Нещодавно мій чоловік лежав в лікарні. Сусідом по палаті Павла, так звуть мого чоловіка, виявився чоловік років шістдесяти п’яти, виглядав він досить моложаво, з першого ж дня вони розговорилися, знайшовши багато спільного – закінчили один інститут, починали трудову діяльність на одному заводі.
Якось я привезла чоловікові голубці, він їх дуже любить. Жартує, що якби не вони, то не відомо, чи одружився б він зі мною. А от сусід по палаті, чомусь не їв їжу, яку кілька разів передала йому дружина. Хоча дбайливо упаковані контейнери і баночки були настільки ароматними, що відмовитися було складно.
Під кінець четвертого дня чоловік все таки зважився запитати, чому сусід не торкається до їжі, яку передає дружина.
Леонід, так звали того чоловіка, не здивувався запитанню, відклав книгу і задумливо подивився у вікно, за яким неспішно йшов перший сніг. – Ми з Катериною зустрілися в інституті, тільки вона не була студенткою. Вона викладала у нас на курсі англійську мову. Я, як побачив, одразу ж зрозумів – треба діяти, тим більше, що обручки на безіменному пальці у жінки не було.
Наша різниця у віці – десять років. Що я тільки не робив, щоб домогтися уваги строгої «англічанки», і ось її серце почало відтавати…
Ми зустрічалися рівно рік, а на Різдво я зробив їй пропозицію. Вона була чудовою господинею, готувала просто божественно. Я був привчений до гарної домашньої їжі, страви Катерини були незрівнянними.
Чоловік посміхнувся, ніби пригадуючи смак їжі, яку з любов’ю готувала для нього дружина.
– Але пройшли роки, ні, не пройшли, я б сказав – пронеслися! Молодшими ми не стали, на жаль, і одного разу Катерина змінилася. Дуже. Так, її їжа видає аромат, притягує, манить. Але є, на жаль, їсти її я не можу.
– Чому? – вирвалося у чоловіка мимоволі.
– Вона може наплутати приправи, зварити суп на брудній воді, чи ще щось. Катерина не винна, просто пам’ять іноді її підводить.
Зараз я готую все сам, ось ці дні просив сусідку приглянути за нею. Ви нічого не подумайте, я люблю свою дружину, але з роками ми, на жаль, не молодшаємо. Це факт, і нікуди від нього не втечеш.
У Леоніда задзвонив телефон.
– Так, люба! Все добре, страви вдалися на славу. Тільки знаєш що, годують тут дуже навіть добре, не потрібно турбуватися. Ти краще відпочивай більше, а сусідка прийде допоможе з вечерею. Люблю тебе.
Він поставив слухавку і продовжував дивитися у вікно. По ньому було видно, що він і далі дуже сильно любить свою дружину, і ніякі роки, ніяка старість не в силі це змінити.
Леонід попросив лікаря, щоб його виписали з лікарні на кілька днів швидше. Сказав, що почувається значно краще. Але ми з чоловіком знали справжню причину – він дуже хвилювався за свою дружину, яку залишив вдома одну.