— Гірко! – заревіла вкотре рідня, і Марина поморщилася, піднімаючись з-за столу слідом за своїм новоспеченим чоловіком.
— Раз, два, три… – почали рахувати напідпитку гості, а Вадим уважно подивився в очі дружини.
— Марино, що з тобою? Ти ніби не рада…
А Марина й справді не могла радіти. На душі було сумно. Учорашня розмова з мамою не давала спокою. Та, роздаючи поради, як зазвичай робила перед усяким важливим заходом, наказала збирати конверти з подарунками від гостей особисто.
— Не довіряй нікому, донечко! Потім половини не дорахуєшся!
— Нехай Вадик збирає.
— Ну, звісно! Знайшла надійні руки! Ти, Маринко, ти в собі? Коли це мужик надійнішим був? На себе сподівайся, дівчинко! Тільки на себе! І нікому не вір!
— І тобі, мамо? – Маринка гладила весільну сукню і посміювалася нишком.
— Що ти хихикаєш?! – мати Марини, Наталя, сердито впустила на стіл, що стояв посеред кімнати, важку стопку постільної білизни, приготованої для гостей, які з’їжджалися на весілля. – Я тобі не тітка чужа! І поганого не пораджу! Досвід який-ніякий є! Слухай матір, якщо своїм розумом Бог не нагородив!
— Мамо.
— Що мамо?! Хіба я тобі чогось поганого хочу?! Ти в мене єдине світло у вікні! Я думала, що почекаєш ще, довчишся, а тобі, бачиш, засвербіло! Заміж треба! Ну, йди! Сходи! Подивися, як там! А потім втечеш від свого Вадима, як я колись від першого чоловіка втекла! Тому, що немає там, донечко, нічого хорошого! Для тебе вже точно немає ! То була б сама собі господиня, а тепер будеш гребти за всіма… – Наталя схлипнула і відібрала в доньки праску. – Дай, я! Спалиш ще… І несуть тебе чорти в цей дім! Навіщо тобі все це, донечко? Навіщо тобі чужі люди?! Жили б зі мною!
— Ні, мамо. Ти ж сама знаєш, що погана це затія. Вадим тобі не подобається. Ти його з’їси, і не подавишся! – Марина обійняла матір. – Я тебе люблю, але жити з тобою – те ще задоволення!
— Усе-то ти про мене знаєш… – Наталя витирала сльози. – Чого тобі не жилося вільно? Ще б хоч рік-другий? Адже, не в положенні…
Марина хмикнула і відвернулася, а Наталя ахнула і ледь не впустила праску.
— Що? Донько… Та що ж це?! Чому не сказала?!
— А як тобі скажеш, мамо? Ти ж… Ой, тільки не плач! Мені нервувати не можна! Чого ти? – Марина витирала матері обличчя чистою наволочкою, через брак хустки під рукою. – Ти не рада, чи що?
— Куди вже тут радіти?! Молода, дурна, недоучка, а вже з дитиною на руках! Марино, ну навіщо?!
— Мамо, не починай! Усе вже зроблено!
— Ось саме так! А наслідки мені розгрібати!
— Чому тобі? Ми самі!
— З вусами! – Наталя сердито відкинула наволочку і почала несамовито возити праскою по Маринкиній сукні. – Влізеш хоч у неї? Чи розшивати треба?! Часу вже немає!
— Мамо, ти що? Воно ж на шнурівці! Та й термін у мене ще маленький. Не видно нічого.
— Його батьки знають?
— Ні. Ми нікому не говорили. Ти – перша дізналася.
Ця новина хоч якось примирила Наталю з реальністю. Якщо вона перша, то це означає, що донька поки що на її боці, і потрібно зробити все, для того, щоб вітер не змінився. Заберуть же…
Вона зробила глибокий вдих, залишила в спокої праску і пішла на кухню – води попити. А коли повернулася, сунула Маринці здоровенне червонобоке яблуко і наказала:
— Жуй! Вітамінів багато не буває!
Наталя намагалася тримати себе в руках, але виходило, м’яко кажучи, не особливо. Та й як інакше? Дочка ж єдина! І крім неї у Наталії нікого! Батьків давно на світі немає, а чоловіки… Що один був недолугий – усе пив та гуляв, доки не пішов від Наталії, витративши всі нерви. Що інший – мовчун і тихоня, не здатний ні на що, окрім як принести в дім свої биті три копійки і сидіти вечорами годинами безперервно, клеючи кораблики.
Моделі вітрильників, які він робив, Наталя всі зламала до єдиної, після того, як чоловік сказав їй, що більше не любить і йде до іншої. Вона стискала в сильних руках тендітний човник, і той ламався з тихим тріском, від якого ставало чомусь легше на душі…
Більше Наталя чоловіків у свій дім не допускала. Порозумнішала. Та й ні до чого було. Донька росла, турбот повний рот. Не до кохання…
Потай Наталя мріяла, що Маринка не вийде заміж, але буде в неї дитина і вона залишиться жити з нею. А, чим погано? Дитя під наглядом – хочеш гуляй, хочеш удома сиди! Мати завжди поруч! І нагодує, і тебе, і дитинку, і піклуватися буде, і розуму дасть! Живи та радуйся!
Але в Марини були свої плани.
Поїхала в місто. Вчитися. І там познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Наталя, дізнавшись, що Вадим із сусіднього селища, сплеснула руками:
— Не могла знайти когось цікавішого?! Маринка, ну ти й зірка! Хоч би міський був, а то…
— А чим він поганий, мамо?
Відповіді в Наталії для доньки не знайшлося. Вадима вона не прийняла відразу. Не сподобався він їй. У глибині душі Наталя розуміла, звісно, що жоден із кавалерів Маринки в її домі до двору не припав би, але зізнатися в цьому навіть собі вона не поспішала. Навіщо? Вона ж хороша мама!
Маринка це знала, але як треба, не цінувала. Хвостом махнула і подалася в дім до чоловіка. Цього Наталя доньці пробачити не могла. Ображалася, скаржилася при нагоді подругам, і мріяла, що донька все-таки одумається.
Перед весіллям, розмовляючи з майбутніми родичами, батьками Вадима, Наталя намагалася тримати себе в руках. Навіщо сваритися завчасно? Встигне ще. Пропозицію «протилежної сторони» взяти на себе більшу частину витрат відкинула одразу.
— Ми ж не жебраки! Дочка в мене одна! І все, що потрібно, я за нею дам. Не збіднію!
Батьки Вадима переглянулися, але заперечувати не стали. Поки Наталя скрупульозно записувала в зошит, що куди вже витрачено і які витрати ще попереду, мати Вадима, Галина, вийняла з шухляди комода невелику скриньку.
— Це подарунок мій тобі, Марино. Віддаю зараз, тому, що тут не тільки прикраси, а й грошики. Невеликі, звісно, але ти сама вирішиш, на що їх витратити. Може, туфлі купиш, або ще щось. Ти мені тепер теж донька. А дітей балувати треба!
Наталя на цю витівку Галини відреагувала не відразу. Стиснула губи, закреслила старанніше у своєму зошиті, а вдома висловила доньці все, що думала з цього приводу.
— Купують тебе! Думає, що ти в тепер до неї обійми кинешся та мамою назвеш! У тебе одна мати, Маринко! Так і знай! Відвернешся від мене – не пробачу!
— Мам…
— Навіть не кажи мені зараз нічого! Мовчи! Ух, яка я зла! Це ж треба було так довести?!
Наталя вирувала ще довго, а Маринка крадькома зазирнула в скриньку, подаровану свекрухою. Сережки були гарним, каблучка – ще кращою, а грошей виявилося стільки, що Марина купила собі «ту саму» білизну, на яку давно задивлялася. Коштувала вона стільки, що Наталя схопилася за серце, коли випадково знайшла бирку з ціною.
— Донечко! Це ж так дорого!
— Мам, ну разок же можна?!
Після весілля все стало тільки гірше. Наталя не упускала навіть найменшої можливості, щоб дорікнути доньці на те, що вона її кинула.
— Ночами не сплю! Усе здається, що ти поруч ходиш, дихаєш… Тужливо так, що сил ніяких немає! Лежу, витріщаюся в стелю, і темряву слухаю… Ох, донечко! Як же без тебе сумно…
Марина на голосіння матері уваги не звертала. Були справи важливіші. Виношування дитини дівчині далось непросто. Нездужання змінювалося повною апатією, весь час хотілося спати і до кухні Марина підійти не могла навіть близько через запахи. Готувала Галина.
— Не будеш ти, донечко, господинею в цьому домі! Не підпустить вона тебе до готування!
— Мам, та я сама не хочу! Мене навиворіт вивертає, варто мені навіть порожню каструлю побачити! Потім розберемося!
— Коли – потім?! Дитина зʼявиться – точно не до того буде! Куди з дитиною до плити?!
— Ти перебільшуєш. Усі готують. Жили б окремо – все сама б робила, а так – є кому допомогти, і добре!
— Дожилася! Чужа тітка на допомогу – добре, а рідна мати – погано!
— Я цього не говорила!
— Гаразд! Проїхали. Ти краще скажи, що там батьки Вадима думають про будинок бабусі? Адже забрали її до себе? Чому вас відокремити не хочуть?
— Ну чому не хочуть? Ми самі відмовилися поки що. Там ремонт треба робити. А куди нам зараз? Потихеньку приведемо будинок до ладу і переїдемо, як час прийде.
— Ти Вадиму скажи, щоб поговорив із батьками. Нехай перепишуть будинок на нього! І бажано так, щоб ти теж там частку мала!
— Мамо, я до того будинку жодного стосунку не маю. Вадима спадок.
— А ти йому хто?! Дружина?! Чи чужа? Дитину під серцем носиш! Пора про себе подумати, донечко! Якщо Вадим твій загуляє, то куди ти підеш?!
— До тебе.
— Це зрозуміло! І я тебе прийму, звісно! Але дитина чим винна?! Чи їй від батька нічого не має перепасти? З поганої вівці, Маринка, хоч шерсті жмут!
— Мамо, тебе кудись не туди несе! Я не збираюся йти від Вадима!
— Правильно! Почекай, поки він від тебе піде! А зараз – дій! І не сперечайся!
Марина бачила, що з матір’ю коїться щось дивне, але пояснення цьому знайти не могла. Адже та завжди її любила понад життя! А тепер що? Спить і бачить, щоб сім’ю доньки зруйнувати? Нісенітниця яка!
Розмовляти з чоловіком з приводу бабусиного будинку Марина не стала. Як не намагалася Наталя вивести доньку на цю розмову, та не поспішала. Вирішила, що це ні до чого.
З батьками Вадима у Марини склалися спокійні, рівні стосунки. Галина виявилася ідеальною свекрухою. У справи молодих не лізла, Марині допомагала, чим могла, дивуючи своєю делікатністю в простих, здавалося б, питаннях.
— Марино, тобі потрібно що-небудь у прання закинути? Я світле в машинку
завантажила, а кольорове трохи пізніше. І на вечерю голубці хочу зробити. Хочеш?
Або що-небудь інше приготувати?
Жодного разу за весь час, поки Марина жила в будинку батьків Вадима, вони не
зазирнули в кімнату «молодих» без стуку. І навіть якби Марина почала шукати
приводу для того, щоб посваритися зі свекрухою – вона б його просто не знайшла.
Пам’ятаючи про те, що говорила їй мати про те, хто кому мама, Марина тримала
дистанцію, і в Галини вистачило такту й розуміння, щоб не квапити невістку з
висновками.
Треба було готуватися до появи малюка, і Марина попросила Наталю з’їздити в місто
і купити придане малюкові.
— Мамо, ми з Вадимом усе вибрали, але заздалегідь купувати не стали. Ти ж казала,
що прикмета погана і таке інше… Тепер потрібно з’їздити і забрати візок, ліжечко та
інше. Я тобі фотографії скину, що з одягу вибрала. Щодо розмірів – сама розберешся.
У магазині підкажуть.
— Звичайно, донечко! Не хвилюйся ні про що!
— Тільки… Мамо, Галина Іванівна теж хотіла взяти участь. Навіщо машину в місто
двічі ганяти? Може, разом з’їздите? І веселіше, і мені спокійніше. Вона з нами була в
тому магазині. Допомагала візок вибирати. Та й оплачувати йоговона буде. Вони з
чоловіком вирішили онукові подарунок зробити.
— Ось ще! Я сама куплю!
— Матусю, ну навіщо? Я не хочу з ними сваритися! Ми ж уже домовилися!
— Не хвилюйся, Марино! Тобі шкідливо! Ми самі розберемося!
Дорогою в місто Наталя мовчала. Галина ж, поставивши їй кілька запитань, теж
замовкла і вела машину, відчуваючи, як згущується між нею і Наталею щось погане,
недобре…
У магазині Наталя пройшлася рядами з візочками і запитала:
— Який Марина вибрала?
— А ось цей! – показала Галина на світло-сірий візок-трансформер. – Зручний.
Люлька велика, крісло для машини є, колеса хороші…
Договорити Галина не встигла.
— Дівчино! Нам ось цей! Синій! – ткнула Наталя пальцем у перший-ліпший візок.
— Наталю…
— Галя, я сама розберуся! Марина попросила мене вибрати придане малюкові – ось
цим я і займуся! Ти щось проти маєш?
— Взагалі, діти вже все вибрали…
— Ну і що? Чи вони краще за нас із тобою знають, що дитині потрібно? Молоді ще!
Зелені!
Галина сперечатися не стала. Подивилася уважно на Наталю, кивнула якимось своїм
думкам і більше ні слова не сказала.
Після приїзду додому виявилося, що в Марини почалися перейми і її відвезли до
лікарні.
Виписка пройшла добре. Марина, трохи бліда і втомлена, гордо поглядала на друзів,
тримаючи в руках пишні букети, подаровані Вадимом і ріднею. А Наталя метушилася
поруч із зятем.
— Вадиме! Ти не так його тримаєш! Упустиш ще! Дай, я!
—Мамо, заспокойся! Усе добре! – намагалася урезонити її Марина, але це було
неможливо.
Оглядини вирішили не влаштовувати. Дитина маленька, Марина все це перенесла
важко, і Галина вперше жорстко відповіла Наталії:
— Ні, Наталко! Не зараз! Марина себе погано почуває. Та й малюка пожаліти треба.
Підросте Михайлик, зміцніє, і тоді зберемо всіх.
Наталя спробувала було протестувати, але слухати її особливо не стали. Тож, їй
нічого іншого не лишалося, як сісти в машину поруч із донькою і дутися всю дорогу
до дому.
А там на Наталю чекав дуже неприємний сюрприз.
— Що це? – вона втупилася на сіру коляску, що стояла на веранді будинку Галини. – А
де той візок, що я вибрала?!
— У магазині, – спокійно відповіла їй Галина, пропускаючи в будинок Марину з
дитиною. – Діти вирішили, що ця їм подобається більше. Ми з’їздили з Вадимом у
місто й обміняли.
— А що ще обміняли? – недобро, насупившись, запитала Наталя.
— По дрібниці. В основному те, що було в Марининому списку. А ось одяг, який ти
обирала, весь залишився. Марина сказала, що сама кращого вибору не зробила б…
Галина не договорила. Просто тому, що її вже ніхто не слухав. Наталя вилетіла з хати
і грюкнула на прощання дверима так, що затремтіли шибки веранди.
Майже місяць вона дулася. Метушилася хатою, від злості навівши там такий
порядок, що стіни й підлога ледь не сяяли тепер, відмиті сімома водами. Душа
рвалася до дочки, а образа міцно тримала у своїх лапах, не даючи мислити
розсудливо.
— Самі?! Самі! Ділові всі стали! Кого іншого послухати – завжди будь ласка! А мати
рідна все не так робить?! Ну, поживи сама, донечко! Спробуй, як це – у чужих людей
допомоги просити! А потім поговоримо! Ох, і поговоримо!
Але Марина, схоже, розмовляти з матір’ю на такі теми не поспішала. Їй вистачало
метушні з дитиною, ремонтом у новому будинку і мріями про нове життя. Вона
дзвонила матері щодня, але чуючи у відповідь від Наталії докори, повторювала одну
й ту саму фразу, а потім вимикала телефон:
— Не ображайся, мамо!
І Наталя злилася ще більше. Як так?! Її ж ще й винуватою роблять?!
Уже всі терміни вийшли! Будь-яка інша вже посварилася б зі свекрухою через якусь
дрібницю і прибігла до матері скаржитися, а ця – мовчить!
Зрештою, Наталя не витримала. Накупила онукові подарунків і вирушила провідати
доньку.
Те, що вона побачила в будинку батьків Вадима, повергло її в стан, близький до
істерики. Марина зовсім не збиралася сваритися зі свекрухою і повертатися до
матері. Погарнішала, задоволена, вона возилася на кухні з пирогом, поки Галина
няньчила дитину.
— Матусю! Ну, нарешті! – Марина нашвидку стряхнула борошно з рук і обійняла
Наталю. – Зовсім пропала! Кличу тебе, кличу на Михайлика подивитися, а ти все
відмовляєшся! Подивися, як підріс! Козаком буде!
Наталя прийняла з рук Галини дитину, і їй стало трохи легше. Теплий, важкенький,
щокастий хлопчина сопів так тихо, що вона мимоволі здригнулася – чи дихає?!
Ніжність затопила душу, вимиваючи накопичену за останній час чорноту.
Галина зрозуміла це миттєво.
— Маринко, ми пошепочемося трошки, поки ти з пирогом упораєшся? А там – батько
з Вадимом приїдуть, і будемо обідати. Добре?
Від Наталії не сховалося, як переглянулася її донька з Галиною. І знову занило серце
від ревнощів і досади. Подружились, адже… Коли тільки встигли?
Галина її побоювання підтвердила.
— Сідай, Наталко. Поговоримо. Давно треба було, та все відтягувала я цю розмову.
Думала, що все саме заспокоїться та налагодиться. А даремно. Не потрібно
відкладати такі розмови. Як і все, що рідних людей стосується.
— Рідних? – Наталя усміхнулася, поправляючи складки ковдрочки, в яку загорнуто
онука.
— А ти вважаєш, що ми все ще чужі? – Галина посміхнулася, і посмішка ця полоснула
Наталю по серцю.
Усе розуміє про неї! Усе бачить! Але як?! Адже ні словом, ні ділом не давала
зрозуміти Наталя, як їй неприємні всі ці люди!
Люди, які відібрали в неї доньку…
— Не хотіла я цю розмову заводити, Наталю. У мене є все, що потрібно, щоб бути
щасливою. Дім, чоловік, син, донька тепер з’явилася. Онука мені подарувала! Що ще
в моєму віці для щастя треба?! Лише б усі були живі та здорові! Так?
— Напевно…
— А тобі? Що потрібно для щастя тобі?
Наталя хотіла було розлютитися і сказати, що не хоче відповідати на такі особисті
запитання, та ще й Галині, але щось змусило її замислитися.
А й справді… Що?
Вона мимоволі згадала своє життя. Що хорошого в ньому було? Та нічого! Маринка
тільки… Її сміх, її сльози, її радощі й прикрощі, якими Наталя жила й дихала довгі
роки, геть забувши про себе і свої бажання. Утім, усі вони й зводилися до одного –
щоб Марина була щаслива…
— Вона щаслива, Наталко… – немов прочитавши її думки, тихо сказала раптом
Галина. – Вона кохає і кохана… У неї є все, для того, щоб радіти… Але їй погано!
— Погано? – підхопилася Наталя, за малим не розбудивши онука, який спав у неї на
руках.
— Погано. Тому, що вона не розуміє, що і як їй зробити, щоб і тобі було добре. Ти дуже
світлу дівчинку виховала, Наталко! Розумну, спокійну, розважливу. Кращої невістки я
й не знайшла б, хоч усю землю обійди! Знаєш, я ж дуже боялася… Коли Вадим виріс, і
я зрозуміла, що він от-от оголосить мені, що одружиться, у мене сон пропав. Чоловік
тоді мене дуже сварив… Казав, що я божеволію і нема чого боятися того, що ще не
сталося. Але мені ці аргументи були до лампочки! Син! Єдина моя дитина! А якщо
зустріне таку, що не знає нічого про кохання? Що, якщо вона його образить?! Адже
він у мене такий ніжний душею хлопчисько! Завжди таким був… Усіх жалів. І людей, і
тварин. Мене жалів, хоча, начебто, й ні до чого було. Міг прийти ввечері з тренування,
і перемити посуд, не питаючи, чи потрібна мені допомога… Сніданки по вихідних
готував… Золото, а не дитина…
А потім він привів до нас твою Марину. І я
заспокоїлася. Не відразу, зізнаюся тобі чесно. Придивлялася до неї, намагалася
зрозуміти, що за людина. Але тепер точно впевнена, що нам пощастило! Усім! Усій
родині! Тому, що знайти таку дорогоцінну дівчинку – це велике щастя! Я не знаю, як
складеться життя в них, Наталю. Молоді поки що. Складно сказати. Але одне я бачу
– люблять вони одне одного! А тепер скажи мені – хто ми такі, щоб заважати цій
любові? Зруйнувати завжди легко. Створити щось складно… Сім’ю створити – це
взагалі позамежної складності завдання. І всім потрібно дуже постаратися, щоб ось
ця молода людина, названа на честь твого батька, виросла спокійною і щасливою!
Наші діти виросли, Наталко… А цій дитині тільки належить пізнати цей світ і свою
сім’ю. І що вона дізнається і побачить? Як думаєш, від нас із тобою це залежатиме? –
Галина простягнула руку, торкнувшись онука, який неспокійно заворочався. –
Прокидається… Пора Марину кликати. Як ти, Наталю?
Наталя підняла очі.
— Не знаю, Галю… Поки не знаю… Складно все. Я доньку одна піднімала. Може, тому
й божеволію тепер? Відпустити боюся…
— А треба? – Галина посміхнулася. – Навіщо відпускати від себе коханих? Відривати,
з болем і сльозами? Хіба не можна просто бути поруч, надавши їм самим право
вирішувати, як жити? Коли ми вчимо їх ходити, то водимо за руку. А потім приходить
момент, коли потрібно відпустити від себе. Інакше дитина не піде сама… Хіба не так?
— Може, ти й маєш рацію, Галю… Але як же це складно!
—- А хто сказав, що діти – це легко?! Ми можемо допомогти, підтримати, порадити.
Але чим стане для них ця порада – благом чи злом, тут уже тільки від нас залежить.
Ти хочеш, щоб твоя донька прожила твоє життя? – голос Галини зазвучав жорсткіше
і сильніше.
— Ні!
— Тоді, можливо, потрібно перестати бути милицею? А стати вже, нарешті, мамою?
До кімнати увійшла Марина, і розмова перервалася. Наталя і Галина переглянулися і
щось здригнулося в цей момент між двома цими жінками. Не було більше розбрату.
Прийшло йому на зміну щось інше. Розуміння це було, чи тільки тінь його – час
покаже. Але перший крок було зроблено.
А малюк, хникнувши разок-другий, огласить дім надією на майбутнє і змусить обох
бабусь посміхнутися.
— Кричи, мій хороший! Кричи! Розробляй легені! – ласкаво притисне до себе онука
Наталя.
І вперше за довгий час не відчує себе зайвою