Марія сиділа в коридорі лікарні, чекала на свою чергу. Нарешті вона знайшла час, щоб зробити огляд. Останнім часом щось відчувала себе погано.
Поруч сиділа жінка в чорній хустці, і дивилася в одну точку. Марії було трохи ніяково, вона розуміла, що у жінки жалоба. Пройшовши огляд, Марія побачила, що жінка так і сидить на тому самому місці і тихенько плаче.
– Вибачте, я розумію, що це не моя справа. Але, можу, я чимось допомогти вам? Бачу, що ви в хустці, мабуть, втратили близьку людину?
– Так, чоловіка. Тиждень тому. Не можу спати тепер зовсім.. Ось прийшла, може призначать що. Я без запису, може і не приймуть.
– Не прийме, він вже йде. А знаєте що, ходімо в кафе, тут поряд. Думаю, чашка кави або чаю зараз якраз.
– Мене Алла звати. Добре, ходімо.
Замовивши чай та тістечко, Марія чекала, коли Алла почне розповідати свою історію. Відпивши гарячого чаю, Алла заговорила.
– Так вже вийшло, що дітей у нас не було. Тридцять років прожили душа в душу. У Віктора хороша посада була, зарплата висока, я теж непогано завжди заробляла. Будинок повна чаша, тільки дитячого сміху не вистачало. Віктора навіть думав взяти з дитбудинку, але ми не зважилися.
Я ж сама з дитбудинку. В мене ні рідних, ні близьких. Та й у Віктора не густо, один він у сім’ї був, батьків рано не стало, ближче за мене в нього нікого не було.
Віктора не стало вночі. Я не могла повірити в це. Раз – і немає людини. Я й зараз не вірю, здається, відчиняться двері, і він зайде, з усмішкою та букетом квітів.
На похороні було багато людей, все-таки Віктор багато років пропрацював великим начальником. Я знала майже всіх, хто прийшов попрощатися з ним. Окрім однієї жінки. Вона стояла осторонь, поряд з молодою, гарною дівчиною. Мені було не до них, я так і не зрозуміла, звідки вони знали Віктора, вирішила, що він їм якось допоміг, напевно.
За два дні ця жінка прийшла до мене додому. Те, що вона розповіла, здивувало мене до глибини душі.
Марія бачила, що Аллі нелегко дається ця розповідь, але вона терпляче слухала, не перебиваючи.
– Жінка представилася Іриною, сказала, що знала Віктора багато років. Я запустила її, запропонувала чай, каву. Ірина відразу заявила, що була у відносинах з Віктором. Я трохи чашку не випустила від несподіванки. Не міг мій Вітя шашні розводити, не такий він був.
«З Віктором познайомилися ми у відрядженні. По роботі разом їздили. Часто вечеряли в кафе за одним столиком. І Віктор несподівано почав розповідати, що любить дружину, але дітей Бог не дав. Я бачила, що це його засмучує. Мені він одразу сподобався, гарний, розумний, таких зараз рідко зустрінеш.
Ми трохи посиділи, поспілкувалися. Зрештою, ніч ми провели разом. Пізніше я зрозуміла, що вагітна. Віктор попросив залишити дитину. Але одразу сказав, що дружину не покине і до мене не піде. Але дитину хоче бачити, і допомагатиме матеріально.
Я погодилась. Хай хоч так. Народилася донька Ганнуся. Віктор такий щасливий був. Любив він дуже доньку, і вона його. Я на похорон з нею приходила. Ми ні чого не потребували ніколи, Віктор дбав. Ось вирішила розповісти вам, щоб знали.»
– Марія, ти не повіриш, у мене не було злості на неї та Віктора. Вона його кохала, а він любив дочку. Яку я не змогла подарувати йому. Мене він теж любив, я це знаю.
Ірина пішла. А я втратила сон, все думала. Все-таки Віктор був гідним чоловіком. Він нікого з нас не образив, допомагав, любив, і я навіть не вважаю зрадою його вчинок. Я так зрозуміла, що з Іриною його пов’язувала лише дочка.
І знаєш, Марія, я хочу квартиру заповісти його доньці Ані. Адже вона його рідна дочка. Я думаю, Ірина за цим приходила, щоби подивитися квартиру. І тепер можна чекати їхнього запиту на спадщину, коли прийде час.
– Знаєте що, Алло, я дам вам номер юриста, мого друга. Він вас проконсультує з цього приводу. Цікава історія, звісно. Ось мій номер телефону, телефонуйте будь-коли, я рада поговорити, можемо зустрічатися іноді, якщо захочете. Я теж майже сирота. Виховує мене бабуся з дитинства.
– Дякую тобі, Марійко, що вислухала. Мені полегшало якось на душі. Приходь до мене в гості, ось адреса. Відчуваю, не дарма тебе Бог послав мені сьогодні.
Марія іноді дзвонила своїй новій знайомій, кілька разів зустрічалися у кафе. Алла вже не виглядала так сумно, вона змирилася з відходом чоловіка та його історією з донькою та Іриною. У вихідний вони знову домовилися зустрітись у кафе. Алла прийшла схвильованою.
– Марія, уявляєш, юрист, чий номер ти мені дала, розповів ось що. Він засумнівався у розповіді Ірини, і попросив у неї дозволу зробити аналіз. Мені він сказав, що хоче так перевірити її, жодного аналізу поки що не робитимуть. У майбутньому вона могла вимагати спадщину, і тоді точно доведеться робити.
Уявляєш, Ірина одразу відмовилася. Вважала це блюзнірством. Він звернувся до знайомого детектива, і той зібрав на неї інформацію. Не було в неї жодного роману з Віктором, набрехала все. А я повірила.
У Ані є батько. Ірина була знайома з Віктором по роботі, знала, що ми не маємо дітей, і вирішила придумати цю легенду. Адже я й справді могла відписати їй квартиру у спадок. Добре, що ти мені підвернулася в той день, і дала номер юриста.
Марія бачила, що Алла повеселішала, все ж таки знати, що на стороні у чоловіка був роман не дуже приємно.
Дружба Марії та Алли тривала кілька років. У Алли виявили важку недугу, і вона швидко пішла. Марія до останнього допомагала і була поряд із подругою. Останні слова Марія ніколи не забуде: “Марія, я впевнена, тебе послав мені Віктор, щоб полегшити долю. Він і на тому світі залишається гідною людиною.”
На похорон прийшли колеги, знайомі. Подруг, крім Марії, Алла не мала.
За півроку Марії зателефонував нотаріус і попросив до нього прийти. Виявилося, що Алла заповіла їй свою квартиру. Здивуванню Марії не було межі. Ніколи навіть натяком Алла не говорила про це. Вона постійно дякувала Марії за участь у її житті, допомогу та дружбу. І ось такий сюрприз.
Щороку Марія приносила квіти на могилку подруги, дякувала долі, що зустріла на своєму шляху таку чудову жінку. Квартиру Алли вона продала, поставила гарний пам’ятник подрузі і купила невеликий будиночок, про який давно мріяла. Ось так закінчилося це незвичне знайомство.