Важкі вхідні двері відчинилися. У коридор Андрій поставив величезні пакети з покупками на підлогу і зачинив за собою і дружиною двері.
Пакети були повні: тут і хрумкий французький батон діловито висовувався над усіма іншими покупками; помідори з огірками чекали свого часу, щоб побути разом в одній салатниці; завалені грецьким йогуртом спагетті, думали про гарячу ванну; дорогий сорт сиру дивився крізь плівку на зелень; пружний качан салату “Айсберг” підпирав бік буженини, і ще баночки, пляшечки…
Олена забарилася, подивилася на чоловіка і посміхнулася.
– Втомилася, – сказала вона.
– Давай пальто, йди, я віднесу все на кухню. Діти, ми вдома! – голосно сказав Андрій і засунув черевики під лавку.
– Що купили? – копаючись у пакеті, запитав син і, не виявивши в одному пакеті нічого цікавого для себе, перейшов до другого, – нічого не купили. А крилець немає, мамо? Я просив.
– Ми не заїжджали з батьком до кафе, – відповіла мама з ванної кімнати.
– А кіндер? Мамо, я просила шоколадне яйце, – надула дочка губи.
– Марійко, вибач, я забула, втомилася сьогодні…
– Нічого не можна попросити! – Дочка не дослухала і грюкнула дверима, опинившись у своїй кімнаті.
Андрій зсунув брови і, відчинивши двері до дочки, суворо сказав:
– Це що за поведінка? Хіба можна кричати на маму?
– Можна! Вона не купила мені кіндер! – щоки дочки почали червоніти, швидко змінюючи колір.
– Марійко, так не можна, це ж мама!
Дочка тупнула ногою і відвернулася від батька.
Аедрію тільки й лишилося, що розгублено повернутись і зачинити двері до дочки. Олена ж, не кажучи жодного слова, пройшла на кухню.
***
Вечірнє місто готувалося поринути у нічне життя. Андрій дивився крізь нещільно закриту штору, лежачи в ліжку, і не міг заснути.
– Не спиться? – тихо спитала дружина.
– Ні, звідки знаєш?
– Відчуваю. Ти дихаєш інакше, коли спиш.
– Олено. Щось ми робимо не так. Якось не так виховуємо дітей. Розбалували. Вседозволеність. Все найкраще вони мають. У кожного своя кімната, брендові речі, купуємо все, що захочуть. А вони, сперечаються, я собі таке не дозволяв у їхньому віці, та й зараз.
– І я, – тихо погодилася Олена. – Може, працюємо багато і мало їм приділяємо часу, а всіма цими покупками намагаємось замінити себе? Ми з батьками у походи ходили, картоплю копали. А я зараз без сил увечері приходжу, аби до ліжка дойти.
– А я досі пам’ятаю “зайчиковий” хліб, який батько з поля приносив. Досі.
– Що за “зайчиковий” хліб?
– Батько в полі працював, а після роботи завжди два шматки сірого хліба приносив, такого смачного, свіжого. Говорив, що від зайчика.
Час тоді важкий був. За столом батько завжди намагався з’їсти менше, підкладаючи мені і братові. Але я відмовлявся, бачачи, як батько виглядає, слабшає. А ось у цей хліб від зайчика вірив, наївно, по-дитячому. Лише років за десять батько, сміючись, розповів, що цей хліб йому давала з собою мама.
– Андрію, так ти як батько твій робиш. Той же “зайчиковий” хліб своїм дітям даєш щодня у вигляді одягу, піци… просто можливостей більше стало, а так нічого й не змінилося, батьки завжди хочуть, щоб їхні діти жили краще, так було і буде, а от відношення до батьків – це інше, тут нам працювати та працювати треба, а зараз засинай…