Трасою Київ-Рівне мчав автомобіль. У ньому їхали троє: батько, мати та син. Троє, але не сім’я. Вони майже не розмовляли, лише перекидалися фразами у справі.
— На заправку треба, — сказав водій.
— Давай. І в туалет якраз, — кивнула жінка, що сиділа поруч. Вона одягла чорні окуляри.
— Я б поїв, і коли б …, — розвалившись ззаду, мріяв молодик. Одягнений він був у яскраву сорочку і шорти, напівлежав, задерши ноги, дивився в телефон.
— Можна й коли, — погодилася мати. — Туга, а не дорога. Скоро ще згорнемо з траси, то там взагалі пилюка, напевно.
— Хто його знає! Раніше колдобини суцільні. Але ж я тут сто років не був.
— Та нічого не змінилося. Впевнена — діра. І спека ця, — вона їхала за потребою, але без бажання бути там, куди вони їдуть.
— Згадати б ще, як їхати… — переживав водій.
На заправці вони майже не розмовляючи, не дивлячись одне на одного, поїли. Кожен сам по собі, кожен узяв сам собі.
Їхали далі мовчазним похмурим лісом, болотистими місцями. Синок пив колу, мати нервово набирала щось у телефоні, ловила зв’язок, що зникав.
Потім вони завернули, виїхали на поля. Ось він очікуваний міст через невелику річечку, відразу за ним спуск. А потім розвилка в полі. Машина зупинилася.
— І чого? — Запитала жінка з претензією в голосі. Хотілося вже скоріше приїхати, дорога втомила.
— Та не пам’ятаю я! — майже крикнув водій і стукнув по керму. — Тобі б усе на блюдечку! Сама палець об палець не вдариш, а подавай!
Він вийшов з автомобіля, щоб розім’ятися і озирнутися. Вийшов і син.
— Чого, батьку, зовсім не пам’ятаєш?
— Ні. Я не був тут майже двадцять років, — відповів чоловік, заспокоюючись. — Та й… Здається, поїхали ми не там, не та дорога. Гаразд, сідай, зараз знайдемо якесь село й запитаємо.
— Я відразу в цю витівку не вірив. Це мати все…
— Сідай уже. Раніше головою думати треба було! — бурчав батько, він вирішив їхати праворуч.
Потім звідкилясь узявся крутий підйом серед чагарника, потім пішов густий ліс. Вони остаточно заблукали. І коли на польовій ґрунтовці побачили діда, що попутно йде, зраділи дуже.
Він ішов, ледве переставляючи ноги в гумових чоботях, зігнувшись набік і тягнув кошик. Незважаючи на спеку, одягнений був тепло, довгий плащ кольору хакі, вовняний старий піджак, спортивні штани, кепка. Очевидно, грибник, що вийшов з дому на світанку.
Машина зрівнялася з самотньою фігурою, обдала пилом, зменшила швидкість до дідового кроку. Водій, перегнувшись через жінку в чорних окулярах, не зупиняючись, спитав.
— Діду, а до Рудників ми правильно їдемо?
Дід зупинився, примружився, вдивляючись. Зупинилася й машина.
— Кажу, до Рудників туди? Чи глухий?
— Туди… Добрий день. Тільки… Тільки навіщо ви цією дорогою поїхали, там же через іншу потрібно. А тепер – кругаля…
— Заплутали трохи. Кругаля, це як? А ти чи не туди, діду?
— Так туди…
— А давай підвземо, а ти дорогу покажеш.
Новий пасажир бачив, як незадоволений був молодик, коли влаштовували вони на задньому сидінні його старий кошик. Хлопець зібрав з підлоги бляшанки, шпурнув їх у двері, на узбіччя.
Дід глянув на банки, звернувся до батька.
— Якщо можна так? Не можна начебто…
— Залазь, діду, — кивнув водій втомлено, — не до того…
Хлопець із шипінням відкрив чергову банку. Дід притулився до кута автомобіля, присунув до себе свою ношу, замовк, дивлячись за вікно.
— Далеко ще? — за кілька кілометрів запитав водій.
— Під’їжджаємо вже скоро, — відповів дід.
І тут молодик захвилювався. Він нахилився до батьків, заговорив, не зважаючи на діда.
— Ви це… Не кажіть бабці, що не живете разом. Треба вдати, що добре все, що сім’я, типу. Інакше взагалі не погодиться.
— Без тебе не розберемося, — огризнувся батько.
– Ага! Не розберетеся ви … Досі он не розібралися куди бабцю подіти.
— Як куди? Ваші проблеми, ви й вирішуйте. Ти ж казала… Я тут до чого? — відповів батько.
— Наші? Ага … , — Колишня дружина обурювалася. — Значить ти до проблем свого сина відношення не маєш? Так? Тебе не стосується, що його можуть… — вона завбачливо замовкла, в машині був сторонній.
— Я й так допоможу матір умовити, грошей дістану. Мало вам? А ви вже вирішуйте, куди її. Мене не втягуйте. У мене, між іншим, двоє дітей.
— Двоє? — нахилився син. — А я думав, що троє. Я, то мене вже не рахуєш. Так?
— До слів не чіпляйся! Ти зрозумів, що я про молодших… У нас двокімнатна квартира, і вона не моя, а тещі, між іншим. Нема куди нам брати матір. Твої проблеми вирішуємо, ти й потіснись, поступися кімнатою…
— Я? Мою? А мені чого, на вулицю чи що? — скрикнув хлопець…
— Та заспокойтесь ви! — сказала мати. — Вирішимо проблему, — вона подивилася на мелькаючі черепичні дахи зустрічного села, і додала, — он діра яка, ще продати треба. А для людей похилого віку зараз нормальні установи є. Все не гірше буде, ніж тут.
Вони проїхали це село, завернули за вказівкою діда в перелісок ліворуч.
— Так тут, начебто, не було лісу. Поля ж були, а, діду, — нагадував водій.
— Були. Розвалили господарство… От і заросло все. А ти місцевий чи що?
— Так. Батьківщина моя. Давно не був. Як живете тут?
Дід дивився у вікно, відповів філософськи:
— Живемо. Гриби солимо…, — а потім зітхнув і спитав, — а чий будеш? Чи не Олександри Липанової синок?
— Ага, — водій озирнувся, пригальмував, — а як дізнався?
— Пригадую… При мені зростав, — дід помовчав, а потім пригадав, — довго не їхав ти. Чекала Олександра, щороку чекала. Ось, казала, синок приїде, онука покаже, хату на нього відпишу… Чекала-а… Заготовки кожне літо для вас готувала, на ганку сиділа, на дорогу дивилася…
Водій морщився від дідових слів, як від кислого лимона. Але, виправдовуючи себе, заговорив:
— Так… Робота, діду. Та й… Справи загалом. Хіба вам збагнути? Тільки й вибралися. Думаємо ось, чи вистачить їй тут однією, може заберемо. Хоч нормально в місті поживе, — чомусь здавалося, що дід їхню попередню розмову не зрозумів, не почув — сидів собі, у вікно дивився.
— Так ти вже спізнився.
— Як так? Запізнився…
— Поховали вже років п’ять тому Олександру. Гарна жінка.
Машина різко загальмувала, піднімаючи навколо себе хмару пилюки. До нього різко обернулись усі. Жіночка запитала:
— А будинок? Будинок її як? Що з будинком?
— Будинком? — Дід говорив неймовірно повільно, з паузами. — Будинок як… Таа … Не знали ви, мабуть, що померла. Отож… Шкода Олександру. Не дочекалася, а так чекала на сина. Гарна жінка була. А коли ховали, то і з Яновського, і з Лощихи люди приїхали. Багато хто її поважав, так…
— Я спитала — що з будинком? — різко обірвала його жіночка. — Можете сказати…
— З будинком? То що з будинком? Згоріла вона, коли саме хата горіла. Пожежа серйозна тоді була. Ох! Таких мов полум’я я за все життя не бачив. А який будинок був! Який! І Костюків будинок згорів, але вони-то відбудувалися, а Олександра -то ось … Шкода, молода ще, любили ми її.
Усі мовчали. Дід дивився на профіль батька — сина Олександри. Він був схожий на матір. Не один м’яз на обличчі його не здригнувся, він завів мотор, рушив. Машина в’їжджала до села.
— То виходить даремно ми їдемо? — тихо запитав хлопець.
— А земля? А документи якісь збереглися будинка та землі. Не знаєш, діду? — жіночка хапалася за соломинку.
— Та що ти! Які документи? Все згоріло. Горіло так… А ось де мати похована, покажу. За могилкою приглядаємо… Дружина моя ходить, Клавдія. Я то так, що скаже. Там у нас бабуся з дідом поховані і сестра її …., — Вони їхали, а дід ще бурмотів про цвинтар.
Інші мовчали, занурившись у свої невеселі роздуми. Будинок був останньою надією. Нещодавно син із другом пограбували торговий кіоск, полізли за грошима, напавши на літню продавчиню.
Тепер усе його молоде життя могло піти під схил. Потрібна була пристойна сума, можна було відкупитись. Слідчий чекав на гроші, пропонував угоду.
— Треба щось вирішувати! — кричала тоді мати, дзвонячи колишньому чоловікові, батькові сина, — треба знайти ці гроші! Хлопець сяде, ти розумієш! Твій син це не переживе, і я не переживу!
Але, перебравши всі варіанти, вирішили, що найвірнішим буде дуже швидко продати будинок матері. Більше варіантів не було. Машина була дуже стара, грошей з її продажу на відкуп не вистачить, а власність у них одна — квартира, в якій живуть мати із сином.
Син був упевнений, що мати будинок продасть заради онука, якщо він попросить. Пам’ятав він її добре — ця на все готова віддати заради нього. Така вона вже по суті своїй.
— Діду, де будинок? Я не пам’ятаю щось. Тут інакше все стало якось…
— Так от… Кажу ж, немає вже хати.
Дід вказав на руїни з піччю, що стирчить. Зупинилися, повільно та сумно вийшли з машини. Озирнулися. Руїни вже не були схожі на згарище, все заросло кущами та кропивою. Якби пічна кладка, що не стирчала з чагарника, можна було б і не зрозуміти, що колись тут був будинок.
Жіночка, протерши окуляри, озирнулася, спитала.
— А земля тут у вас скільки коштує, діду?
— Земля? Так он її скільки … безкоштовна вона … Хіба в нас тут землю купуватимуть? А якщо вже й будуть, то шматок більше… Разом на цьому нові господарі захочуть будуватися? Не-е … зараз всім великі ділянки подавай. Це в Лощісі беруть, там річка, а в нас глухо. Не бере ніхто…
У жінки нервово тремтіла рука, вона то знімала, то знову одягала окуляри. А водій автомобіля, який виріс тут, не очікував, що село живе, і живе, судячи з її вигляду, зовсім непогано.
Барвисті квітники, світлі лиштви, телевізійні антени, акуратні двори та автомобілі у дворах, дитяча білизна на мотузках та віяловий полив на городах. Височені тополі вулицею, розлогі сосни, яких не було раніше, взагалі змінювали його уявлення про рідне село. Але ж поняд двадцять років минуло.
Йому здавалося, що село занедбалося — почало вмирати ще тоді, коли він виїхав звідси таким, яким був його син. Спочатку писав матері, потім перестав. Змінював адреси, роботу, двічі розлучався, крутило життя — не до матері. А зараз раптом защеміло — захотілося, щоб мама зустріла, щоб як раніше — кисіль, пироги та картопелька із зеленою цибулькою.
Дід сказав – чекала… І чому він не приїжджав? Чому не приїхати сюди було влітку з дітьми? Але зараз мета була іншою. Жаль, що згорів будинок — продати б…
— Інакше все тут. Мені здається цих будинків не було, так? І криниця з іншого боку стояла…, — чоловік оглядався, ніяк не міг впізнати рідне село.
— Колодязь? З іншого… — махнув рукою дід. — Не стало там води, то тут розкопали.
— Мамо, то чого тепер? Тепер у наручники? Мамо?
— А гарний будинок був, — тягнув за душу дід, дивлячись зовсім не на руїни, а на будинки по вулиці навпроти. — Гарний високий, дубовий. За дорого продати можна було б. А ось на тобі… погорів.
— Поїхали вже, чого стояти! Лише час втратили! — нервувала жіночка, сіла з сином у машину, грюкнула дверцятами, губи її тремтіли.
Водій виставив важкий кошик діда на землю, сів, завів двигун. Дід нахилився до відчиненого вікна.
— А на цвинтар до матері, до Олександри, проводити тебе, Леоніде? Не далеко тут, кілометрів зо два.
— Не треба. Поспішаємо ми…, — автомобіль поїхав із місця, а водій із подивом подумав, що дід знає його ім’я. Треба ж – у цьому глухому селі про нього пам’ятали.
Дід дивився слідом за пилом до того часу, поки він не зник у переліску. Думав дід — це ж треба! Це ж треба так рідні місця забути! Вже не пам’ятає і де рідний дім.
А потім дід зітхнув, підчепив на лікоть кошик і подався до хати по інший бік вулиці. Зайшов у хвіртку, підійшов до дубового будинку, гукнув:
— Олександро, Олександро! Ти де?
З-за будинку показалася жінка похилого віку, вона витирала об фартух руки.
— Тут я. Повернувся, слава тобі Господи! А ми вже з Клавою переживали, як ти назад… Ох, знову повний кошик! Адже сухо, а гриби є. Втомився?
— Так на болотах якраз, душнота грибна. А мене підкинули назад…
— Хто ж?
— То дачники якісь. Місце собі шукають. Показав їм згорілу хату.
— От і добре, що підвезли, а то — спина твоя… Ну і що? Сподобалося їм?
— Ні. Дорого, кажуть. Земля ж у нас нині, сама знаєш… А вдома, то взагалі не купиш — ціни які.
— Таа. З глузду з’їхали з цими цінами. Але нам що… Нас це не стосується. Ми свої хати продавати не збираємось. Доживаємо… А там уже… Хочуть продають, хочуть… — вона махнула рукою.
А розмову про те, що син зовсім забув важка, неприємна і вже сто разів про це говорили.
— ІТа й таке, нам-то чого, — дід підхопив кошик., — годині о п’ятій приходь. Переберемо гриби та повечеряємо у нас. Ми вчора вже картоплю викопали.
— Вже викопали? І як?
— Гарна. Зваримо на вечерю у нас, пробуємо. Приходь, Клавка чекає. Переберемо гриби.
— Прийду, як не прийти. Так і живемо ось одне до одного ходимо.
— Живемо… Гриби солимо, — філософськи промовив дід.