– Ох ти, скільки вас! – Степан Ілліч розкинув руки, ніби бажаючи обійняти всіх
одразу.
– Та ось, батьку, вирішили на вихідні до тебе приїхати, – син, Андрій, висаджував з
машини своїх дітей, Лілю та Антона, та сина друзів, який їхав своєю машиною слідом
за ними, Ромку. Дружина, Настя, випурхнула з інших дверей.
– Здрастуйте, Степане Іллічу! – вона, оглянувши садок, задоволено хмикнула. –
Дивлюся – хороший урожай намічається. І груші, і яблука! Скільки можна буде
заготувити!
– Так, Настечко, – Степан кивнув, – нині погода тішить. Вишні також було багато. Я
вам там наварив варення. Заберете потім із собою.
– Чудово! – дружина Андрія зраділо потерла руки: самій поратися не довелося.
– А це хто такі до мене завітали? – Степан Ілліч, звичайно ж, впізнав онуків, але вдав,
що бачить їх уперше.
– Діду, ти чого? – здивовано вигукнула п’ятирічна Ліля. – Я ж твоя онучка!
– Хіба? – насупився дід. – Моя онука ще маленька. Я пам’ятаю, що вона букву (р) не
вимовляла.
– Діду, я вже підросла! І тепер можу цю літеру говорити! Дивись – р-р-р-р! – вона
загарчала, і всі засміялися.
– Ось тепер бачу, що то моя внучка! А хто ці джентльмени з тобою? Щось не можу
розібрати ніяк, — примружився дід Степан.
– Ну ти чого, діду? Це ж Антон, мій брат! А ось Ромку ти не знаєш, це наш друг! –
Розповіла Ліля дідові все про всіх. – Йому також дванадцять років, як Антонові.
– Ух ти, зовсім дорослі вже мужики! – Степан Ілліч поплескав хлопчаків по головах.
– Ну, проходьте до хати, чи в саду погуляйте, якщо хочете.
Діти залишились у саду. Сад був великий, місця у ньому було багато. Навіть гойдалки
там були. Туди й вирушили хлопці разом із Лілею.
– Батьку, познайомся – це Іван та Даша. Ромка – їхній син, – представив друзів
Андрій. Ти ж не проти, що вони теж до тебе приїжджатимуть на вихідні? Ми шашликів
насмажемо, ти нам лазню затопиш. Домовились?
– Домовилися, чого ж не домовитись, – Степан був радий гостям. Без дружини було
йому нудно одному. Поховав її рік тому, не дожила до шістдесяти п’яти років.
Степанові стукнуло сімдесят, але то був ще міцний старий. Сам займався садом та
городом, копав, збирав урожаї, робив заготівлі, які потім забирав син.
У всьому селі не було старого міцніше і такого господаря. Жінки ставили Степана, як
приклад своїм мужикам.
Будинок у Ілліча теж був міцний, добротний. Така сама і лазня. Мало хто міг терпіти
пару, в якій парився Степан. А він вийде з парної весь червоний, перекине на себе
відро крижаної води… А потім по другому колу.
Гостей Степан любив. Він тоді почувався потрібним, необхідним. Тому завжди в
нього були в запасі продукти, щоб нагодувати всіх.
Та тільки кого усіх? Син із сім’єю приїжджали нечасто. А більше дітей Степан не мав.
Хіба що, хтось із сусідів загляне.
А тут ось ще Андрій друзів привіз із собою. Гарні, мабуть, люди, друзі Андрія. З
поганими син не став би знатися… Он, і мангал зібрали!
– Степане Іллічу, розжитися хочемо дровами, – Іван обтрусив руки після
встановлення мангала. – Не дасте?
– Чому ж не дати, дам. Тільки великі вони у мене для вашого мангалу. Зараз
дрібніших наколю. І він, хвацько орудуючи колуном, нарубав акуратних рубанців, які
саме підходили за розміром.
– Здорово у вас виходить! – щиро захопився Іван.
– Все життя сам дрова колю, – усміхнувся дід.
Поки чоловіки займалися мангалом, а жінки лагодили на стіл, Ілліч затопив лазню.
– Ілліч, привіт! – з-за паркану з’явилася кудлата голова сусіда. – Чого це у тебе
народу стільки? Свято яке, чи що?
– Згинь, Василю, – сплюнув Степан, – не до тебе зараз. Син приїхав з онуками та з
друзями.
– А, от що! А ти тут як офіціант – принеси, подай, іди на фіг, не заважай? – заіржав
Василь. – На все готове прикотили?
– Щось я їх у тебе не бачив, коли ти тут копав свої грядки і дерева на зиму
утеплював, та від зайців укривав.
– Василю, не доводь до гріха, сховайся! Дуже тебе прошу! Син у мене працює, не
остання людина у місті. Коли йому роз’їжджати? Ось на вихідні приїхав, і то добре.
Обіцяв, що у вихідні тепер приїжджатиме.
– Ха-ха, ну так! Відпочивати ж – не працювати! Чого так не їздити? – усміхнувся
Василь і пішов.
– Тьху, настрій мало не зіпсував, – вилаявся Степан тихенько. Слова Василя
дряпнули йому душу, але він відігнав погані думки і зайнявся дорогими гостями.
Так і повелося – як вихідні, у Степана народу повен двір. Діти то в саду гойдаються
на гойдалках, або грають у хованки, то на ставку ловлять жаб.
Дорослі незмінно смажать шашлики та паряться у лазні, яку їм готує Степан. Років
шість так їздили до нього.
Щоправда, допомогти із господарством ніхто не запропонував жодного разу. Та
Степан і не просив. Незручно якось.
Але одного разу Степан занедужав. Гості приїхали, а хазяїн їх не зустрічає. У хату
зайшли, а він лежить на ліжку.
– Андрюша, синку! Настенька! Ваня, Даша! Вибачте, заради бога! Щось нездужаю я. –
Степан лежав блідий і важко дихав.
– Що з тобою, батю? Ти викликав лікаря? – Андрій був разочарований, що вихідні
обламалися, але виду намагався не показувати.
– Та був лікар,- махнув рукою Степан,- сказав, що треба відпочивати. Що це, якась
накопичена втома? А хто її накопичів, і де – дідько її знає!
– А ну що, тоді лежи, відпочивай. Ми іншим разом приїдемо, – Андрій розвернув
гостей і вивів надвір.
– Ну що ж, вихідні скасовуються! Чекаємо до наступних, – Андрій пішов до машини.
– То, може, дідові Степанові потрібна допомога? – подав голос Ромка. Хлопцеві вже
стукнуло вісімнадцять, але він завжди із задоволенням приїжджав до діда в село,
хоч це був і не його дід.
– Та яка допомога? Сказали ж – відпочинок потрібен! Ось, хай лежить, відпочиває.
Ми тільки заважатимемо тут, – Андрій із сімейством сіли в машину, помахали всім
рукою і поїхали до міста.
Іван з Дашею ніяк не могли вирішити, що робити. Син рідний поїхав від батька, а що
їм робити?
– Я таки спитаю, раптом треба чогось, – Ромка увійшов до будинку.
– Ти чого, Ромо? – здивувався Степан. Йому завжди подобався цей спокійний,
розважливий хлопець. Степан мимоволі порівнював його з онуками, і порівняння не
завжди на їхню користь були.
– Діду Степане, може, вам треба чогось? Ми на машині, можемо привезти, – хлопець
став поруч із ліжком Степана.
– Та ні, Ромо, нічого не потрібно. Дякую, що спитав. Їдьте! Я відлежусь і встану, –
Степан мало не розплакався. Чужа дитина запропонувала допомогу, а рідний син
поїхав, тільки п’яти виблискували.
– Ну гаразд, я тут номер телефону свій залишив. Якщо що – дзвоніть, добре?! – Рома
поклав аркуш із номером на стіл і, попрощавшись, вийшов.
– Гаразд, поїхали, – махнув він батькам. – Я свій номер залишив. Про всяк випадок.
А невдовзі Ромка поїхав в інше місто на навчання.
Дід Степан зовсім заслаб. І не боліло в нього нічого, а сил не було. Син приїжджав ще
кілька разів, але, бачив, що батько не спроможний зустрічати гостей, зовсім перестав
приїжджати.
Сад запустився, заріс і виглядав недоглянутим. Перезрілі плоди падали на землю і
були легкою здобиччю для мишей та зайців. Гризуни примудрялися погризти й
стовбури дерев.
– Андрію, ти б хоч з’їздив до батька, – запропонувала якось дружина. – Може його
вже давно немає і будинок продати можна буде. Дітей у нього немає. Ти єдиний син.
Отже, дім тобі дістанеться.
– А чого туди даремно їхати? – посміхнувся Андрій. – Я до його сусіда, Василя
заходив, просив, щоб той мені подзвонив, коли його не стане. Якщо не дзвонить,
значить, живий ще.
А Степан і справді живий був. Вставав потихеньку, човгаючи ногами, пересувався по
будинку. Звісно, йому вже було не до саду. Серце його обливалося кров’ю, коли він
дивився на сад, що гинув.
– Ну от, мабуть, і моя черга скоро, – зітхав він.
Раннього осіннього ранку його розбудив грюкіт у сінях.
«Не інакше, злодії? Ось зараз і порішать мене, щоб не мучився», – Степан заплющив
очі і почав чекати кінця.
– Діду Степане, – почувся шепіт біля вуха, – ти живий?
Степан розплющив одне око, потім друге.
– Ромко! Чи це ти? – здивовано вигукнув Ілліч.
– Він самий! – відповів Ромка, простягнувши дідові руку для привітання.
– Орел! – похвалив Степан. – А я живий, ніяк мене земля не сприймає.
– Ти це припиняй! Бачив тут Антоху, він каже, що до тебе ніхто не їздить, – насупився
хлопець.
– То коли їздити, Ромо, всі ж працюють, – зітхнув дід Степан, і стільки болю було в
цьому зітханні, що в Ромки серце стислося.
– Сад увесь заріс, треба впорядковувати, паркан покосився біля будинку. Дров у
дров’янику майже не лишилося, – перераховував гість.
– Діду Степане, поїхали до мене жити. Мені батьки купили квартиру.
– Що ти? – усміхнувся дід, – де народився, там і згодився. Тут моєї дружини не стало,
і мені тут доживати.
– Ну, не зараз! – заперечив Ромка і вийшов.
– Ех, образив хлопця,- засмутився Степан,- навіть чаю не запропонував з дороги.
Скупа сльоза покотилася з очей і загубилась у зморшках. Тут знайомий звук за
вікном привернув увагу старого, він прислухався і навіть підвівся на лікті. Так
звучить колун, коли впивається в цурку.
– Ромко! – охнув Степан.
Ромка колов у дворі дрова. За годину навколо хлопця утворилася гарна купа полін,
які він зносив у сарай.
Повертаючись за останніми, назустріч йому, човгаючи ногами в калошах, ішов дід
Степан, несучи в руці два рубанця.
– Вирішив допомогти тобі, а то все лежу, та лежу, – зніяковіло передав дід Ромці
дровини.
– Оце я розумію, ось це ти молодець, діду Степане! – зрадів Ромка.
Так у них і повелося. Ромка приїжджав до Степана. Поправив паркан, повапнував
стовбури дерев у саду, розчистив зарості. Перекопав перед зимою весь город.
Навіть затопив лазню, та зводив туди Степана.
– Ох, добре! – крякнув Степан, виходячи із парної. – Тепер точно, на цвинтар не
варто!
З появою Ромки Степан почав більше рухатися, ожив, зміцнів, навіть почав виходити
за хвіртку і прогулюватися вздовж паркану, милуючись своїм доглянутим садом.
І треба було приїхати рідному синові наприкінці осені! Андрій вирішив сам
перевірити, в якому стані батько, та коли готуватися до поховання. Він мало не
випав, коли йому назустріч вийшов змарнілий, але бадьорий батько.
– Яким вітром занесло тебе? – усміхнувся Степан, побачивши здивований вираз
обличчя Андрія.
– А ти що, живий? – бовкнув той і прикусив язика.
– А ти на що чекав? Що тут небіжчик лежить задубілий? Навіщо приїхав? Ховати
мене? – знову посміхнувся батько.
– Та ні, хотів подивитися, в якому стані будинок і сад, – видав син.
– А що тобі до мого будинку, та мого саду? – не зрозумів Степан. А потім зрозумів.
-А ну, пішов звідси!
Степан так розлютився, що мало не з кулаками рушив на сина.
– Будинок він захотів! Рік носа не казав, чекав, коли батько богові душу віддасть,
палець об палець тут не вдарив, а тепер дім йому потрібен! О, бачив?!
– Степан сунув під ніс синові дулю. – Ні будинку, ні саду, ні п’яді землі тобі тут не
обломиться!
Сплюнув на землю, розвернувся і пішов у хату. Потім обернувся:
– Іншому синові дім дістанеться. Не рівня тобі! І не здумай судитися потім, я з-під
землі тебе дістану.
Зайшов у хату і зачинив двері.
– Хто там, діду Степане? – визирнув з льоху Ромка, який оновлював сходи, що вели
вниз.
– А? Так, так, синку, незнайомець дорогу спитав, – відповів старий.
– І що, ти показав йому дорогу?
– Ні, синку, я просто порадив йому не повертатися більше в цей бік!
Мені здається, це слушна порада! А ви що скажете?