– Чоловіче, вам кого?
– Тебе, доню, тебе. Дожилися, татка рідного не впізнаєш! Ну що, так і на порозі стоятимемо? Веди батьку в хату, годуй батька, втомився я з дороги.
– Чоловіче, ви щось плутаєте. Мій тато на сусідній вулиці живе. Найдобріший і найулюбленіший татко. Ішли б ви звідси, я вас не знаю і знати не хочу, – Оксана, що зовні виглядала абсолютно спокійно, внутрішньо вся стиснулася у велику грудку, і ледве стримувала зрадливі сльози.
– А що дочка, добре ж тебе мати виховала, що ти така гостинна, батька на поріг не пускаєш. Я то думав, що приїду я до тебе, жити разом станемо, добре заживемо, з донькою моєю, а воно бач як вийшло, навіть чаю не запропонуєш?
– А де ж ти був, батьку, коли я тебе потребувала? Де ти був, коли мама зі мною маленькою по чужих кутах тинялася, коли нам їсти нічого було? Що мовчиш, тату? Скільки там тобі зараз років? Ах, 56? І де ж ти був усі ці роки, тату? З чого раптом ти вирішив порадувати мене своєю увагою? З чого ти вирішив, що ти зараз мені потрібен? Є в мене тато, найрідніший і найулюбленіший, а тебе я не знаю, і знати не хочу.
-Так, дочко, не був я тобі добрим батьком, ну ти й сама розумієш, молодість, у мене ж тоді в голові одні гулянки були, а тут Надька, мама твоя, повідомила, що народжуватиме. А куди мені дитина, в мої роки. Злякався я, втік тоді. Але ти не подумай, дочко, я все життя любив тебе, все життя переживав про тебе, турбувався. Тут розумієш, яка справа. Один я лишився. До пенсії ще далеко, на роботу не влаштуватися. Та й жити мені десь треба. Дружини не стало, а діти її будинок продали, а я, не потрібен їм тепер. От як буває, все життя виховував їх, як своїх, виховав, у люди вивів, а на старості років зайвий став, непотрібний. А тобі я життя подарував, ти мені своїм життям зобов’язана. Тепер дочірній обов’язок віддавати треба, допомогти батькові це святе.
-Так а ти тут до чого? Мене ти не виховував, не бачив, як я зростаю, ні копійкою не допоміг, а зараз, коли тобі туго стало, ти до мене жити приїхав? Знаєш, ти мені чужа людина, я ж бачила тебе 2 рази в житті, ну немає в нас нічого спільного. Навіщо ти житимеш у мене? У мене своя сім’я, мама є, батько, а тебе в мене ніколи не було, і зараз ти мені не потрібен.
-Ох, дочко, я не очікував, що так буде. Думав, що по-доброму вийде, по родинному, а ти ось так, так? А я ж і погано можу. Ось подам на тебе на аліменти, а суд мене все одно підтримає, я стара, слаба людина, працювати не можу. Не хочеш по хорошому батькові рідному допомагати, будеш по поганому мені виплачувати борг.
-Це з якої радості я тобі аліменти платити повинна?
-А з тієї, що я все дізнався, з грамотними людьми поговорив, вони мені все і розтлумачили. Це ти ще дякую мені скажи, що я до тебе по доброму прийшов, по хорошому, а міг би одразу в суд на тебе подати, ось тоді б і потанцювала ти, побігала б за мною. Закон такий є, що діти батьків утримувати зобов’язані, а якщо добровільно не хочуть, то тут лише по суду, і цей суд завжди на стороні батьків. Як присудять тобі аліменти, так і платитимеш, хочеш чи ні, а доведеться. Ти подумай, добре подумай, перш ніж гнати мене від себе. А так я і допомогти тобі можу, і з онуками погуляти, ти не дивись, що я зараз такий. Мені б помитися, та відпочити з місяць, і оживу, людиною стану.
-Знаєш що, людина! Іди звідки прибув. Який суд? Які аліменти! Хто це такий розумний тобі казки такі розповів, у які ти сам і повірив? Де написано, що ти батько? У моєму свідоцтві написано, що батько у мене – Михайло, а тебе як звати? Ото ж бо. Ти ж злякався відповідальності, утік, не потрібна я тобі була. Без тебе, без твого батьківства виросла, ніде й згадки про тебе нема. Який же суд аліменти платити мене зобов’яже чужому дядькові? Ти мені хоч копійку дав за все життя? Пам’ятається мені, що в ті 2 наші зустрічі ти тільки за грошима і приїжджав, а батьки від тебе відкуповувалися для спокою. Стривай, я зараз, – Оксана, зачинивши двері, пройшла в кімнату, дістала гаманець, витягла звідти всі гроші, потримала їх у руках, потім відрахувала кілька купюр, стиснула їх у кулак, і пішла назад. -Тримай, тату. Це тобі за те, що показався хоч на старості років, побачила я, якою ти є людиною насправді. І не ходи сюди більше.
Чоловік повільно вийшов за хвіртку, і поплентався у бік зупинки, постійно оглядаючись. Такий безпорадний, що в Оксани десь у душі ворухнулась жалість до цієї людини, яка була її біологічним батьком. Ворухнулася, і зникла. Сам винен. Не повинна вона його любити, не повинна дбати. Є в неї найкращий, найулюбленіший батько, який сидів біля її ліжка під час недуг, який катав її на своїх плечах, який був з нею поруч завжди, у найважчі моменти життя, що любить її, піклується про неї, і нікколи не зрадить. Справжній. Гарний. Добрий. Який не побоявся відповідальності, і одружився з її матір’ю, удочерив маленьку дівчинку, яка стала йому рідною та улюбленою донькою.
***
Оксано, я навіть не знаю, що тобі сказати. Як би там не було, він твій батько, і тільки тобі вирішувати, що робити. Я не можу тобі нічого радити, але ухвалю будь-яке твоє рішення. Може й справді, людина в біду потрапила, може йому справді жити ніде. Як вирішиш, так і буде, дочко.
-Тату, ти чого? Який батько? Ти мій батько, справжній і найулюбленіший, і ніякий інший батько мені не потрібен. Я вже вирішила все. У мене лише один батько – ти. Мамо, ну ти що мовчиш?
-А що тут скажеш? Я пишаюся тобою, доню. Все правильно ти зробила. Він не думав ні про кого, поки був молодий, ти йому не потрібна була. Що хотів, те й одержав.
-Тату, ну ти чого? – Михайло сидів, низько опустивши голову. Тату, ти плачеш? Що трапилося? – Нічого, дочка. Дякую тобі, за все дякую. Гарну доньку ми виховали, так, Надя? Вся сім’я обнялася і весело розсміялася.
А десь там, у маленькому напівзруйнованому будиночку сидів старий, неголений чоловік, який щиро не розумів, що ж у цьому житті він зробив не так, що рідна дочка не пустила його на поріг. Адже він батько, має право на добрі стосунки. Невдячна дочка виросла, егоїстка, яка тільки про себе думає.
А що ви думаєте щодо цієї ситуації? Чи права Оксана, не впустивши батька у своє життя, чи мала допомагати йому? Розповідь ґрунтується на реальних подіях. Імена героїв змінено.