Я дивилася на Сашка і не могла ніяк повірити, що це він. Скільки ж минуло, коли ми востаннє бачились?.. Уже років п’ять, певно… Від колишнього красеня і фаворита дівчат залишилася лише тінь. Змарнілий, виснажений, наче повернувся із заслання, тільки очі підказували, що це Сашко.
На п’ятому курсі ми зустрічалися… Я була закохана, як остання дурепа. Таємно мріяла, як будемо разом. Але одного разу, ховаючи погляд, він несподівано випалив: у нього є інша і в них усе серйозно.
– Серйозно?! А зі мною значить так – забавки? – пам’ятаю, як кричала від болю йому в лице…
Але Сашко тоді просто сказав «пробач» і пішов. Більше ми не зустрічалися…Пам’ятаю, як мені хотілося вмерти… Випадково дізналася, що Сашко перейшов на заочне відділення… Казали, що одружився, до того ж, його обраниця ніби старша на кілька років, ще й з дитиною… Я не могла повірити, була переконана – плітки. Усе сподівалася, що він повернеться… Але час загоює душевні рани…
Аж тут на вулиці – він. Серце знову стиснулося. Від болю і жалю.
– Може, зайдеш на каву? – запитав раптом. – Я тут недалеко живу, квартиру винаймаю.
Відчула, що йому дуже хотілося вилити душу. Тому погодилася. Дорогою він мовчав, точніше говорила я, розповідала про себе. Лише коли переступили поріг, Сашко, певно, помітивши моє хвилювання, сумно посміхнувся:
– Я сам живу. Так що не звертай уваги на безлад. Але кава в мене точно є, і цукерки. Я пам’ятаю, що ти любиш…
Коли горнятко з духмяним напоєм опинилося в моїх руках, Сашко почав розповідати:
– Знаєш, якби мені хтось таке сказав раніше, я б не повірив і розсміявся би йому в обличчя…
…Він познайомився з Дашею на дні народження у котрогось зі своїх родичів. Розговорилися. Вийшли разом. Чи сподобалася? Можливо. Але не так, щоб втратити голову. Весела, симпатична… Даша попросила провести. Надворі була темна ніч. Жила десь поряд. Розповіла, що розлучена, має маленького сина. Попросила номер мобільного. Обмінялися. Подумалося: а що ж тут такого?… Через кілька днів зателефонувала, запропонувала невелику роботу – поклеїти шпалери. Сашко вже не раз улітку так підзаробляв, тож не відмовився.
Даша була дуже люб’язною, годувала обідом. Спочатку клеїв шпалери, потім, виявилося, треба зробити невеликий косметичний ремонт у коридорі. Знову погодився. Коли все закінчив, Даша, мило посміхаючись, заплатила, ще й у гості запрошувала… Через кілька днів Сашко відчув, що хоче знову бачити Дашу…Ні, якихось сильних почуттів не було. Його просто наче тягнуло магнітом до неї. Став ходити. Все частіше. Не міг зрозуміти чому, але наче якась невидима сила піднімала його і несла туди. Коли пробував стриматися, розібратися зі своїми почуттями, Даша… враз телефонувала, щось там балакала. І він уже не міг і просто біг до неї. Став залишатися на ніч…
– От тоді ми розійшлися. Я не знав, що зі мною відбувається, але щодня біг до Даші, – мовив сумно.
Невдовзі й одружилися. Даша все взяла у свої руки. І весілля організувала, і запропонувала перейти на заочне, аби міг працювати. Адже тепер у них сім’я!.. Він не міг нічого сказати проти, зі всім погоджувався. Інколи хотілося бігти від Даші геть. Він пробував, але потім… знову повертався. Відчував, наче з нього хто п’є життєві сили. Інколи абсолютно нічого не хотілося. Міг сидіти і просто дивитися в одну точку. Став заглядати в чарку.
Нарешті набрався мужності і звернувся до лікарів, хоча Даша й відмовляла. Але медики тільки руками розводили, нічого не знаходили: «У вас усе добре, і аналізи нормальні, відхилень ніяких не виявлено». Нарешті одна лікарка стиха порадила звернутися до однієї бабці-знахарки: «Вона вже точно вам допоможе. Не одного рятувала, коли ми були безсилі…»
Сашко таки пішов до знахарки, нічого не кажучи Даші. От чомусь змовчав. Те, що сказала йому бабця, ошелешило: «Хлопче, на тобі страшний приворот чорною магією, на шлюб, на все життя. Смокче з тебе твою енергетику. Дістанеться і тій, яка це зробила. Важко буде, непросто це. Але я постараюся тобі допомогти»…
Бабця наказала йому суворо постити, потім сходити до церкви до сповіді і причастя. А потім знову завітати до неї…
Сашко зробив усе, як казала знахарка. Було справді дуже важко. Інколи його огортали страшні приступи агресії, , інколи навпаки – хотілося напитися. Він тримався. Врешті-решт його справді відпустило. Сашко розірвав із Дашею. Як вона плакала, просила пробачення! Казала, так закохалася в нього, що готова була на все. Навіть на приворот. Падала в ноги, просила залишитися. Це вже їй не допомогло. Потім телефонувала майже щодня, вмовляла. Але нічого не хотів чути. Мусив змінити номер, винайняти житло.
…Ось уже рік, як він сам. Хвороби, правда, переслідують його. Але переконаний: тепер усе подолає, бо зустрів… мене.
– Ти мені віриш? – Сашко заглянув в очі. – Кинув тебе тоді не по своїй волі. Кохав тебе. Вибач, що завдав болю. Я й сам настраждався…
Мені чомусь захотілося його обійняти і врятувати від туги. «Може, – майнуло в голові, – ще не все втрачено?» Відчувала, як колишнє кохання з новою силою увірвалося в серце.
– А давай спробуємо все спочатку? Ти не проти? – раптом, наче читаючи мої думки, запитав Сашко.
І хіба я могла сказати ні?…