У Віктора не стало дружини. Присіла доїти корову, а коли вставала, стало не добре. Віктор прийшов у сарай, дружина лежить, відро валяється. Надворі стояла дерев’яна бочка з дощовою водою. Зачерпнув Віктор долоньками воду та бризнув. Вона розплющила очі, зітхнула, подивилася на нього з жалем. Сльози текли по щоках. Потім кілька разів кашлянула і відвернула голову.
Віктор побіг до сусідів. Вдома була Зіна. Прибігла, подивилася, помацала і сказала викликати фельдшера. Відійшла жінка до Бога.
Після похорону Віктор ходив двором сам не свій. Вранці ніхто не кликав на сніданок, не кричав, що він нічого не робить. Не пахло смачним обідом.
Увечері, лягаючи спати, випивав кружку молока. Благо Зіна жаліла його, доїла корову. Згодом корову продав, нічого на подвір’ї, окрім курочок, не лишилося.
Настала весна, треба було садити город. Усі люди, готувалися до посадок. Тільки Віктор сидів на ганку з заплющеними очима, на сонечку грівся.
– Ти чого сидиш, як панночка? Ану вставай і виходь працювати. Що зимою будеш їсти, якщо не обсадишся! – питала у нього Зіна.
– Та чи багато мені одному треба? Торішня картопля залишилася, закрутки стоять, не треба мені нічого.
– Запустиш город, потім толку не даси. Картопля, мабуть, вже поросла, ти хоч у комірчину заглядав?
– Заглядав, картоплю перебрав.
Зіна зайшла в комору, що була у великих сінях будинку.
– Ось що означає, жінки немає вдома, – бурчала вона. Зазирнула в будинок, а там не прибрано, брудний посуд горою на столі.
– Увечері прийду, приберуся, – сказала вона. – А ти швидко на город. Садити допоможу!
– Ти чого командуєш у моєму дворі? Мало того, що дружина все життя дошкуляла, то тепер ти ще! Ану йди з мого двору!
– Та ну тебе! Ну і не роби нічого. Взимку подивлюся, що робити будеш. Всю тушонку поїв, всі запаси. Нічого не лишилося.
– Ну, вже до тебе не прийду, не надійся!
– Потрібний ти мені, ледацюга такий! – сказала Зіна і, розмовляючи з собою, потопала на свій город.
Віктор встав, оглянув господарство. Все було запущено. Город заріс і залишився неораним. Раніше про все дбала дружина. Дров залишилося багато, але якщо топити зимою, то недостатньо. Дружина просила лісника, той привозив колоди, допомагав заготовити.
У Віктора якось схопила спина, він зліг і дружина взяла все господарство на себе, так і тягла до останніх днів, шкодувала його. Спина давно прийшла, але став ухилятися від роботи.
Зіна завжди казала, що його дружина розслабила, живе, як на курорті. І права була…
Орати город він не став. Увечері, коли всі вже пішли по хатах, виніс картоплю і просто закопав у рядки.
За літо заросла картопля травою, а осінню він ледве знайшов там картоплини розміром з горошину.
Зима видалася морозною, сніговою. Картоплю довелося їсти з закрутками. І так усе це йому набридло, що одного разу не витримав і пішов по снігу до Зіни.
Зіна жила сама. Діти не приїжджали в таку глибину, писали, щоб вона все кидала та перебиралася до них. Вона не хотіла. Чоловік свого часу покинув її заради жінки у сусідньому селі. Господиня вона була гарна, вечори коротала за вишиванням, шиттям та в’язанням.
Ось і цього вечора сиділа вона і вишивала, коли почула, що хтось шкребеться у двері. Відкрила, а там Віктор.
– Що тобі треба? – Запитала Зіна.
– Зіночка, не виганяй. Голодний я, самотньо мені самому.
– Ти що, загуляв десь?
– Ні. Не можу я, просто, більше сам.
– Мий руки, сідай за стіл, – сказала Зіна.
Незабаром на столі стояв борщ, окремо в тарілці лежав великий шматок сала. З плетеного кошика вона взяла житній домашній хліб і відрізала край. Почистила цибулину.
Віктор їв з таким захопленням, наче перший раз у житті.
Зіна сказала:
– Ляжеш на дивані. І знай, у мене, як із дружиною, не вийде. Вранці встанеш, вичистиш у свиней. Корові та телиці сіна дасиш. Хочеш добре їсти і жити в теплі, працюватимеш. Ні – до себе додому йди.
Змучений Віктор погодився на всі умови Зіни. Аби жити в чистоті, теплі і добре їсти.
Ледве засяяв світанок, його розбудила Зіна. Він пригрівся після ситої вечері, солодко спав, йому ніяк не хотілося кудись іти в холод.
– Я корову видоїла, курей, гусей нагодувала. Готуватиму сніданок, а ти його повинен заробити. Давай, вставай.
Неохоче Віктор виліз з-під ковдри. Взув валянки і пішов надвір.
Незабаром корова жувала сіно, свині лежали на чистій підстилці. Віктор ледве зайшов у будинок. З незвички було важко.
На столі стояла сковорідка зі смаженою картоплею, поруч смажене сало з яйцями, квашена капуста з олією та цибулею.
Віктор уплітав їжу із заплющеними очима, так здавалося смачніше.
– Там сідала у курей треба поправити. Поїсиш, відпочинеш і за роботу, – сказала Зіна. – Потім сніг довкола розчистиш.
– Командирка, – подумав Віктор, – не випадково від неї чоловік пішов, дістала, мабуть, роботою.
Після сніданку, сидів на ганку, пив чай і думав:
– Чого до жінки причепився, інша на поріг би не пустила.
Згадав, як сам колись був чудовим господарем. Добре жили з дружиною. Все разом. А як діти поїхали, так стало здаватися, що нема для кого жити. Навіщо тоді так старатися? Чи багато двом потрібно. Але переконати дружину не можна було. Жінкам треба, щоб чоловік працював. А тут спина. Так і злінився з того часу. Ех…
Зайшов Віктор до хати.
– Зіна, де молоток, цвяхи, показуй, що робити?
Так провозився він до вечора. Потім прийшов до хати. Зіна поклала йому сорочку та штани сина. Теплі в’язані шкарпетки. Жінка наліпила цілий таз вареників із сиром. Наївся так, що ого-го. Постелила вона йому, дала теплу ковдру.
Вперше за стільки часу Віктор спав, як колись, коли дружина була. Зіна вже не здавалася такою злою.
Так вони жили разом. Зіні не так було самотньо, та й помічник який не який.
Весною, як завжди, народ виліз із хат. Зіна сказала, що домовиться, щоб лісник виорав город Віктора. Вони засіють його пшеницею. А того, що в неї на городі виросте, їм годуватись вистачить. Так і вчинили.
Люди посміювалися з Зіни, а вона не звертала уваги. Прямо в обличчя ніхто нічого не говорив, бо боялися чіпати.
А потім так вийшло, що одного літа приїхали діти Зіни з онуками та діти Віктора.
Вони приїхали забрати батьків до себе, ніхто не очікував, що батьки поєдналися і живуть добре.
Звичайно, вони запропонували виїхати, тільки нарізно вже Віктор та Зіна жити не хотіли. Тож залишилися доживати у селі.
Одному на старість років погано, а чоловікові особливо. Добре, коли людей може щось об’єднати, щоб вони змогли зійтися разом.