Марія потяглася, встала з ліжка і підійшла до вікна. Вночі пішов сніг – краса. Марія глянула на постіль. Вирішила, що заправить потім, спочатку вмиється і зробить чаю.
Вона подивилася в дзеркало над умивальником. Марія пам’ятала, як у маршрутці її вперше назвали бабусею. Засмутилася тоді дуже…
Вдома вона довго розглядала себе – зморшки, волосся з сивиною…
З того дня Марія перед дзеркалом не затримувалася.
Перший Новий Рік вона зустрічатиме одна. У доньки своя родина заїдуть у гості завтра. Іра кликала її до себе, але не дуже наполегливо. Марія відмовилась. Спати рано захоче, а молодим веселощів подавай…
Жінка застелила постіль, поснідала і вирішила поставити ялинку. Купувала її ще коли доньці рік виповнився. А ось іграшки оновила минулого року, до приїзду онуків.
Вдома одразу запахло святом. Марія вирішила, що приготує собі олів’є та й вистачить. Вночі їсти не треба.
Ось завтра, до приїзду сім’ї доньки і наготує всього смачного та свіженького.
Марія зазирнула у холодильник, зітхнула і пішла збиратися в магазин.
Людей у найближчому супермаркеті було багато – всі закуповувалися до свята.
Марія купила, що треба, зітхнула і пішла до каси. Поки вона стояла у черзі, їй раптом згадалася мама.
Коли Марійка була маленькою, батько грався з нею, був веселий, хоч одну цукерку, але приносив щодня.
А коли стала старшою, раптом зрозуміла, що він не веселий, а просто любив гульнути. І то щодня. Що далі, то більше.
Мама сварилася, плакала, ходила до начальника, просила за його роботу, коли він не виходив…
Батько присягався, що більше такого не буде. День, два і все починалося спочатку.
Коли мати відмовлялася дати йому грошей, батько сварився.
А одного дня його не стало.
Після поминок Марійка вперше побачила, що мама купила ігристе…
Вона сиділа на кухні, плакала і робила, те саме що робив батько…
З тих пір все частіше Марійка бачила її веселою… Мама казала, що так їй легшає.
Рідко коли вона не гуляла. Марійка в такі дні радісно розповідала їй про свої шкільні успіхи. Мама, мовчки, насупившись, слухала, а наступного дня все починалося спочатку…
Якось на перерві подружка Таня сказала, що мама Марійки гуляє.
-Неправда! – сказала Марійка і заплакала.
Сусіди побачивши Марійку зітхали, шкодували її. А одна якось принесла старий одяг своєї доньки.
Тільки тоді Марійка помітила, що в неї чоботи вже поношені, а рукава пальто вже закороткі.
Мама зраділа, що на дочку не треба витрачати гроші. А Марійка плакала.
Йшов час, Марійка виросла, на неї стали заглядатися хлопці, проводжали додому.
Вона старалася не зустріти веселу матір у дворі, заходила в під’їзд сусіднього будинку і чекала, коли залицяльник піде. Тільки тоді сама йшла додому.
З Володимиром вони познайомились у парку. Про свою сім’ю Марійка розповіла йому все. Чомусь саме йому не хотілося казати неправду. Він сприйняв усе нормально.
Марійка вмовила маму не гуляти бодай день, бо батьки Володі запросили їх у гості познайомитися. Але приховати, звісно, не вдалося.
Батьки Володі відкрито висловилися проти Марійки і їхнього весілля. Не хотіли, щоб їхній єдиний син зв’язався з такою сім’єю.
Але Володимир наполіг на своєму. Сказав, що діти за батьків не відповідають. Вони розписалися, грошей на весілля не було. Він прийшов жити до них. Мама перші дні соромилася нової людини, трималася, майже не гуляла.
А потім раптом сильно заслабла.
Марійка не помічала, як недобре виглядає мама.
А тут тільки зрозуміла, як вона схудла. Марійка дивилася на її обличчя і не впізнавала маму.
А та просила вибачення у неї, торкнувшись своїми тонкими пальцями її руки.
Через два тижні її не стало.
Друзі Володі допомогли зробити скромний ремонт у квартирі. Батьки також дали грошей. Молоді купили найдешевші меблі. Нарешті, у квартирі стало трохи затишніше.
Марійка чекала дитину. Сусідка тітка Люба зупинила її на сходах, запропонувала свою допомогу, коли та народить. Сама ж вона виховала чотирьох дітей. Марійка здивувалася. Вона так була зайнята своїми проблемами, що не помічала, як живуть інші.
Марійка подякувала, але коли народилася Ірочка, часто зверталася по допомогу до тітки Любі. Донька росла і згодом стала називати сусідку бабусею. Батьки Володі до них не приходили, але внучку на вихідні брали із задоволенням.
А потім тітки Люби не стало. Марійка плакала за нею, як за мамою.
Здавалося, жити та й радіти. Хороша міцна сім’я, дочка відмінниця. Але видно Марійці не судилося. Коли Іра навчалася в п’ятому класі, перед Новим Роком Володя сказав:
-Пробач мене. Я не можу більше мовчати. Я покохав іншу жінку.
Він зібрав речі і пішов…
Для Марії світ зупинився. Рука Маші потяглася до ігристого. Та раптом перед очима раптом постала мама.
Марія вилила все у мийку, щоб і на очі не потрапляло.
Вона винила батьків Володі. Це вони наговорили йому, що сім’я в неї нехороша, що життя з нею не вдасться.
Ось він і став дивитися на інших жінок…
Марія здивувалася, що все її життя вмістилося за кілька хвилин спогадів, поки стояла в черзі до каси.
Вона не любила згадувати своє дитинство. Навіть власній доньці ніколи не розповідала. А тут раптом прокинулася пам’ять…
Вдома вона викладала продукти у холодильник і все думала про своє життя. Ні, все ж таки була в ньому і радість. Володя був хорошим чоловіком і батьком.
З ним вона була по-справжньому щасливою. Як він зараз? Розумниця донька виросла, у неї хороша робота, сім’я, двоє діток.
-Подивлюся святковий концерт і ляжу спати. А завтра з ранку зроблю улюблений торт Іринки, – міркувала вона.
Потім Марія зробила салат і накрила скромний стіл у кімнаті перед телевізором.
Дзвінок у двері пролунав несподівано і різко. Марія здивувалася і пішла відчиняти.
Вона не одразу зрозуміла хто перед нею… На порозі, стояв Володя. З сивиною у волоссі, але це точно був він…
-Я ось вирішив зайти, привітати тебе, – він стояв на порозі і дивився несміливо і винно. – Ти пробач мене. Я майже одразу зрозумів, що зробив помилку, пішовши від вас з Ірою. Не склалося у мене там.
Я поїхав у інше місто, мені запропонували роботу.
Батьків не стало. Не можна жити одному… Я зрозумів, що ти відчувала, через мене. Пробач мене.
Я іноді приходив до будинку, дивився на тебе, а підійти не наважувався…
-А тепер чому наважився? – запитала вона.
-Я зараз піду. Я йшов до тебе і думав багато сказати, але ти маєш рацію, пізно…
Володимир заглянув у кімнату.
-Треба ж, наша стара ялинка…
Марійка мовчки сіла на стільчик.
-Стільки років із батьками жила, які гуляли. Їх вже немає і вибачити їх легше. А його не зможу? Він же людина. І не чужа. А прийшов би одразу, чи змогла б я вибачити? Що тепер вже, стільки років минуло… – міркувала вона.
-А я ігристого не купила. Скоро Новий Рік, – сказала Марія.
-А я не здогадався принести із собою. Не люблю це діло. Якщо хочеш, збігаю у магазин, – запропонував Володимир.
Марія похитала головою.
-Ні не потрібно. Я компот зварила, – вона посміхнулася.
Двоє людей сиділи за столом перед телевізором, сміялися вдалим і не дуже жартам ведучих програми, пили компот.
Марія постелила Володимиру у колишній кімнаті Ірини.
Засинаючи, вона думала:
-Чи правильно? Чи вийде у них почати все спочатку? Яким буде завтрашній день?
Вранці вона прокинулася і почула брязкіт посуду в кухні. Володимир смажив яєчню.
У народі кажуть, як зустрінеш Новий Рік, так його й проведеш.
Марія з Володимиром прожили разом ще дев’ять років, доки його не стало.
А через три роки, напередодні Нового року, не стало й Марії…
Якби можна було забрати з пам’яті все погане, помилки, сумні спогади, залишивши лише радісні події. Наскільки простіше було б жити.
Але поки що це неможливо і залишається застосувати старий перевірений спосіб – пробачити і забути.
Але якщо з прощенням ще якось можна впоратися, то забути не виходить.
Чи можна по-справжньому вибачити, якщо не вдається забути?
Прощайте, і будете прощені…