Катя поспішила на кухню до свистячого чайника і машинально глянула на годинник – без двадцяти дев’яти. “Пора будити чоловіків” – подумала вона про себе і посміхнулася, хоч сьогодні і неділя. Але ж не спати до полудня? Вона накрила стіл до сніданку і крикнула всередину квартири.
– Михайло, Сашко, вставайте швидше, все охолоне!
Допікаючи останню партію млинців, вона побачила, як у дверях з’явився чоловік із рушником на шиї.
– Ммм, як смачно пахне!
– А Міша де?
Чоловік знизав плечима.
– Напевно, ще валяється. Вчора прийшов вже за північ.
Катя витерла руки об фартух і поспішила до кімнати сина.
Сесія на носі, а він гуляє! Тепер вона покаже йому пізнє повернення! Жінка вже відчиняла кімнату сина, коли у коридорі почувся дзвінок телефону. Катя навіть зупинилася, дивлячись на кнопковий апарат, міським телефоном вони майже не користувалися. Навіщо цей пережиток минулого, якщо у кожного в кишені власний мобільник? Давно хотіли відключити через непотрібність і ось треба – хтось зателефонував. Жінка здивовано підняла трубку, можливо, дзвонили з якоїсь комунальної контори. Хоча ні, у неділю ніхто з них не працює.
-Алло? – вимовила жінка сухо. – Аллооо? – Роздратовано повторила вона в мовчазну трубку і відразу відсторонила її від вуха.
Звідкись здалеку почувся тріск і раптом зовсім поряд пролунав стривожений старенький голос:
– Катя, Катруся! Біда у нас – Петрівни не стало!
– Зінаїда Степанівно, мами?! – запитала Катя, впізнаючи стареньку, і майже фізично відчула, як на тому кінці закивали.
– Швидка не встигла… Серце, – вже в голос плакала мамина сусідка баба Зіна.
Катя безсило опустилася на поличку для взуття і впустила слухавку з телефонною трубкою. Як же так? Адже вони зідзвонювалися на Новий рік, мама ні на що не скаржилася, хоча вік… А який власне вік? Сімдесят вісім. Востаннє вони збиралися на її день народження відзначати сімдесятип’ятирічний ювілей – три роки тому це було.
– Катруся, ховатимуть через три дні, – вигукувала телефонна трубка, що лежала на колінах. – Обдзвони всіх, треба б проводити гідно.
Жінка глянула на неї незримим поглядом, кивнула і швидко поклала слухавку. Звісно, вона все зробить. Сім’я у них була велика і по-сільськи дружна. Батько Іван Андрійович з юності працював у селі трактористом. Високий плечистий Іван хвацько грав на гармошці і мав славу завидного нареченого. Одразу після служби він легко засватав дочку голови Ольгу. Невисока, худенька, сіроока дівчина тільки-но закінчила технікум культури, збиралася працювати завклубом – відмінна партія. Зажили молоді душа в душу. Іван збудував будинок цегляний – великий, а Оля працювала, господарство вела та діток виховувала. Трьох хлопців народила чоловікові на радощах, а потім і собі подарунок зробила – дівчинку. Майже сорок їй стукнуло, коли трапилася остання вагітність.
А в сорок п’ять залишилася Ольга вдовою, Івана не стало, поховали на сільському цвинтарі. Дуже Ольга по чоловіку сумувала, сивою зовсім стала. Стала одна дитину піднімати. Слава богу, старші хлопці майже дорослі – підмога матері. Усіх виростила, вивчила, у люди вивела. Так непомітно вона перетворилася спочатку на Ольгу Петрівну, а потім і зовсім на Петрівну чи на бабу Олю.
Діти хто куди розлетілися, а сільські не привчені до манер, кому як зручно, так пенсіонерку і звуть, а вона на людей не в образі, Петрівна так Петрівна. Спочатку діти її не забували, приїжджали, своїх дітей привозили – онуків. Усі за великим столом збиралися, сусіди навіть заздрили. Тільки з роками мама дедалі рідше могла гостям порадіти, у кожного своя сім’я, своє нелегке життя. Востаннє на сімдесят п’ять уся сім’я зібралася, тоді Ольга Петрівна розцвіла навіть, приймала подарунки та привітання, раділа обіцянкам збиратися частіше, та тільки, певне, не дочекалася. А тепер Катя має зібрати всіх із дуже сумного приводу. Звісно, вона збере.
Сніданок пройшов у тяжкій мовчанці, навіть обіцяна Михайлу прочуханка була забута, а одразу після сніданку Катя сіла за телефон. Спочатку зателефонувала Олексію, він найстарший, давно живе в Європі із сім’єю. Йому сестра новину піднесла, як змогла обережніше, розповіла, що ховатимуть у вівторок. Почула на тому кінці тихе схлипування і одразу поклала слухавку, не могла це слухати.
Середній брат – Сергій, сприйняв звістку майже спокійно, тільки після того, як при прощанні здригнувся майже рівний голос брата, Катя зрозуміла, що тому дуже важко. А Андрій найменший брат, дізнавшись про сумну новину, розплакався як хлопчик. Молодший із братів завжди мав м’який характер, у улюбленцях у мами ходив, от і тепер плакав, ніби осиротів він один.
Надвечір Катя була вичавлена як лимон. Похмуро покидавши у сумку всі необхідні речі, вона мляво жувала приготовлену чоловіком вечерю. Завтра вранці вставати, до рідного села кілометрів чотириста із гаком. Надвечір будуть на місці. Потрібно допомогти Степанівні з організацією, папери всі виправити, місце подивитися, поминки гідно справити, на місці вже розберуться, де їх організувати, вдома чи в кафе. З цими невеселими думками жінка заснула.
А вранці вони всією сім’єю рушили машиною в дорогу. В село в’їхали, вже під вечір. Катя навіть посміхнулася буйному цвітінню бузку, у кожного з будинків обов’язково був свій ароматний кущ. Ось і рідна хата зустріла їх розсипом ароматних квіткових грон і закритою хвірткою.
“Мамині улюблені” – подумала Катя, струшуючи сльозу, що набігла, і втупилася в зачинені ворота.
Такого просто не могло бути! У селі люди прощатися зходять до глибокого вечора, тому ворота в таких випадках зазвичай стоять відкритими навстіж, адже до кожного, хто прийшов, не набігаєшся. Жінка тривожно глянула на чоловіка, що вивантажував з багажника жалобний вінок, і встала навшпиньки, почала роздивлятися квітник через паркан. Її вразила незвичайна для такої події відсутність людей і темні вікна тихого будинку, закриті вхідні двері, і звалені абияк біля ганку вінки.
“Що там, взагалі, відбувається?» – подумала вона тривожно.
Вона рішуче кинулася на подвір’я і застигла… З боку городу долинали веселі голоси, і чувся заливистий сміх. На голові Каті навіть волосся заворушилося. З якого часу на такій події прийнято веселитися?
Розвернувшись вона швидко пішла до ганку і ніс до носа зіткнулася з Зінаїдою Степанівною. Попри очікування старенька була зовсім не сумна. Зіткнувшись із Катею, вона широко посміхнулася і швидко сховала щось за спину.
– Бабо Зіна, що тут відбувається? – Катя вказала у бік городу. – Де мама?
Бабуся закотилася від сміху.
– Не гнівайся, Катруся! Радість то яка, стільки гостей приїхало! – похитала головою дивлячись у її округлі очі старенька. – Петрівна на городі Сергію та Андрію свої грядки показує. Ходімо на заднє подвір’я, зі столом мені допоможеш.
Здивована Катя навіть не знайшла, що сказати. Невдоволено озирнувшись на чоловіка, який пристроював вінок у спільну купу, похмуро попленталася за Зінаїдою Степанівною. А потім у теплих травневих сутінках всі розсілися за довгим накритим столом. Навсіть не соромлячись несхвальних поглядів всіх родичів, що прибувають, Ольга Петрівна веселилася від душі.
– Як же я рада вас бачити, рідненькі! Усі приїхали? А де Олексій?
Катя навіть відіслала до хвіртки чоловіка Олександра. Літак Олексія з Мюнхена спізнився, і він мав з’явитися з хвилини на хвилину. А поки що слово за столом узяв молодший із синів Андрій. За його задоволеним обличчям було видно, що жарт матері йому сподобався:
-Земля тобі пух… – попросилася назовні заздалегідь заготовлена мова. – У сенсі, яке щастя, мамо, що з тобою все добре!
Ольга Петрівна посміхнулася і махнула йому рукою:
– Поживу ще!
І тут встала похмура, як хмара Катя.
– Мамо, заради Бога, поясни, що все це означає?
Бабуся хмикнула, обводячи всіх присутніх хитрим поглядом.
– Вважайте це репетицією моїх поминок. Коли ще вас усіх побачу? Та й цікаво було, хто приїде.
-Дуже поганий жарт, мамо, ти не думаєш?
Ольга Петрівна звела на неї очі.
– Жарт? – Вимовила вона недобро. – А хоч хтось із вас згадав, що сьогодні у мене день народження?
За столом запанувала а мовчанка. Діти справді всі як один забули привітати матір. І тут через будинок у супроводі Олександра з’явився старший син бабусі, Олексій. Він єдиний замість вінка віз матері величезний букет. Правда, почувши останню фразу бабусі, швидко висмикнув із букета одну троянду.
– Мамо, це тобі! З Днем народження! – і він зробив подарунок іменинниці, але тут же знітився і сів поруч.
Ольга Петрівна легко погладила його по щоці.
– Дякую, мій любий, швидко реагуєш, – і вона радісно засміялася. – Ну, припиніть всі хмуритися. Сьогодні моє свято, так що маю право на будь-яку примху!
Обличчя тих, що приїхали, посвітліли, і до іменинниці вишикувалася ціла черга вітаючих. Заглядаючі на застілля сусіди здивовано хитали головами і цокали язиком.
-Треба ж, у Петрівни аншлаг, а плакала, що ніхто не приїздить.
Свято затяглося майже до ранку і вдалося на славу. Вранці численні родичі потягнулися на цвинтар, вони покладали вінки батьку, Івану Андрійовичу. А коли скорботне місце спорожніло, одна Ольга Петрівна, що залишилася, присіла на могилку чоловіка.
– Не чекай мене, Іване, скоро. Ще треба з’їздити до Німеччини до Олексія, до Андрія до Києва, до Сергійка у Львів. Поїду, мабуть, поки кличуть, дуже хочеться світ подивитися, з онуками та правнуками поспілкуватися. Спи спокійно, мій рідний. Поживу я, мабуть, ще.