Галя сиділа на лавці біля будинку підставляючи своє миле личко лагідним променям вересневого сонця. Вона навіть заплющила очі, насолоджуючись останнім теплим дням. Такий класний релакс після робочого дня. Поспішати готувати вечерю, прати або гладити білизну, або вчити уроки з дітьми їй не потрібно, оскільки дітей у неї не було, а все інше вона могла робити за власним бажанням, коли їй заманеться.
Вона навіть засинати почала, настільки розслабилася і здригнулася, коли її гукнула сусідка Людмила:
-Привіт, Галю. Чому додому не поспішаєш? – І Людмила теж присіла на лавку і поруч поставила два повні пакети з продуктами. – Фух, втомилася капець, а мені ще вечерю готувати.
-А нащо мені поспішати? – відповіла Галя усміхаючись, – таке лагідне сонечко сьогодні.
– Ой, а я ось, навіть, перепочити не можу, все часу не вистачає – Людмилі хотілося якось вколоти Галю, щоб вона не дуже насолоджувалась життям, коли інші не можуть, – ну так, ну так, сім’ї то ти не маєш. Дивлюся я на тебе сусідко, і думаю: куди чоловіки дивляться? Така ти хороша і добра, та ще й одна.
Так хотілося Галі відповісти: «Та на мене і дивляться. І тому її всі любили. Ні, звичайно, не всі. Хто заздрив її легкому характеру, доброзичливості, умиротвореній усмішці на її милому личку, ті намагалися якось образити, Галю, але до неї це лушпиння не чіплялося, бо Галя на це ніколи не звертала уваги.
А життя Галі не таке вже безхмарне було. Виховувалась вона в дитячому будинку і батьків своїх ніколи не бачила і не знала. Не солодке життя було в Галі в дитбудинку і коли настав час йти звідти, та ще й держава надала їй однокімнатну квартиру, вона почувалася найщасливішою людиною на землі. Вона насолоджувалася життям у будь-яких її проявах, не змогли тяготи колишнього життя зламати маленьку, тендітну Галю, але іноді до неї приходили сни про те, життя в дитбудинку, повного відчаю, образ.
Галя працювала на швейній фабриці і любила свою роботу, та й людей з якими працювала теж любила, а вони знаючи, що Галя з дитбудинку, відповідали їй добром, теплом і щирістю.
Але ось особисте життя Галі якось не складалося. У жіночому колективі вона не мала досвіду спілкування з чоловіками і взагалі не мала довіри до сильної половини людства. Дитячий будинок привчив її до обережності.
Але ось пішла чутка в під’їзді будинку в якому жила Галя, що в неї завівся кавалер і ніхто інший, як син Людмили, Віктор. Всі шушукалися за спиною Галі, що вона зв’язалася з хлопчиком, який молодший за неї на десять років, тільки мати Віктора була не в курсі цих подій.
-Мамо, тату, – звернувся Віктор до батьків, – хочу сказати вам, що ми з Галею вирішили одружитися.
Людмила з Миколою переглянулися і Людмила змінившись на обличчі спитала:
-З якою Галею? – ледь чутно пролепетала Людмила, боячись почути відповідь сина.
– Ну, з нашою сусідкою.
Микола якось закашлявся, напевно згадав, що сам до Галі клеївся і напевно на нервовому грунті відлучився в туалет. Та й хотів він перечекати шквал обурення Людмили.
Людмила хвилин п’ять сиділа в якомусь ступорі, потім як закричить:
-Та ти що, з глузду з’їхав!? Вона стара, їй тридцять два роки, може ти не знаєш?! Це вона так виглядає, маленька, худенька! Це ж треба, хлопця обкрутити, багато розуму не треба! Ну я зараз піду до неї, я їй влаштую, вирішили вони побратися, наречена яка знайшлася. Микола! Де ти там?
-Мамо, нікуди ти не підеш, я чудово знаю скільки років Галі і ніхто мене не обкручував. Я люблю її, і вона мене любить. Не треба драматизувати і робити всякі дурниці про які ти потім шкодуватимеш і тобі буде соромно.
-Ти Мене ще вчити будеш!
-А що тут за шум? – крикнула Марійка, що прийшла зі школи.
-Та он, твій братик зібрався на Галі одружитися!
-Брате, як ти наважився їм зізнатися, жили б собі в незнанні, пів року нічого ж не знали, – сміялася Марійка, – та чого ви розкричалися, гарна Галя дівчина. Одружуйся Вітя і нікого не слухай.
-Півроку?! Ой мені погано. Марійка накапай мені крапель.
Марійка капала краплі і намагалася заспокоїти матір:
-Мамо, ну чого ти так себе доводиш? Сама ж казала: бідна Галя, така гарненька, ладненька, а самотня, шкода дівку». Що ж тепер змінилося?
-Та не пара вона йому, десять років у них різниця. Микола! Та що ти там застряг?
Людмила випила краплі, почала заспокоюватися і перечекавши зойки дружини, зі свого укриття з’явився Микола:
-А що? Є і плюси, якщо Галя стане нашою невісткою: по-перше житимуть поруч з нами, внуків щодня бачитимемо. Інші роками своїх онуків не бачать. Потім родичів у неї немає, не буде конкуренції нам з тобою Людмила. А мені вона теж подобається. Одружуйся Вітя, а то я наберуся сміливості та й сам на ній одружуся.
-Що ти несеш?! Ні, щоб мене підтримати, а він несе казна-що.
-Мамо, троє-за, одна ти-проти,-сказав Віктор, – до того ж, через сім місяців у нас з Галею дитина народиться.
-Що?! Дитина? А що ж ти одразу не сказав,- і Людмила заплакала,-не бійтеся, від щастя плачу, що дитину скоро няньчитиму. Микола! Ідіть з Вітьою в магазин, купіть там ігристе, торт, цукерки, та й все що там смачненьке побачите, підемо Галю сватати. Та фрукти не забудьте, Галі тепер вітаміни потрібні.
Людмила крізь сльози посміхалася і вже на виході з квартири, крикнула Віктору.
-Вітя, квіти купи, наречений теж мені, а то твій тато мене квітами то не балує. Ти хоч від нього не вчись, частіше дружині квіти даруй. Сирітка вона, нікого в неї нема, крім нас.