Мені 27 років і маю двох дітей, нерідних. Завдяки їм я дізналася, що таке справжнє щастя.
— Софіє, зрозумій ти правильно. Я не маю іншого вибору. Совість не дозволяє залишити дітей. Вони бідні мешкають у дитячому будинку. Я їх обов’язково заберу звідти! — це перше, що я почула від чоловіка, коли ми повернулися додому з похорону його рідної сестри.
Каті, його рідній сестрі, було лише 35 років, коли вона потрапила в автокатастрофу і трагічно померла. У неї залишилося двоє дітей, яких ростила одна, без чоловіка. Інших родичів не було, окрім дідуся. Він важко хворий, тож ніхто не дозволив би займатися йому дітьми.
Я намагалася увійти до становища свого чоловіка і зрозуміти його. Чесно кажучи, я пишаюся Вовою, він робиться правильно. Проблема в тому, що я не була морально готова до материнства. Ще й одразу двоє дітей. Але інших варіантів ми не розглядали.
Минуло три тижні. Якось Вова приїхав і цього разу не один, а з двома дітьми.
Спочатку хлопчики соромилися, а також трошки боялися нас. Одна річ — мене, а ось Вову чомусь вони боялися було незрозуміло. Діти його знали, раніше проводили багато часу разом, гостювали у нас.
— Софіє, все гаразд. Сподіваюся, згодом вони звикнуть до нас. Дамо їм час, адже зовсім недавно вони втратили матір. Тільки-но приїхали з дитячого будинку, де умови, м’яко кажучи, не дуже. Будь ласка, наберись терпіння, — говорив чоловік і намагався мене заспокоїти.
На початку хлопці постійно погоджувалися зі мною, щоби я їм не сказала або не запропонувала. Щоразу мене це все більше починало дратувати. Вкотре я не стрималася і підвищила на них голос. Це їх дуже налякало, тож вони розплакалися. Я почала вибачатися, заспокоювати їх, і тоді вони зізналися, що коли їхали з дитячого будинку, їм наказали, щоб вони з усім погоджувалися, інакше повернуться. Це мене вразило. Одного разу я їх обійняла і пообіцяла, що ніколи їх ніхто назад не віддасть. З цього моменту мої стосунки з дітьми почали налагоджуватись.
Звичайно, коли в сім’ї з’являються діти, то витрачається втричі більше грошей. Тому чоловік змушений був шукати ще одну роботу. Адже хлопчики ростуть, потрібний одяг, взуття, іграшки, до школи різні речі.
Мене тішило, що діти ставилися одне до одного дуже добре. Я ніколи не бачила, щоб вони сварилися, вони стоять один за одного горою.
Минуло шість років, ми жили дружно. Якось приїхав до дідуся у гості. Він мало не з порога запропонували віддати старшого до військового училища. Мене це дуже шокувало. Як ми могли їх розлучити, двох рідних братів, які так кохають одне одного?
Навіть, розмірковуючи про це, ми з чоловіком відмовилися у відповідь від дідуся ми почули:
- А дарма. Дивні ви, краще подумали б і погодилися. Час іде, а своїх дітей у вас немає. Ви ж не молодшає, — різко відповів старий.
— Нам байдуже рідні, це діти чи ні. Ми їх дуже любимо і бажаємо їм всього найкращого. А краще їм буде, якщо вони будуть поряд, — відповіла я.
Відразу після того, як дідусь пішов, мені стало раптово погано, чоловік викликав швидку. Мене оглянули та повідомили чудову новину: я була вагітна, вже третій місяць.
На щастя не було меж. Минуло чотири місяці, до нас прийшов лист, у якому йшлося про те, що дідусь подарував хлопцям трикімнатну квартиру. Це була чудова новина, ми всі зраділи. Ми одразу виставили квартиру на продаж, а із коштів від продажу, купили простору квартиру у нашому місті.
Згодом я народила дівчинку, пологи пройшли легко та швидко. Мене тішило, що хлопчики дуже полюбили Валерію, то ми з чоловіком назвали нашу доньку. Вони постійно допомагали у догляді за нею. Робили це не примусово. Найбільше хлопці любили гуляти із Валерією у парку. Згодом навіть навчилися перевдягати її. Мені було нестрашно лишати на них дочку, довіряла їм.
Я по-справжньому щаслива мати прекрасних трьох дітей.
З того часу минуло багато часу. Сьогодні ми з Вовою щасливі бабуся та дідусь чудових шістьох онуків.