні на крок. Тому весь день я приділяю увагу своїй дочці і часто не встигаю приготувати їжу та прибрати в квартирі, не кажучи вже про те, щоб помити голову або привести себе до ладу.
З кожним місяцем моєму чоловікові це стало все більше набридати. Він каже, що хоче по приходу додому бачити чисту квартиру, повний холодильник та хорошу дружину. На жаль, він не розуміє, що таке бути мамою. А вірніше сидіти вдома удвох із дитиною. Звичайно, збоку це здається досить легко і просто: ти доглядаєш дитину і можеш паралельно займатися своїми справами. Але це відбувається лише у мріях. У житті це велика та важка робота – бути мамою.
Але все ж таки я послухалася чоловіка і поїхала до мами. Звичайно, моя матуся не була у захваті від такого вчинку мого чоловіка. І все ж таки вона мене любить і приймає будь-яке рішення, прийняте мною. Ми жили разом у селі з матір’ю приблизно три тижні. Я, звичайно, дуже сумувала за своїм чоловіком, бо безмежно люблю його. Та й він мені дзвонив за день по кілька разів і цікавився як у нас справи, питав про дочку та її здоров’я. Я відчувала, що він теж за нас дуже сумує і чекає вдома.
І ось за три тижні так і вийшло. Приїхав мій чоловік до мами та забрав нас додому. Мама моя була дуже сильно проти того, щоб ми їхали і вмовляла мене не повертатися до чоловіка, бо він зі мною дуже погано вчинив. Але я сподіваюся, що це був його останній такий вчинок і більше не повториться.