«Потрібен дідусь для хлопчика, оплата договірна» і нижче написаний номер телефону.
— Зовсім знахабніли ці заможні люди, — Іван Максимович обурювався, прочитавши це оголошення в інтернеті, — мало того, що в них особисті няні, водії, кухарі, хатні робітниці, тепер ще й дідусів наймають.
Іван Максимович шукав роботу. Зовсім не вистачало йому грошей із цією копійчаною пенсією і думав він не стільки про свій добробут, скільки про вірного друга, собаку Діка.
Старенький пес, як і сам Іван Максимович, потребував медичної підтримки, та й корми для тварин не дешевшають, а Дік пес значних розмірів і їсть більше за самого господаря. Та ще Іван Максимович підгодовував покинутих дачниками собак, бо жив він на своїй старій дачі, поступившись квартирою доньці Поліні, яка ніяк не могла влаштувати своє особисте життя.
Але старий не скаржився, йому навіть подобалося жити на дачі. Ніякої метушні, знову ж таки ліс, річка поруч, а повітря яке свіже.
Та ось тільки всі грошові запаси старого були вичерпані, і він вирішив знайти собі посильну роботу. Думав піти сторожовати, але ж не брали. Якщо раніше на цих посадах люди похилого віку працювали, то тепер тут працюють молоді та сильні хлопці від охоронних фірм.
— І чого вони там охороняють, що такі молодики до об’єктів приставлені? — запитував старий Діка, — таким хлопцям працювати потрібно, а вони сидять там, та в смартфонах грають.
Дік дивився на Івана Максимовича розумними очима, і старому здавалося, що він чує відповідь собаки:
— Не знаю, Максимовичу. Та й що це за охорона без собаки?
Жодної підходящої роботи на сайті для людей похилого віку не було, і Іван Максимович повернувся до оголошення:
«Потрібен дідусь для хлопчика», вирішив зателефонувати цьому дивному роботодавцю.
Старий добре прокашлявся, щоб голос не здавався таким уже старим і скрипучим, і набрав номер, зазначений в оголошенні. Роботодавець одразу ж відгукнувся на дзвінок. Це був жіночий голос, такий, що старому здалося, що йому відповіла дівчинка.
— Валерія Анатоліївна слухає вас.
— Я за оголошенням. Я правильно розумію, що ви на роботу хочете прийняти дідуся?
— Усе правильно, о 18:00 вас влаштує зустріч? — почув Іван Максимович.
— Так.
— Тоді називайте адресу, я до вас під’їду.
Старий назвав адресу і, натиснувши відбій телефону, кинувся наводити порядок у своєму будиночку, на ділянці в нього завжди був порядок. Потім помився, поголився, одягнув свій новий спортивний костюм і чекав на Валерію Анатоліївну.
О 18:00 до будиночка Івана Максимовича під’їхав чорний джип, і з нього вийшли чоловік міцної статури і мініатюрна жінка.
Старий повів гостей до хати і запропонував чай із варенням.
— Я із задоволенням вип’ю чаю, тим паче з домашнім варенням, а давайте питимемо чай у вашому саду, я там столик із лавками бачила.
Чай був міцним, варення ароматним, а бесіда теплою.
— Я спеціально приїхала до вас, щоб поглянути на вас у домашній обстановці. На перший погляд мене все у вас влаштовує. Ви не п’єте, маєте охайний вигляд, у домі й у саду у вас порядок, а отже, і в голові порядок. Розкажіть трохи про себе.
— Розповідати нічого, — почав Іван Максимович, — людина я проста, закінчив школу, пішов в армію, у прикордонних військах служив. Там полюбив собак і тепер по життю я не можу без них. З армії прийшов, пішов на завод і все життя працював на цьому заводі.
Одружився, з’явилася дочка, жили добре, добре. Два роки, як не стало можї Ніни. Залишилися ми з донькою вдвох. Навіщо вам дідусь? Думаю, за вашого матеріального становища ви могли б для хлопчика найняти няньок, учителів.
— В няньках мій Петя вже не потребує, йому дев’ять років. Біда в нас, Іване Максимовичу, Петя інвалід, пересувається на візку. Народився мій синочок нормальною дитиною. Все добре було, та тільки ось що сталося. Почну, мабуть, спочатку.
Народився Петрик без батька. Нічого не виходило у мене з чоловіками, не змогла я знайти людину, за яку пішла б заміж, а роки то йдуть, і я вирішила народити дитину.
Батько Петрика навіть не підозрює про існування сина. Я так вирішила. Щоб не було проблем, які б заважали нормально жити нам із Петром.
— А хто з вами приїхав, не чоловік? — поцікавився старий.
— Водій. Так от, усе було добре, у мене стрімко розвивався бізнес, моя мама допомагала мені ростити Петрика, і няня теж була у Петрика. До школи Петрик пішов добре підготовлений і, закінчивши перший клас, я Петрика з мамою відправила на відпочинок. На відпочинку трапилася біда. На очах у моєї дитини не стало моєї мами.
У Петрика був шок, стрес, і на цьому ґрунті в нього відмовили ноги. Лікарі ніякої патології не знаходять.
У яких тільки лікарів ми не консультувалися, нічого певного ми не почули. Усі
посилаються на стрес дитини, і піде Петрик знову чи ні – невідомо.
Деякі неврологи кажуть, що можливо, отримавши ще якийсь стрес, тобто поштовх,
який може допомогти Петрику стати на ноги, а може такий поштовх і погіршити
становище. Ну ось і все.
А Петру, я вважаю, потрібен поруч чоловік із життєвим досвідом. Не теперішні
молоді чоловіки, а саме такий, як ви. Адже він ніколи не мав довірчого спілкування з
дорослим чоловіком, а йому це потрібно. Ну як, ви згодні, Іване Максимовичу?
— Згоден.
— Зранку в Петрика заняття за шкільною програмою, а о 14:00 Петрик вас чекатиме.
Водій приїжджатиме за вами, і о 20:00 відвозитиме вас додому. Вас влаштує такий
час?
— Так влаштує.
— Ой, а про оплату? Скільки б ви хотіли за вашу працю?
— Ну я не знаю…
— Одна тисяча гривень на день, вас влаштує?
— Звісно, а чи не забагато це? — засумнівався Іван Максимович.
— Це нормально.
І, попрощавшись, Валерія Анатоліївна поїхала. Іван Максимович у такій напрузі був,
що навіть втомився від бесіди з Валерією, і не міг повірити, що за роботу дідусем він
отримуватиме такі гроші.
— Ну що Діку, живемо, а як воно буде, завтра дізнаємося.
Такого багатства Іван Максимович зроду не бачив, хіба що в кіно. Він навіть якось
оторопів, і йому страшнувато було ступати по блискучому паркету.
— Здрастуйте, мене Тоня звуть, я домробітниця. А ви, так я розумію, Іван
Максимович?
— Так, — тихо сказав старий.
— Та ви не бійтеся. Хоч тут і багато, проте стосунки прості, все по-людськи. Петрик,
Іван Максимович приїхав!
Петрик виїхав на візку назустріч старому і, посміхаючись, простягнув руку. Старий
потиснув худеньку руку дитини і сказав:
— Можеш мене дідусем Ванею називати або дідом Іваном, або Іваном
Максимовичем.
— Розберемося, — по-дорослому відповів Петрик, — а я Петрик, Петя. Тільки не
називайте мене Петро, не люблю.
— Добре, — сказав старий.
Іван Максимович із Петриком спілкувалися так, ніби вони одне одного давно знали.
Хлопчику було все цікаво: і як молодий солдат Ваня служив в армії і затримував
порушників кордону, і розповіді про службових і неслужбових собак.
Старий розповів про те, що з армії він прийшов зі своїм вірним другом вівчаркою
Каратом, з яким він охороняв кордон. На момент дембеля молодого солдата Івана
Карата списали, і Іван забрав його з собою. Відтоді в житті Івана Максимовича
завжди були собаки.
— І зараз у вас є собака? — запитав Петя.
— Так, мій відданий друг Дік.
— Іване Максимовичу, а ви мене познайомите з ним?
— Ну звичайно, якщо мама дозволить.
— Що тут маму згадують? — до кімнати увійшла усміхнена Валерія.
— Мамо, в Івана Максимовича є собака Дік, мені б із ним познайомитися.
— Неодмінно познайомишся
.
Час Івана Максимовича з Петриком пролетів непомітно. Хлопчику все було цікаво, а
старому цікаво з Петриком, адже своїх онуків у нього не було, а в цьому віці людям
похилого віку потрібне спілкування з дітьми. Діти і люди похилого віку на одній хвилі
і дуже добре розуміють одне одного.
— Валеріє Анатоліївно, я якось розгубився і не запитав, що входить у мої обов’язки, —
запитав Іван Максимович.
Валерія бачила, в якому піднесеному настрої перебуває її син, вона не помилилася зі
старим і вирішила, що потрібно спростити стосунки начальник-підлеглий:
— Іване Максимовичу, кличте мене просто Валерією, і ніяких обов’язків у вас немає.
Приходьте до нас не як на роботу, а як до своїх близьких людей, якщо це можливо.
Спілкуйтеся з Петриком так, як би ви спілкувалися зі своїм онуком. Я рада, що ви з
ним знайшли спільну мову.
— Це не важко. Петрик дуже допитливий хлопчик, а мені є що йому розповісти.
Минуло три місяці, як Іван Максимович був на посаді дідуся. Що довше Іван
Максимович працював дідусем, то сильніше він прикипав до Петрика, і Петрик
відповідав старим тим самим.
Домробітниця Тоня жартома почала називати їх дружками, а вони й не були проти,
тільки посміхалися словам Тоні.
Іван Максимович усюди супроводжував Петрика: і в басейн, де у хлопчика були
індивідуальні заняття, і на реабілітацію, і на прогулянки.
Вони не набридали одне одному, а коли в Івана Максимовича були вихідні, Петрик
дзвонив йому і просив:
— Іване Максимовичу, нудно без вас. Може ви приїдете?
— Петрику, ти ж чоловік, розуміти мусиш, що Дік сумує за мною, та й домашні справи
деякі накопичилися.
— От якби я міг до вас приїхати, я б допомагав вам і з Діком би грався, йому б не було
нудно. Іване Максимовичу, а можна мені до вас приїхати?
— Звичайно приїжджай, якщо мама дозволить.
І мама дозволила. Вона сама привезла Петрика, і з ними приїхала Тоня. Тоня
взялася за прибирання в будинку старого, і як він не упирався, вона, посміхаючись,
мила, терла, шкребла і примовляла:
— Давно тут жіночих рук не було. Тому, Іване Максимовичу, ви вже дозвольте
навести лад, а ви геть гостей розважайте, чаю поп’єте, та Петрика з Діком знайомте.
Дік хоч і старий пес, але із задоволенням грався з хлопчиком, у Петрика ж теж
можливості були обмежені, ось вони і порозумілися.
— Вихідний день пройшов чудово. Спасибі вам за гостинність, Іване Максимовичу, а
нам пора їхати. Та он і Тоня вже закінчила прибирання, — сказала Валерія.
— Мамо, тут так гарно, можна я залишуся в Івана Максимовича з ночівлею? Я поїду, а
Дік нудьгувати буде.
Очі хлопчика сяяли, щоки палали рум’янцем, мати бачила, якою щасливою є дитина
в компанії старого і Діка.
— Валерія, нехай Петрик залишається. Завтра ж неділя, водій може завтра за ним
приїхати. Якщо вже не довіряєте старому, нехай і Тоня залишається, місця всім
вистачить, — підтримав хлопчика Іван Максимович.
Петрик так благально дивився на матір, і Тоня теж вставила своє вагоме слово:
— Валеріє Анатоліївно, якщо треба, я залишуся. Нехай малий побуде на свіжому
повітрі, а то все в місті, та в місті, а завтра ввечері за нами машину пришлете.
— Ну що мені з вами робити? Залишайтеся.
— Ура! — Петрик покотився доріжкою, а Дік стрибав і пустував, забувши про те, що
він уже старий пес.
Так повелося, що Петрик майже кожен вихідний проводив з Іваном Максимовичем.
Тоня залишалася дуже рідко, бо все же таки потрібно було працювати.
Чоловічий союз старого і хлопчика був настільки міцний, що вони і вдвох не
нудьгували, та й Дік не давав їм нудьгувати.
Одного разу, такого ж вихідного дня, ввечері, Івану Максимовичу стало погано. Час
від часу організм дає збої і сповіщає неприємними дзвіночками.
— Петрику, щось мені погано, напевно тиск піднявся. Піду прийму ліки, та приляжу, а
ти погодуй Діка, а я трохи відлежуся, і ми повечеряємо з тобою.
Петрик погодував Діка і коли заїхав у кімнату старого, побачив, що Іван Максимович
лежить, очі його заплющені, одна рука звисає до підлоги, і йому здалося, що старий
не дихає.
— Дідусь Ваня! Не вмирай! — закричав Петрик, різко підскочив із крісла, зробив
кілька кроків до Івана Максимовича і біля ліжка впав на коліна. Іван Максимович
підскочив як ошпарений.
— Господи, Петрику, що сталося? — злякався старий.
Петрик і плакав, і сміявся:
— Дідусю, я злякався. Думав, що ти помер.
— Ну, ну, Петрику, напевно ліки так подіяли, і я задрімав. А ти що, сам дійшов до
мене?
— Не знаю. Напевно. Не пам’ятаю, я дуже злякався.
— А ну, давай-но я тебе підніму, і ми спробуємо зробити кілька кроків. Не бійся,
Петрику, я тебе буду тримати.
Старий підняв хлопчика й обережно повів його. Зробивши кілька кроків, Петрик,
усміхаючись, дивився на Івана Максимовича:
— Дідусь Ваня, я йду, сам іду. Я трохи втомився, можна я трохи посиджу, але тільки
не в цьому інвалідному кріслі, а потім ми ще трохи походимо.
Увечері, в неділю, коли Валерія приїхала по сина, відчинивши хвіртку, побачила, що
інвалідний візок порожній і стоїть осторонь, а доріжкою, яка веде до будинку,
обережно йде Петрик, якого підтримує Іван Максимович у супроводі Діка, і веде з
дідусем свої нескінченні бесіди.
— Ти, Петрику, скоро будеш бігати, як усі хлопчаки. Ми з Діком старенькі, за тобою не
встигнемо, — підбадьорював Іван Максимович хлопчика.
— А я буду потихеньку бігати. Ти, дідусю, і Дік — мої найкращі друзі, і тому навіщо мені
від вас тікати?
Валерія дивилася вслід і плакала, боячись порушити їхню ідилію