Із своєю сім’єю одинадцять років ми живемо у свекрухи. Я вже рахую дні до того моменту, коли ми зможемо нарешті роз’їхатися з нею.
За скільки років, ми вже притерлися, і навчилися співіснувати, але почуття внутрішнього комфорту все одно немає.
Єдине, що давало мені всі ці роки сили жити і якось миритися з проблемами – надія на те, що скоро ми роз’їдемося. Ми з чоловіком виплачуємо кредит за невелику однокімнатну квартиру на околиці. Зараз там живуть квартиранти, без здачі квартири з кредитом б не впоралися. Всі гроші від здачі плюс солідна доплата із зарплати йде банку. Вже скоро ми внесемо останній платіж, і квартира стане нашою власністю.
Коли тільки ще впрягались в цей кредит, приймали рішення, йшла розмова, що в однокімнатну квартиру переїде свекруха. А ми з дитиною залишимося в її трикімнатній квартирі. Свекруха тоді просто благала не влазити в ще більші борги – їй цілком вистачить скромної однокімнатної квартири.
Навіщо їй одній хороми? Так і підбирали квартиру – під самотню бабусю-пенсіонерку. І ось платили-платили десять років, а тепер бабуся заявляє, що вона погарячкувала, і зі своєї квартири нікуди не поїде.
– Ви як хочете, а я хочу провести свої останні дні тут. Говорити про останні дні свекрухи явно рано – їй ще й сімдесяти немає, на здоров’я не скаржиться абсолютно. Виходить, нам їхати в однокімнатну?
Я не знаю, як правильно поступити. Але я готова, хоч куди переїхати, лише аби окремо. У свекрухи з віком характер все гірше. І що тепер нам робити?