Дізнавшись, що я чекаю дитину, коханий кинув мене і справа до РАЦСу так і не дійшла. А у мене вибору не було і в 20 років я стала мамою. Добре, що у мене тоді були подруги, які підтримали мене в складній ситуації. Вже пройшло дуже багато років, але ми дружимо і підтримуємо один одного досі.
Народилася у мене дочка Варвара. Років через десять після її народження, подруга через профспілку допомогла мені отримати маленьку двокімнатну квартирку. Я їй так вдячна. Відтоді моє життя почало налагоджуватися, а донечка стала центром мого життя. Про себе я взагалі перестала думати, я робила все для того, щоб у Варвари було все необхідне.
Всі свої молоді роки я прожила її інтересами, Варвара займалася волейболом, вона з командою об’їздила безліч міст, кілька разів навіть за кордоном була. Тепер вона виросла, стала така красива. А я стала відчувати, що вона мене соромиться, з’явилися свої секрети. Подруги заспокоювали мене, що таке буває, мовляв, такий вік, переросте і все налагодиться.
Але в наших з донькою стосунках ставало все тільки гірше. Вона почала звинувачувати мене в тому, що я давала їй зовсім не те, що треба. Що у неї немає гарного, модного одягу, як у її подруг. Вчитися в університеті Варвара теж не хотіла, в результаті її вигнали на третьому курсі за неуспішність. Шукати роботу донька теж не поспішала.
А одного разу привела додому хлопця і оголосила: «Мамо, це мій чоловік, ми сьогодні одружилися, він буде жити у нас». Сказати, що я була ошелешена вчинком доньки, це нічого не сказати. Вийшла заміж не порадившись зі мною, привела незнайомого чоловіка до нас додому.
Максим, в принципі, був непоганим хлопцем. Я відразу прописала зятя до нас в квартиру, донька на цьому наполягла. І мені місця в ній не стало. Максим, як і Варвара, був в пошуку себе і роботи. Їсть багато, грошей не приносить. Все господарство було на мені. Донька попросила, щоб я купила Максиму одяг, щоб йому було легше знайомитися з потрібними людьми і кар’єру просувати.
Одяг ми купили, але Максим і досі лежить на дивані. Я періодично у зятя цікавлюся, що з роботою. Так дочка мені знову сцену влаштувала, що не хоче, як я все життя одна без чоловіка прожити. Так я з нею згодна. Вирішила їй не заважати, зібрала свою валізу, подзвонила подружці, напросилася в гості, а там видно буде.
Пожила у неї кілька днів, поплакалась, поговорили, тут її родичка подзвонила попросила собаку вигулювати і квіти поливати, поки вони на море будуть відпочивати.
Прилаштувала мене подружка на три тижні. Гуляла я з собакою в парку, чую: «Маріє, це ти?». Кілька років тому залицявся до мене Петро, він мені теж подобався, але Варвара вперлася і не дала мені заміж вийти, так і розлучилися. Так він і не одружився, як і я один. Розговорилися, спалахнули колишні почуття.
Тепер я наречена. Зайшла до доньки забрати речі, вдома гори немитого посуду, речі зятя всюди розкидані, дочка в паніці, чоловік вдома не ночував. І у всьому Варвара звинувачує мене: «Ти мені життя зіпсувала, а тепер йдеш, щоб щасливою бути».
Не розумію, чому зіпсувала, робила все, що могла, намагалася, собі багато в чому відмовляла. Тепер хочу з коханим чоловіком пожити, бути дружиною. Адже мені всього 50 років. Досить жити заради невдячної доньки. Я прийняла рішення, що я теж маю право бути щасливою.