– Ви нам допоможете? – Віра невинно дивилася на рідних, широко розплющеними очима.
Батько з матір’ю промовчали, а молодша сестра Наталка не витримала:
– Ні! Ніхто більше не допомагатиме вам!
– Як? Ми ж сім’я! – в голосі Віри пролунав подив.
– І що? Тепер ми повинні утримувати вас до кінця своїх днів? Присмокталися до нас, як шкідники і живете, ні про що не думаючи! Самі викручуйтесь!
– Наталю, зупинись, – батько взяв доньку під руку і відвів за собою з кімнати.
– Мамо! – Віра залилася сльозами. – Як вона може таке казати?
— Але ж Наталка має рацію, Віро, — тихо відповіла мати. — Час би вже вам подорослішати…
***
Дочки у батьків народилися зовсім різні.
Старша Віра жила за інерцією, нічим не цікавилася, навчалася через силу. Жодної книжки за своє життя не прочитала. Говорила, що найголовніше для жінки – вдало вийти заміж.
Наталя – навпаки: навчалася на відмінно, була активісткою, чітко знала, чого хоче від життя і методично йшла до мети.
Батьки, бачачи, що старша до ладу не знає, чого хоче, влаштували її в педінститут.
З горем навпіл Віра його закінчила і пішла працювати до школи.
Там вона й зустріла свого судженого.
Ігор працював охоронцем.
У рік, коли Віра одружилася, Наталка навчалася на другому курсі університету і вже підробляла за обраною спеціальністю – не хотіла сидіти у батьків на шиї.
Через рік Віра завагітніла. Ще за три місяці заявила:
– Робота у мене важка, важка, я дуже втомлююся, приходжу виснажена. Ні, це не справа. Я маю думати про дитину.
І звільнилася. Навіть декрету чекати не стала.
Звичка Віри все спрощувати, не думати про наслідки, жити не напружуючись, завжди дивувала молодшу сестру.
Дізнавшись, що Віра вже сидить вдома, Наталка спитала у матері:
– А як вони житимуть? У Ігоря зарплата – сльози, а в неї – взагалі жодної. А орендовану квартиру як оплачувати? Чи вони збираються до нас переїжджати?
– Ні-ні, що ти! – замахала руками мама, – Ніяких переїздів! Ми з батьком вирішили, що платитимемо за їхнє житло. Ну, а житимуть за свої гроші.
– Ой! – Розсміялася Наталка. – Щось мені підказує, що все буде інакше. Ви і за квартиру платитимете, і за харчування, і для малюка все купите. І потім – все на себе візьмете.
– Не кажи нісенітниці. Вони самі впораються, – невпевнено припустила мати.
Наталя мала рацію. Усі матеріальні проблеми молодих батьків вирішували батько та мати Віри. Рідня Ігоря одразу заявила:
– Нам допомагати нема чим.
Колиску, пелюшки, сорочечки, памперси, харчування…
Усе купили малюкові дідусь із бабусею.
Вони ж займалися затарюванням холодильника.
Крім того, мати забігала після роботи, щоб наготувати сім’ї на наступний день.
Ні Віру, ні зятя допомога батьків у такому обсязі не бентежила. Ігор працював добу через три та міняти роботу не збирався. Навіщо? Їм і так на все вистачало.
Віра теж вважала, що нічого особливого не відбувається. Це ж її батьки! Хіба може бути якось інакше?
Батько і мама, бачачи, що змін не передбачається, потай зітхали і самовіддано тягли сім’ю доньки на дві свої зарплати.
Наталку теж просили: то з дитиною посидіти, то грошенят підкинути, то з генеральним прибиранням допомогти.
Дуже це дівчині не подобалося, але куди було подітися: дуже вона полюбила маленького племінника.
Коли хлопчик підріс, всі сподівалися, що Віра віддасть його в садок і працюватиме.
Але та навідріз відмовилася:
– Діти в садку нездужають. Ви що хочете, щоб я без кінця на лікарняний ходила? Кому потрібні такі робітники? Мене ж звільнять!
– Ти спочатку роботу знайди, – посміхнулася Наталка, – і твій благовірний нехай шукає. Скільки він ще сидітиме в охоронцях?
– А він шукає. Просто скрізь платять справжні копійки. Який сенс міняти шило на мило?
– Копійки, кажеш? Мабуть, ці копійки більше його теперішньої зарплати.
– А ти наші гроші не рахуй! – не витримала Віра. – Ось вийдеш заміж, тоді подивимося, скільки твій чоловік зароблятиме!
Сильно тоді сестри посварилися. Віра буквально виставила Наталку за двері.
І чоловік її підтримав:
– Молода ще нам вказувати! Бач, розперезалася!
Наталка повідомила маму, що Віра працювати не збирається.
– Як? – засмутилася мати, – Ми так чекали … Вже легше було б.
– Кому легше? Вам? – Усміхнулася дочка, – а їм і так нормально.
– Я поговорю з нею, – мати вже набирала номер, – Віра, це правда?
– Що саме? – почулося у слухавці.
– Те, що сказала Наталя?
– А що вона сказала? Ти її менше слухай! Вічно на мене намовляє!
– Ти передумала віддавати сина в садок?
– Передумала.
— То ти, може, до школи триматимеш його вдома?
– Ні, звичайно. До трьох років. Нехай підросте, зміцніє. А потім уже…
– Ясно, – мати поклала слухавку, – доведеться ще якийсь час піднапружитися, – сказала вона, винувато дивлячись на Наталку.
Та тільки плечима знизала.
У три роки синочок Віри до саду так і не пішов: вона знову завагітніла.
– Куди я тепер влаштуюсь? – надувши губки, говорила вона матері, – та й навіщо?
– Хоча б для того, щоб декретні отримувати. І чоловікові твоєму треба якось активніше роботу шукати. Друга дитина скоро буде!
– Він шукає, мамо. А декретні… Якось ми без них обходилися. Обійдемося і цього разу.
Мати тільки головою похитала.
У Віри народилася чарівна дівчинка. Батьки, ясна річ, стали допомагати з подвоєною силою.
Довелося підключитися і Наталці – вона на той час вже закінчила навчання, працювала і заробляла більше, ніж тато з мамою разом узяті.
Вона, звичайно, не хотіла: мама вмовила:
– Доню, я все розумію, але й ти нас зрозумій. Не можемо ми онуків напризволяще залишити. Хто ж знав, що Віра такою безглуздою виявиться. Ось знайде її чоловік роботу, менше допомагатимемо.
– Хто знайде? Цей? – Наталка скривилася, – та він тільки і знає: на дивані лежати, та в комп’ютері сидіти! Доба через три! Гаразд, мамо, не хвилюйся. Допоможу. Тільки заради вас.
І помагала. Щедро. Особливо коли чоловіка Віри несподівано звільнили.
– Яка несправедливість! Людина має двох дітей, а вони його на вулицю! – обурювалася Віра, – Ось що тепер робити?
– Нехай роботу шукає, – спокійно сказала Наталка, дізнавшись новину. – Всесвіт, і той не зміг дивитися на твого ледаря …
– Який ще всесвіт? – вигукнула Віра. – Зловтішаєшся?
– Звичайно, – посміхнулася Наталка. – Нарешті він підніме себе з дивана! А ти, сестро, голос на мене не підвищуй. Може дорого обійтися.
Півтора року чоловік Віри переходив із одного місця на інше. Все шукав, де краще та більше платять.
– Не працювати ж йому за копійки? – виправдовувалася Віра, коли Наталка починала ставити запитання. – Тобі добре, ти он які гроші отримуєш. Тобі нас не зрозуміти.
– Не зрозуміти. Але одне я розумію точно: хай хоч щось заробляє. Це набагато краще ніж нічого. І ти, давай, думай, що далі робитимеш. Може, на роботу час? Скільки батьків можна хвилювати?
– Ну, не знаю, – Віра відвела очі убік, – діти ще такі маленькі.
– Не такі вже й маленькі. Однин у садок, іншого – у ясла. Усі так роблять. Тим більше, коли жити нема на що.
– Я подумаю, – Віра лукаво глянула на сестру, а потім, схаменувшись, швиденько сховала очі.
***
А наступного дня з’явилася до батьків, щоб повідомити «приголомшливу» новину:
– У нас буде дитина!
Новина повисла у повітрі. Ні батьки, ні Наталка одразу не знайшли, що з цього приводу сказати.
Наталка сказала все, що думає тільки після того, як Віра запитала:
– Ви нам допоможете?
Словом, цього разу такий вихід з ситуації не вдався.
Вірі відмовили у допомозі.
– Ось тобі гроші на місяць, – твердо сказала мати і поклала на стіл свою зарплату, яку саме цього дня отримала, – і на цьому все. Внуків відвідуватимемо, можете приводити їх до нас. Але утримувати вас ми більше не будемо. Інакше ви ще п’ятьох народите.
– Можу допомогти із працевлаштуванням, – кинула Наталка, – моя подруга директором школи працює.
– А діти? – Прошепотіла Віра, вражена такою поведінкою близьких.
– А з ними нехай чоловік сидить, – кмітлива Наталя і тут підказала вихід, – адже він знову звільнився?
– Ні ще…
– Взагалі чудово! Нехай у декрет іде! Зараз так можна.
Батьки не втручалися у розмову сестер, але було видно, що вони на боці Наталки.
– Ви що, не радієте, що в нас буде ще одна дитина? – ледь промовила Віра.
– Ми раді, дуже, – несподівано твердо сказав батько, – ти правильно сказала: “у нас”. От ви й думайте, як усіх трьох підніматимете…
Віра йшла додому і подумки сварила близьких, називаючи їх зрадниками.
«Зрадники», звісно, згодом охолонули. І, звісно, допомагали. Не так, як раніше, але таки.
До того ж виховний момент подіяв. Віра влаштувалася на роботу, нормально, як усі, пішла у декрет, почала отримувати відповідні виплати.
Ігор, посидівши з дітьми кілька місяців, одумався. Тепер він працює на будівництві і цілком пристойно заробляє.